ФАВСТ

Коли догорятиме у віках остання зоря — горітиме моя мисль і страждання, а на чорній смузі неба кривавими літерами спалахнуть пророчі Франкові слова:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздоріжжу.

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!..

Йому, Фавсту з Поділля, присвячує автор свої рядки — щоб на­ступні покоління згадали його велике ім’я і стали на коліна перед його стражданнями.

«Дорогий мені, до болю рідний Фавсте. Ти не знаєш, зрозуміла річ, таких слів страшних, як «Народна трагедія»… Ти — до при­мітиву простий. Адже перед своєю смертю — короткою і страш­ною — ти зумів тільки намалювати в камері ч.12 маленьку труну з хрестиком і видряпати під тією труною нігтем на стіні своє ім’я і прізвище: «Прокіп Конюшина». Оце і все».

Різдвяної ночі перевели Конюшину з «секретки» до цієї каме­ри. «Він був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрів. Губи його спухли, він ловив і ковтав теп­ле й важке повітря камери, а сам робив тремтячими руками якісь дивні рухи, ніби збирався шугнути в якусь безодню…»

Він підозріло оглядав присутніх, ласкаво усміхався, а потім сів на краєчок нар і вигукнув: «Диви, от історія… І тут люди є». Його слова зустріли сміхом, усі вирішили, що людині вперше довелося познайомитися з тюрмою.

Офіцер Клєнцов, що любив залякувати новаків, пильно оглянув Конюшину і спробував дізнатися, за що він тут опинився (саме Клєнцов і назвав Конюшину Фавстом). Той мовчав. Потім підвів очі на Клєнцова і спитав, чи тому не все одно.

З кутку донісся хриплий бас: «Правильно. Молодець, Фавст. Так і треба одказувати…» А потім вже до Клєнцова: «Він же тебе не питає, чого ти погони згубив? »

Фавст з Поділля витяг з кишені засмальцьованого кисета, по­клав його на білі, латками вкриті штани, добродушно засміявся. Він запропонував цигарки присутнім. Потім сказав, що тут дуже добре: «тепло, затишно, а головне — люди є…» Там, де він був раніше… Тут він раптом замовк. Поглянув на інших, вирішив, що треба мен­ше розмовляти, бо ж тюрма не любить дуже балакучих.

По камері все бігав якийсь на прізвище Яцьківський, і лаяв свої зуби, що дуже боліли.

Фавст спробував дати пораду: «…Це якби самогон — первак, а тоді намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок — повірте, одразу заніміє». Той чомусь образився.

«А треба знати, що пан Яцьківський був із своїм гонором за втіху для цілої камери: конфедератка, австрійська шинеля з білими ор­лами, бундючні вуса, а вже гонору того, то тільки в’їдливий Клєнцов міг його збити».

У камері все сварилися, а Фавст намагався розповісти про свій сон. А снилася йому весна.

«У глухих коридорах свистять вартові, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Хри­ста і нас усіх… Заспана камера встає, кидає жужмом постіль по кут­ках і, прокашлюючись, стає по-військовому у дві лави, був такий звичай — висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський».

У камері забавляються з вошами, розчавлюючи їх. Клєнцов з підозрою дивиться на Конюшину, кажучи, що треба було його до «блатних» посадити. Конюшина сміється: «Що мені блатні, адже там скрізь — ми, а не ви… Офіцера зустріти, та ще й офіцера з лейби­ком — другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас невинно п’ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, а я…»

Зазвичай між Фавстом та Клєнцовим швидко виникала лайка, але цього разу похмурий староста зупинив їх: надходила чергова «візитація» тюремного начальства.

Ще далеко до камери було чути дзвін острогів начальника кор­пусу № 6 — прищуватого, синьо-гнідого, цинічно-нахабного Бейзе- ра (євреї-арештанти дали йому прізвисько — Злий Собака). Обводя­чи поглядом усіх присутніх, начальник завжди зупинявся на обличчі Фавста і кожного разу запитував, за що він тут. Але відповіді не було. У сірих, гранітних очах Конюшини «глибоко-глибоко захова­но було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; нена­висть іноді іскрами вигравала на чоловічках, — тоді у Фавста трем­тіли з обурення руки, але він завжди умів стримувати свої чуття». Він лише мовив: «За що? Ая. Повстання».

