ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ XVIII ст.«Енеїду» І. Котляревського можна називати по-різному: енцик­лопедією, «кінострічкою» українського життя XVIII ст., проте суть залишається однаковою. Нам, читачам XXI ст., поема відкриває стільки нового про життя наших предків, скільки ми навряд чи зможемо віднайти у найзмістовнішому історичному документі.

Для того щоб усвідомити всю повноту сміливого авторського задуму, необхідно звернутися до історії, згадати історичні умови, в яких була створена поема.

В «Історії України», виданій для дітей у Канаді, зазначалося, що XVIII століття було періодом, коли Москва встигла затерти всі сліди української державності й зробила Україну звичайною мос­ковською провінцією, поділивши її на губернії, залежні від мос­ковського уряду. Важкі часи настали в Україні піля ліквідації Січі й скасування гетьманства.

Рівночасно із державністю викорінювались прояви свідомості в народів, так, щоб люди забули, хто вони є. Саме в цю хвилю безпа­м’ятства, що мала затопити весь народ, Котляревський нагадав:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак….

Поет одягнув живий історичний матеріал в античний одяг, аби обдурити пильне око влади, якій навіть сама згадка про Січ була немилою. Взявши за канву твір Вергілія, що прославляв завойов­ницьку політику Риму та воєнні подвиги його полководців, Котля­ревський у своїй поемі славить українське козацтво, його героїзм, патріотизм, відданість всенародній справі.

Як уже ми зазначили вище, «Енеїда» цікава сучасному читачу і тому, що відображала українське життя у всій його повноті. По-пер- ше, в ній широко і майстерно змальовано народний побут, звичаї того часу, народні гуляння і свята, ігри і танці, одяг і хатню обста­новку. Що ми, наприклад, знаємо про ігри наших предків? А в поемі згадується багато народних ігор, про які ми навіть ніколи і не чули:

Тут всяку всячину іграли,

Хто як і в віщо захотів,

Тут інші журавля скакали,

А хто од дудочки потів,

І в хрещика, і в горюдуба,

Не раз доходило до чуба.

Як загулялися в джгута;

В хлюста, в пари, в візка іграли

І дамки noстолу совали;

Чорт мав порожнього кута.

Однією з найважливіших ознак таланту Котляревського є гумо­ристичний підхід до поважної теми. Він невипадково обирає форму травестії, бо серйозний твір українською мовою в ті часи не так би прихильно сприйняли.

Травестія в народних обрядах має на меті розсмішити, зробити дійство цікавим. А Котляревський за допомогою травестії в сюжет­ну форму Вергілія вливає українську дійсність. Дуже промовистою в цьому плані є сцена пекла. В пекельному огні горіли пани, які не давали людям пільги і «ставили їх за скотів». Вони возили дрова, носили на підпал у пекло очерет, а в цей час чорти огненними пру­тами били тих, хто не встигав виконувати роботу. Фактично ця картина відтворювала реальну дійсність: ті самі пани нещадно били своїх робітників, примушуючи працювати. В картині пекла робота панів була карою, проте хто карав і за що тих людей, які у реально­му житті повинні були виконувати жорстокі накази? У пеклі споку­тували свої гріхи всі без розбору: і пани, і підпанки, і слуги, і цех­містри, і ратмани, і бургомістри, судді, підсудки, писарі, філозо- пи, ченці, попи і крутопопи, батьки, «які синів не вчили», сини, які «в ледащо пустились», вертуни, що «піддурювали дівок»… Звісно, що це було травестійне перебільшення, але тим самим підкреслю­валась важлива думка — всі рівні перед вищим суддею, ніхто не уникне кари за свої гріхи.

Занепад моральності відбувся в усіх сферах суспільства — від панів до слуг.

Не можна не сказати і про багатство лексики у поемі. За підра­хунками дослідників І. Котляревський використовує більше семи тисяч найрізноманітніших слів. Серед них і назви одягу, хатнього інтер’єру, будівель, сільськогосподарських знарядь, народного хар­чування, назв людей за суспільним і родинним станом, наймену­вання рослин і плодів, тварин.

Поет широко використовує синонімічні можливості української мови. Так, наприклад, на позначення процесу мовлення Котляревсь­кий використовує такі дієслова: говорити, розмовляти, балакати, розказовати, балагурити, бурчати, базікати, ворчати, бормотати, мур­мотати, харамаркати, булькати, верзти, цвеньками, сипати, щебе­тати тощо.

Дехто звинувачував автора у тому, що ?ін використовував багато просторічно-згрубілих слів, зокрема лайку. Проте слід розуміти, що це не виходило за межі настанови відтворити навколишній світ у всьому його розмаїтті. Безперечно, мова головних героїв відобра­жала стан української мови того періоду. Люди змогли наочно по­бачити, що українська мова може бути використана для створення високохудожньої літератури.

Отже, поема І. Котляревського, незважаючи на жартівливість, була твором, серйозним за своїм суспільним значенням.