Філософське осмислення краси людини і краси природи. На схилі літ людина раз по раз озирається назад, згадує минуле і найчастіше – світле та безтурботне дитинство. Ось так і в уяві Олександра Довженка, людини з великим життє­вим досвідом, з’являються різні картини дитинства. Ось він хлопчиком вперше поїхав з батьком до міста. Виїхали вночі, а вже невдовзі займався світанок у дорозі, зелені луки Придесення купалися в росах. Малий Сашко захоплено вбирав у себе неймовірну красу рідної природи батьківського краю.

Напевне, бажання передати нащадкам тугу за світлими та мальовничими краєвидами дитинства, а також потреба розповісти про «чарівних українських велетнів» – простих людей праці – і викликало задум написати зворушливу повість «Зачарована Десна». .

Щиро і з великою любов’ю автор розповідає про звичай­них селян – простих трудівників на рідній землі. Дуже ко­лоритно подано постать діда: «У нас був дід, схожий на Бо­га». У спогадах Сашка пахнув він теплою землею і трохи млином. Дід був не лише хорошим робітником, але й умів читати псалтир та писати по-церковному. Найбільше він цінував розумну бесіду і добре слово, бо був людиною над­звичайно щирою і доброзичливою. Ніхто не вмів так гар­но, як він, збирати в лісі гриби і ягоди, розмовляти з усім живим, що росло і рухалося навколо. Недарма дідуся на­зивали «добрим духом луків і риби». Дуже любив дідусь сонце, бо воно дарувало життя, надихало на працю. «Він прожив під сонцем біля ста літ, ніколи не ховаючись у хо­лодок. Так під сонцем… він помер». У цих спогадах авто­ра стільки тепла і любові, людяності та доброзичливості!

Зворушливо і щиро змалював Олександр Довженко свою матір, яка найбільше любила саджати в городі всяку рос­лину, щоб «проізростала», та батька – прекрасного у своїй доброті, щирості і любові до праці.

З усього відчувається, що батько займав особливе місце в душі письменника, він був для нього майже казковим ідеалом. Саме до батька, як до глави роду, сім’ї з давніх- давен в Україні ставилися шанобливо, і це своїми почут­тями стверджує автор «Зачарованої Десни».

«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив»,- казав письменник. У його спогадах очі батька (дар­ма що він мав веселу вдачу) сповнював смуток: далися взна­ки тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Але ж яким прекрасним був батько в роботі, яким талановитим він був хліборобом і косарем: «Скільки землі він виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий, чистий». З такого красеня можна було б змалювати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, – він годився на все».

Але вічний закон життя нездоланний: спливли роки, батько змінився, та ще й війна наклала свій пекельний відбиток. І уява письменника малює вже іншу картину спогадів: батько з посинілим від німецьких побоїв лицем, з очима, залитими сльозами туги і болю, та останніми сло­вами, зверненими до своїх діточок: «Діти мої, соловейки». Ось така глибока батьківська любов справді здатна захи­щати дітей все життя, надихати їх на прекрасні вчинки.

Письменник у своїй повісті створює багато колоритних образів рідних йому людей, і образи ці сприймаються гли­боко індивідуалізованими. Разом з тим ці образи уособлю­ють і весь український народ. Довженко пише натхненно, наділяючи своїх героїв найкращими людськими рисами.

Очима малого Сашка автор захоплено милується красою Десни і всього Придесення. Читаючи повість, розумієш, що не лише ті люди, серед яких жив Сашко, але й рідна приро­да робила його добрим, духовно багатим і щедрим. «Так багато дала ти, Десно, мені подарунків на все життя».

Своє щастя автор бачив у тому, що пив у незабутні роки м’яку, веселу, сиву воду Десни, ходив босий по казкових висипах, слухав розмови рибалок та казання старих про сиву давнину, у тому, що лічив зорі і «не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Саме з цієї малої батьківщини починається для пись­менника Вітчизна. У кожного з нас є своя батьківщина, до якої, незалежно від того, як складаються наші життєві шля­хи, ми обов’язково повертаємося чи у снах, чи у мріях. Недаремно кажуть, що всі ми родом із дитинства.

«Зачарована Десна» – це гімн людині, яка своїми мозо­лястими руками вирощує хліб і творить добро. І коли в останні роки життя переслідуваний і гнаний за любов до України Довженко згадував своє дитинство, він підкреслю­вав, звертаючись до своїх нащадків: «Сумно і смутно лю­дині, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, ніщо не гріє її. Безбарвна людина ота». Ці слова мають торкнути серця кожного з нас, і тоді ми збережемо високу духовність на­ших дідів і прадідів.