ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ПОЕМИ. Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет казав, що «найзначніші твори мистецтва завжди були витворами доби занепаду, коли поступово нагромаджуваний досвід до решти оголював творчі нерви ». Це у вищій мірі стосується творчості видатного українського письменни­ка Івана Франка. «Поетова задача, —писав Франко, — з розрізнених явищ, які підпадають під наші замисли, створити цілість, пройняту одним духом, оживлену новою ідеєю, сотворити новий, безсмертний животвір. Це синтез в найвищім розумінні сього слова». Твори почат­ку XX ст. пройняті глибокими філософськими роздумами про цінність людського життя, про долю людини та людства, про мораль та духовність тощо.

Поеми І. Франка зламу століть, навіть історичні, — це вже не історія факту, а скоріше історія душі, за висловом Я. Поліщука, «більш правосильна у своїй претензії на істинність ». Саме такою є поема «Мой­сей» (1905 — час першої російської революції, яку І. Франко роз­глядав як шанс українців вернути собі власну батьківщину) — лебеди­на пісня великого майстра, пройнята високою патетикою почуттів, сповнена складних і глибоких роздумів поета про долю свого наро­ду, про роль пророка і вождя, про життя і слово, посіяне в душах людей.

Поема «Мойсей» — це «духовний заповіт» поета своєму наро­дові, але це також філософський роздум над долею землі, долею народу, долею кожної людини. Центральний персонаж — Мойсей, біблійний пророк, який вивів ізраїльський народ із єгипетської не­волі. Дія поеми розпочинається у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяної землі в Палестині. Тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтує, погро­жує закидати пророка камінням. Одвічна трагедія неприйняття і нерозуміння народом свого вождя. Його серце рветься від караючо­го грому проклять, моторошного жалю, від величезної невимовної любові до Ізраїлю:

О Ізраїлю! Якби ти знав.

Чого в серці повно!

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя.

Ти вся честь моя й слава…

Злий дух пустелі випробовує сили Мойсея, звинувачуючи його в тому, що вивів народ з рабства, щоб самому не бути рабом, а потім стати фараоном душ людських. Але совість пророка чиста, бо він справді слуга народний, «душа душі його».

Самотній, зневажений усіма, Мойсей іде до Небо-гори, де при­страсно молиться, намагаючись розвіяти сумнів, що його вкинув до серця Азазель, «темний демон пустині». Азазель намагається при­щепити йому думки, що паралізують волю і дію: борня — марна,бо все в світі наперед визначене, мета ж — недосяжна. Але сумнів у всеобізнаності Бога, в правильності власного розуміння і виконання вищих накреслень не залишає серце пророка.

Відкинувши сумніви, Мойсей опиняється перед ще більш страш­ним випробуванням, оскільки в ньому демон оперував знанням май­бутнього Палестини: рух до «землі обітованої» таки приведе до здо­буття євреями свого царства, але цей здобуток коштуватиме морів пролитої крові й сліз, століть боротьби з сусідами, взаємної нена­висті. Це страшне пророцтво зламало Мойсея.

Коли Мойсей на мить втрачає віру в правильність своїх вчинків, настає його смерть як вождя і Божа кара: нога Мойсея так і не сту­пить на землю Палестини, він тільки побачить її здалеку. Автор навмисне підкреслює думку: зневірившись хоча б ненадовго, лідер утрачає все, стає приреченим на смерть.

Проте зі смертю пророка його справа не вмирає, навпаки, вона пробуджує ті великі сили, що дрімали в душі народу. Втративши свого пророка, люди відчувають страшне духовне сирітство. Обіця­ний народові край — то не «скарби землі», а «скарби духу», які з «нелюдів лінивих» створять «людей-героїв». З маси народної, по­роджений її духом, з’являється новий вождь, який і поведе народ по цьому шляху. Не все на світі наперед визначене, як твердив Азазель, — у житті є місце для провидіння. І нехай Мойсей «усум- нивсь на момент», саме він оголосив похід свого народу до Палести­ни. Таким чином ми бачимо у поемі зміну двох протилежних на­строїв: сумнів ізраїльтян змінюється радістю від отримання обіця­ного. Іван Франко закликає народ не втрачати віру — бо зневірено­го чекає велика кара Господня.

Крім того, поет сам виступає у ролі біблейського Мойсея, беручи на себе відповідальність за долю українського народу, у якому « і сила, й м’якість, дотеп і потуга. І все, чим може вгору, дух піднятися». Він намагається показати співвітчизникам можливість щасливої долі, вірить у свій народ:

О, ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились!

Вірю в силуДуха

І в день воскресний твойого повстання.

Франко вірить, що український народ, подібно до біблей­ських ізраїльтян, отримає свободу і рідну землю, кращі часи не за горами:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, вмережишся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі.

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Франко переконаний, що кожен народ, навіть розсіяний світами, може «статися сіллю землі» і послужити добрим прикладом. Для цього, як розповідається у притчі про вибір короля дерев (у шостому розділі), він не повинен «задрімати в ході». Зневірившись в успіхові, заснувши на волі, він цим зневажить Божий заповіт, змарнує нагоду й поступиться іншим народам.

Отже, «Пролог» надає твору ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом приховується глибший, потаєм­ний зміст. Без цього прологу ми мали б переказ біблійної історії, який занурював би нас у події прадавніх часів. Але задивлений у «будущину», автор палкого «Прологу» плекає гарячі мрії, як після визволення українці нарешті посядуть гідне місце у «народів воль­них колі», покотять світами гомін волі, стануть домовитими хазяя­ми в «своїй хаті» і на «своїм полі».

Такою була найвища мрія видатних діячів українського красно­го письменства кінця XIX — початку XX століття. Але і сьогодні «Мойсей» І. Франка змушує нас замислитися над своєю власного долею, над долею нашого народу, проаналізувати минуле України, згадати її героїв, пройнятися тими ідеями, якими жили видатні люди давніх часів.