Порівняльна характеристика образів Остапа та Андрія. Є в історії українського народу могутній і прекрасний період: це — запорозьке козацтво. Про нього написано чимало цікавих творів, і один з найкращих -повість М. В. Гоголя «Тарас Бульба», над якою письменник працював майже десять років. Змальовуючи героїчну боротьбу українців за своє національне визволення, автор показує долі героїв у єдності з народним рухом. Це були кращі люди свого часу і вірні сини України, міцні духом, багаті розумом і глибоким патріотичним почуттям.

Серед вільного товариства запорожців-богатирів центральне місце в повісті посідають образи старого козака Тараса Бульби і двох його синів — Остапа та Андрія, дуже несхожих і зовні, і за своїми характерами. Гадаю, що саме цей контраст допомагає Гоголю краще змалювати козацьку дійсність, примусити нас, читачів, замислитися над власним характером і вчинками.

Вперше ми зустрічаємося з Остапом і Андрієм на їх рідному батьківському подвір’ї. Спочатку нас може більше приваблювати образ Андрія, бо порівняно з суворим Остапом він більш чутливий, ніжний. Навіть мати сильніше жаліє і любить саме його. Та ось із сторінок повісті постає історія життя кожного, і наше ставлення поступово змінюється. Ми розуміємо, що спільні у братів лише молодість, їх «свіжість, рослість, могутня тілесна краса», яка вразила навіть батька. Сам же Тарас зумів прищепити синам інтерес до козацького життя, виховати в них хоробрість, спритність.

Але ці якості вдачі у братів зовсім різні: хоч Андрій і відзначався у бурсі сміливістю, але вона завжди призводила до лиха. У ньому поєдналися завзяття й удавана мужність: він вмів вивертатися, хитрити, навіть благати пощади. Зовсім інший — Остап, який ще з бурси виділявся ясним розумом і міцною волею. Чесний і хоробрий, він постас перед нами відданим товаришем: «Він був добрий у такій мірі, в який можна було бути з такою вдачею і в тодішній час».

Як тільки юнаки потрапляють до Запорозької Січі, відразу ж набувають доброї репутації у козаків: обидва спритні, обидва сміливі вояки. Але і тут їх хоробрість не однакова: Остап — спокійний і завжди впевнений у собі; за розумну хоробрість козаки цінують його і недарма вибирають курінним отаманом після загибелі Бородатого. А от хоробрість Андрія виявляється безрозсудливою та безцільною; він мало іамислюється над тим, за що кидається у бій.

Остап твердо знає, заради чого він живе, веде боротьбу; його надихає безмежна любов до рідної землі й товаришів, ненависть до ворогів і прагнення захищати вітчизну. Ось шо робить Остапа справжнім героєм! У Андрія ж немає щирої любові до батьківщини і друзів, і тому сліпе кохання до дочки ворога швидко перетворює його на зрадника. Він забуває святі почуття вірності вітчизні та товариству: «А що мені батько, товариші, вітчизна! … нема у мене нікого!». І ось стоїть він, боягузливий, нікчемний, перед судом свого батька. Ганебним було його життя, ганебна і його смерть… І тут же ми бачимо Остапа в останньому гарячому бою, після якого він потрапляє у полон. Терплячи нелюдські страждання, він навіть не простогнав; гідною й величною була його смерть.

Прочитавши повість, я замислився над тим, як власні ідеали і мета людини відбиваються на її долі. Перед нами два брати, сини одних батьків, однієї землі. Але наскільки вони різні, бо різні у них святині! Ми переконуємося, що лише щира любов до вітчизни, чесне служіння їй возвеличує людину, а підступність і малодушність робить її нікчемною. Я впевнений, що, як і мене, кожного читача захоплює образ Остапа, заряджає прагненням бути схожим на нього. Андрій же, крім огиди, нічого в серці не викликає; і ми розуміємо, шо він — лише принизливий виняток з численної армії українських синів — захисників нашої славної України.