Гармонія людини і природи — одна з головних проблем роману Кавабати Ясунарі «Тисяча журавлів». Дарована природою краса захоплює нас, зачаровує. Милуєшся чудовим пейзажем — і на серці стає спокійно, бачиш легкокрилого метелика — і приємні спогади дитинства повертаються. Споглядання і милування природою є традиційними для японської культури. Взимку зазвичай милуються снігом, навесні — цвітінням, вишні, восени — багряним листям гірських кленів та повним місяцем. Японці вважають, що важливіше вміти насолоджуватися красою соснової хвоїнки, ніж охоплювати поглядом цілий ліс.

А бачити красу в кожному русі людини, в диханні вітру, в потемнілому небі і ледь помітних зорях — це щастя.

Відомий японський письменник Кавабата Ясунарі у повісті «Тисяча журавлів» порушує проблему гармонії природи і людини, намагаючись врятувати суспільство від бездуховності. Він вважав, що той, хто прилучається до краси, починає сприймати світ як свій дім, а людей як друзів. У Кавабати був свій шлях розуміння краси, і цей шлях доступний кожному: навчіться бачити красу навколо себе, тоді ви відчуєте єдність зі світом, вам відриється краса, що живе в усьому: у квітці, у камені, у власній душі. Любіть природу, квіти, дерева, небо, любіть красу в малому і великому — і ви навчитеся любити життя.

У храмі древнього міста ми знайомимося з головними героями твору: Кікудзі та Юкіко. Це відбувається під час чайної церемонії. Сутність чайного обряду полягає в тому, щоб дати можливість людині поміркувати над своїм життям, очистити душу від повсякденних турбот і суєти, нагадати про гармонійну єдність людини з природою та іншими людьми. Церемонія передбачає щирість стосунків між людьми, співзвуччя сердець, «зустріч почуттів». Наслідуючи красу, людина вдосконалює себе та свої стосунки зі світом. Сам чайний посуд живе власним життям і втілює віковічну мудрість, нагадує про неминущі цінності.

Колись давно цей обряд справді був втіленням істинної краси. Але часи змінилися, сучасники автора втратили духовні орієнтири, тепер чайна церемонія не несе духовного очищення, а часом стає місцем сварок, розбрату, образ. Тобто зовні обряд залишився красивим, але глибинна його сутність спотворилася. Хто ж здійснює чайну церемонію? Чи справді люди, які її проводять, чесні й чисті душею? На жаль, далеко не завжди…

Організатор цього чайного обряду — Тікако, груба і вульгарна. Торкаючись священних предметів, вона плюндрує їхню красу, збережену впродовж віків. Її внутрішня потворність посилюється зовнішньою художньою деталлю: родима пляма на грудях, вкрита волоссям. У Кікудзі вона викликає гидливість до Тікако.

У повісті природа не тільки є тлом подій, вона, наче жива істота, співчуває героям. Наприклад, через опис природи передається тривога Кікудзі перед невідомістю. Коли він виглянув у сад — «по небу прокотився грім. Далекий  і могутній. Він наближався все ближче і ближче. На мить дерева в саду освітив спалах блискавки». Блискавка як думка і думка як блискавка — ці поняття нерозривні. Вони допомагають авторові краще висвітлити образ Кікудзі, який переживає осяяння, знайшовши потрібне рішення, певний вихід для себе. І відразу починається дощ, який змиває тривожні передчуття героя, очищує його душу, відкриває шлях до нового, чистого початку. Після дощу настає свіжість не тільки у природі, а й зміни у внутрішньому світі Кікудзі. Природа прекрасна й велична, через показ змін у ній автор відтворює порухи людської душі. Кавабата закликає проникати у нерозгадані таємниці природи, у спілкуванні людини з природою він бачить шлях до морального та естетичного вдосконалення людини.

Символіка речей і природи наче зливається у фіналі твору. Кікудзі вранці піднімає частини розбитої чашки. З цією чашкою пов’язані стосунки чотирьох людей. Його увагу привернула ранкова зоря. «Немає сенсу збирати черепки, коли на небі сяє зірка таким блиском». Залишив Кікудзі черепки, а зоря тим часом зникла. Але він відчуває, що звільнився від тієї облуди, що заступила йому світ, символом якої є родима пляма на грудях Тікако. Чиста хмарка Фуміко, що закрила зірку Юкіко і очистила душу Кікудзі, безслідно розтанула. Вся природа сумує разом з людиною.

Огорнутий романтичним серпанком образ Юкіко, яка тримає в руках рожеву хустку (фуросікі) із зображенням літаючих журавлів, заполонив уяву Кікудзі. Він закохується в дівчину, шукає в ній втілення своїх мрій. Журавлі у японській символіці — символ надії, благополуччя і щастя. Малюнок із зображенням білосніжних птахів на рожевому фоні має глибокий сенс: героїня повісті повинна мати щасливу долю. Мрія про щастя є провідною ідеєю твору, але вона залишається недосяжною, тому що іноді люди не бачать, що щастя поруч.

Цей твір, на мій погляд, не стільки про сутність чайної церемонії, про фатальне кохання, скільки про приховану красу світу, у якій живе людина і яка в людині, але яку вона не помічає. Людина і природа — одне ціле, нерозривне. Усі ми: квіти, трави, дерева, люди — діти великої, могутньої Природи. Дихаємо одним повітрям, гріємося під одним сонцем, пускаємо коріння в одну землю. І все життя тягнемось до висот небесних — гілками-руками, думами-мріями, душами-квітами. Приходимо ненадовго в цей світ, прокладаємо в ньому свою стежку і назавжди відходимо в інший, неземний. Який же сенс у цьому вічному колообігу життя? Чи не в тому, щоб, пройшовши складний шлях пізнання, відчути свою спорідненість з билинкою, пташкою, сонячним променем, краплинкою вранішньої роси? І тоді світ теж стане мудрішим, покращає, бо все в ньому взаємопов’язано і взаємозумовлено. Чи зуміє людина своїм життям органічно влитися в цю світову гармонію, чи порушить її, не знайшовши свого місця в ній? Такі філософські роздуми охоплюють, коли читаєш повість «Тисяча журавлів».