Першу після Великодня неділю католики називають «Квазімодо», що у перекладі з латини означає «ніби», «майже». Саме цього дня після обідні в Соборі Паризької Богоматері на дерев’яному настилі на лівому боці паперті, куди зазвичай клали підкидьків, було знайдено живу істоту, яку важко було назвати дитиною.Еволюція Квазімодо: від раба до особистості Незвичний підкидьок був такий потворний, що його хотіли спалити на вогнищі або втопити. Проте Клод Фролло, молодий священик, який на той час проходив повз галасливу групу черниць, що вирішувала долю «маленького чаклуна», зглянувся на нещасне створіння і взяв його собі за сина. Фролло охрести малюка і назвав його «Квазімодо», чи то на згадку про той день, коли він найшов його, чи то бажаючи цим ім’ям висловити недосконалість маленького  створіння. Дійсно, «Квазімодо, одноокий, горбатий, клишоногий, був тільки ніби подібним до людини».

Квазімодо весь свій час перебував у соборі, майже не виходячи з нього, і зрештою «став його складовою частиною». Він вороже ставився до людей, бо нони не прощали його потворності. Розмовляв він тільки зі статуями собору та дзвонами, які не відчували до нього ненависті, бо взагалі не могли нічого відчувати. Коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять років, він став дзвонарем, та нове лихо спіткало його — від церковного дзвону він оглух. Незважаючи на це, Квазімодо все ж любив дзвони понад усе. «Він любив їх, пестив, говорив до них, розумів їхню мову». У дні свят Квазімодо міг вигравати на дзвонах, як ніхто інший. «Він… обливався гарячим потом, бігав туди й сюди, тремтів разом з баштою від голови й до п’ят». Квазімодо купався у звуках дзвонів, «немов птах у промінні сонця».

Лише одну людину на світі Квазімодо любив більше за собор. Це був архідиякон Клод Фролло. Квазімодо був до безмежності вдячний йому за те, що він миховав його, виростив. Ще з дитячих років звик Квазімодо знаходити порятунок біля Фролло, коли його переслідували собаки й діти. Ніщо у світі не могло порівнятися з владою архідиякона над дзвонарем і прихильністю дзвонаря до архідиякона. За самим лише знаком Клода, з самого лише бажання дати йому задоволення, Квазімодо ладен був кинутися вниз головою з найвищої башти собору. «Квазімодо любив архідиякона так сильно, як ні собака, ні кінь, ні слон ніколи не любили свого господаря».
До зустрічі з Есмеральдою Квазімодо не відчував ніякої потреби у спілкуванні з людьми. Фролло заміняв йому всіх людей, а весь світ — собор. З появою Есмеральди в житті дзвонаря його світ перевернувся, душа його розквітла. Виявилося, що Квазімодо був здатен на щире, жертовне кохання, яке спонукає його на сміливі вчинки. Він врятував від шибениці вуличну танцівницю, вихопивши її з рук катів, а потім сховав її у соборі, де вона була недоторканою. Десятитисячний натовп, що зібрався на площі подивитися на страту циганки, серед якого не було жодної людини, яка б з прихильністю ставилася раніше до Квазімодо, зустрів цей подвиг потворного дзвонаря бурхливими оплесками і вигуками: «Слава! Слава!» Звідки у цій душі, сповненій злоби й ненависті до людей, взялися милосердя і ніжність?! «Хвилинами він не насмілювався торкнутися до неї (Есмеральди) навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей, як свою власність, як свій скарб, наче мати свою дитину… Жінки сміялися й плакали, натовп тупотів ногами від захвату, бо в цю хвилину Квазімодо

насправді був по-своєму прекрасним. Він, цей сирота, цей підкидьок, був чудовим, він відчував себе величним і сильним, він дивився просто в обличчя цьому суспільству, яке його вигнало і в справи якого він так владно втрутився».

Перенісши Есмеральду до собору, Квазімодо ніжно і зворушливо турбується про дівчину: віддав їй свою власну постіль, щодня приносив їжу, оберігав її спокій вночі, лежачи на голому камені поперек дверей. Але все ж таки у ньої викрали його кохану.

Зрозумівши, що у смерті Есмеральди винен його кумир, Квазімодо, який ра ніше готовий був кинутися з башти заради Фролло, штовхнув архідиякона з ба люстради собору у безодню. Так він помстився своєму панові за смерть і муки коханої.

Бунт Квазімодо спочатку проти недосконалого людського правосуддя, а зго дом і проти свого пана, який вчинив підлість. Щире, самовіддане кохання свід чить про те, що в спотвореній ненавистю й злобою душі раба розкрилася тордГ велична, сильна особистість.