Надзвичайно важливе значення  для розвитку української літературної мови має творчість Г. Квітки- Основ’яненка. До нього українська літературна мова застосовувалася тільки у віршованій поезії і драматургії. З-під пера Квітки-Основ’яненка вона вперше розгорнулась у художній прозі.

Справжнім патріархом у культурному житті Харкова й України кінця XVIII—початку XIX ст. слід визнати Григорія Квітку-Основ’яненка. Його цілком правомірно вважають основоположником української прози, одним із тих, хто своєю творчою діяльністю вводив українську мову в коло літературних мов. Він збагатив українську мову новими виражальними засобами й довів, що вона придатна не тільки для бурлеску й хатнього вжитку (Л. Лисиченко).

Г. Квітка-Основ’яненко у своїх творах відобразив харківський, слобожанський діалект. Цей діалект сформувався в 17—18 ст. унаслідок колонізаційних рухів на Слобожанщину з різних місцевостей України і Московської Русі. У його творах багато слобожанських фонетичних, морфологічних і лексичних діалектизмів (нігде, вп’ять, ходють, озьме, робе).

Твори «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана» написані в дусі сентименталізму. У цих творах народна мова стала прекрасною скарбницею всіх виражальних засобів.

Г. Квітка-Основ’яненко досить часто вплітає пісенну мову в розмовно-побутову. Особливістю його творів є те, що він використовує народні пісні, прислів’я, приказки, вірування, казки, повчання, обряди.

«Орієнтація Квітки-Основ’яненка як автора сентиментально-реалістичних повістей на народнопісенну лірику надавала його прозовому стилю лірично-поетичного забарвлення, що на багато десятиріч визначило характерний стиль української прози» (О. Гончар).

Г. Квітка-Основ’яненко розвинув мовні засоби гумору і сатири в жанрі художньої прози «Салдатський патрет», «Конотопська відьма» та в комедіях «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці». Його твори позбавлені навмисної зниженості, що є прикметною рисою І. Котляревського.

Г. Квітка-Основ’яненко продемонстрував дивовижне багатство розмовної мови в численних її поважних стилях (народна філософія, взаємини батьків і дітей, звичаї і обряди, зображення кохання) (Г. Плющ).

Отже, своїми творами Г. Квітка-Основ’яненко довів, що українську мову можна використовувати для відтворення високих почуттів людини і що вона придатна для створення «великої національної української літератури».