Галерея жіночих образів у романі Я. Костенко «Маруся Чурай». Роман «Маруся Чурай» є глибоко психологічним твором, кожен образ в якому є ніби окремим штрихом до загальної картини. Маруся Чурай — головна героїня роману, вона — натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею. «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Таку оцінку дає піснетворці Іван Іскра. Саме йому доля показала Марусю у двох величинах: коханої дівчини та художника незвичайного таланту. Роман починається сценою суду, в якій виявляється ставлення інших героїв роману до дівчини і до тієї трагедії, що сталася.

Хто ж ці персонажі? Це і суперниця в коханні до Гриця — Галя Вишняківна, і матері, вбиті горем, — Марусина й Гриця Бобренка. їхні риси характеру у складній ситуації розкриваються по-різному.

Ось, наприклад, що говорить на суді Галя Вишняківна:

Вже тато наш і на весілля втратились,

а Гриць помер… а Гриця вже нема…

Уже цих двох рядків достатньо, щоб відчути, наскільки дрібні інтереси дівчини. Втративши нареченого, Галя думає не про його смерть, його долю, а про витрати на весілля.

На противагу їй, Маруся, яку судять за вбивство, сама стоїть, немовби мертва:

Вона ні слова не сказала праву.

Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.

Мовчазне вмирання Марусі — приклад справжнього почуття і переживання.

Дійсно, дуже по-різному реагують на цю страшну подію люди. Кожен проявляє своє внутрішнє «я», якою є людина, наскільки висока чи ница її власна душа. Адже недарма говорять у народі: «кожен судить по собі». Згадаймо слова Бобрен-чихи, вбитої горем матері, ось як вона оцінює кохану дівчину свого сина:

Я знаю все, так наче там була.

В ту ніч вона сама його до себе,

розпутниця, обманом завела.

Це не схоже на реакцію пригніченої горем матері. Вона ненавидить усіх, хто не схожий на неї, тому й обирає для сина свою наречену — Галю Вишняківну — багату дівчину без серця, як у неї самої.

Але народ не глухий і не сліпий, ніхто не повірив на суді, що Маруся розпутна й нечесна дівчина, що вона навмисно вбила Гриця, бо парубок

…сватав ту, а в тої опинився.

А хто ж із нас, як кажуть, без гріха?

Так, всі нібито говорять правду, але ця правда вимірюється власним світоглядом, власною душею, бо «правда… слово більмувате. Воно не бачить, хто його сказав». Тому й створюється враження, що Бобренчиха і Галя переймаються зовсім не смертю Гриця, а втратою власних ілюзій, мрій, бажань. Для першої важливо збагатитися за рахунок одруження сина, для другої — вийти заміж за видного козака.

Одна Маруся втрачає сенс життя, втрачає свою пісню разом із коханим. Ось вони — два світи, один — світ високих почуттів, другий — світ душевної убогості і потворності почуттів. І не торкнеться цей другий світ Марусиних ніг, хоч сичить, як змія.

І неначе зойк серед усіх цих пересудів, чується голос Марусиної матері:

За крок од смерті, перед вічним сном,

одного прошу:

у мою дитину

не кидайте словами, як багном!

Це прекрасний момент роману, вся сила материнської любові передана цими словами. У них відчутна вся глибина трагедії матері, що бажає захистити свою дитину. І це їй вдається, бо материне серце ніколи не зрадить!