Така відповідь дуже нервувала Бейзера. Він замахувався так, ніби намагався вдарити Фавста в обличчя. Усі присутні боялися цієї миті, бо відчували, що Фавст може відповісти ударом на удар…

Та Конюшина мовчав. «Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби. А злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи — застигала там. здавалось, разом із слиною. Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу»

Клєнцов несподівано засміявся. Бейзер суворо запитав, чому він радується, звернувшись до Клєнцова на «ти». Той обурено відповів, що арештант — теж людина. За що й отримав добу карцеру.

Потім начальник пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника… Він хотів було вже йти з камери, коли побачив ви­дряпане: «ПрокіпКонюшина», а внизу — «ХристосВоскресе,Галю…»

«— «Христос Воскресе» — тоже твоє? — запитав з іронією Бейзер.

-У мене Він не воскресне… Чого тобі треба? — була Фавстова відповідь.

-Троє суток карцера… без хлеба, кровать привинтить. — Бей­зер скаженів. — Кто бросил окурок? — гукав він на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи… проверить, отобрать… На три дня поднять в камере нарьі, староста…

-Камеру лишить на неделю передач и… забыл, за окурок — сутки карцера. За… протест и бандитизм…»

Фавст розповідав свою історію: «Коли мене Бейзер кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл… Це була не секретна, ні. Подумай, яки мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера?.. І добре пам’ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, — ніби кажу йому, — хай скрізь — тюрма, хай скрізь карцер і кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з ґрунту, летить». І знаєш, я вперше почав тоді так сміятися. Мені стало раптом страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне Фавста згадував і легенди — я живий ще, хоч моя історія варта теж легенди».

Відчуваючи, що йому недовго залишилось жити, Конюшина написав у карцері два рядки:

«Сліпе село лютує,

А Україна кров’ю харка».

«Фавст притулився щокою до холодної стіни і тихо шептав: «У моєї рідної сестри, чуєте..» Далі вирівнявся і цитував собі з яко­гось філософа: «панувати над рабами, обернути кожного на авто­мат — такий здебільшого, намір у деспотів»…

-…Так знайте, — говорив до стіни далі — Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я. Але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продавати­му. Юдою не буду».

Фавст плакав… Він згадував свою розмову зі слідчим, який все намагався випитати в нього, чому він пішов, і хто ще з ним був…

А тут, у камері, казав, що йому нема чого сумувати. Бо він пере­жив хвилини такої радості!..

«Кінь був у мене — Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу — у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені — такі молоді й завзяті…

На команду: «Кіннота, на коні!» — вихором злітали, острогами дзвонили і стременами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней — мчали так степами українськими; а поруч — бір, бором — ніч з вог­нями йде: тоді горіли бори…

І знову співали старої тюремної пісні…

-Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь».

Він підійшов до стіни та почав читати видряпане: «Тут була ос­тання ніч… Ми загинули за волю свого народу; той, хто одвідає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров’ю окроплена, діти цієї землі гниють по тюрмах слов’янських народів, бо самі вони — гній і труп… Люди без волі, без бажання навіть…»

Фавст замислився. Коли ж ця остання ніч прийде до нього? Він згадував Святий вечір, те, як виблискувала долівка, вимазана Окса­ною, як чіплявся за мамину спідницю малий Яцько, приказуючи, що перший пиріжок — його, як світилися батькові очі, мов у свято­го Миколая.

«Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав її, підходить до Конончука, каже: — У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він вечері не принесе сюди — прийміть мою. Я буду вашим гостем сьогодні.

Він повертається до Клєнцова: — Не радійте, офіцере, з моєї страти… Пам’ятайте: «Сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…»

Маламет молився Богові. Вечір. Ніч».

Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх і тихо ше­потів щось, потім спитав в Яцьківського, де його кружечка (з орла­ми). Попросив води.

«Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомо­го, здавалося нам, вчинку він уже не приходив більше до свідомості, він збожеволів, ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня. Бігає по камері, гукає:

-Кіннота, на коні! До бою!

-Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її — пий…»

На порозі з’явився Сторожук і вивів Конюшину з камери. Вос­таннє.

«Камера заніміла з жаху.

У сусідній камері, «етапній», співали студенти — новаки ще нашої тюрми: Ой, радуйся, земле, Син Божий народився…

А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав…»