Духовна краса української дівчини-трудівниці. Є в українській літературі герої, познайомившись з якими, вже ніколи їх не забудеш. І навіть не має значення, чи красиві вони зовні, які життєві труднощі долають. Головне, що вражає і що вже ніколи не зможеш забути, — це краса їхньої душі, щирість серця, високі почуття. Тоді хочеться ще раз звернутися до твору, перечитати його, закарбувати в пам’яті кращі сторінки, які стосуються героя.

Такою, на мою думку, є Наталка Полтавка з однойменної п’єси І. Котляревського, написаної у 1819 році. Головною ідеєю, яку проголосив письменник у цьому творі, стало твердження: душевна стійкість, моральна краса та доброчесність є запорукою щастя. Вони спроможні допомогти дійти згоди між людьми з різними, інколи протилежними, характерами та поглядами. Тому зрозумілою є й кінцівка п’єси Котляревського, коли всі дійові особи після важких драматичних перипетій співають «пісню згоди». (Чи не є це одним із дороговказів у нашому неспокійному сьогоденні ? )

Перед нами — проста українська дівчина-трудівниця, яка жила на початку XIX століття. Але мені здається, що автор втілив у її образі саму Україну з її щирою духовною красою, порядністю, працелюбністю й незламністю. Може, ті випробування, які випали на долю дівчини, сьогодні комусь здадуться несуттєвими. Чи справді доброчесність полягає в тому, щоб коритися волі батьків, як цього вимагає мораль, і чи це великий гріх — піддавшись чутливому серцю, виступити проти упереджень і родинного деспотизму, відстояти своє природне право на вибір?

От що гнітить трепетну душу Наталки: проблема вибору, коли мораль серця і мораль родинно-патріархальна вступають у конфлікт. Героїня весь час вагається між пориваннями серця й дочірнім обов’язком. який переступити їй зовсім непросто. Її душевна стійкість весь час ніби зазнає випробувань: «Я давно вже поклялась і тепер клянусь, що окрім Петра ні з ким не буду». І тут же за наполяганням матері та з жалості до неї погоджується вийти «за першого жениха», їй «угодного». Душа сповнюється жалем до Наталки і розпачем, коли бачиш, як вона, вже ніби вирішивши покоритися матері задня її безжурної старості, «становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит: «Боже! Коли вже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навіки…»

Та попри все, попри всі морально-психологічні муки, вона ніколи не перестає кохати єдиного обранця свого серця. Духовна і чуттєва краса героїні непохитна! А ми захопившись нею, чекаємо лише на щасливу розв’язку конфлікту. Адже не може таку дівчину спіткати горе: вихована на ідеалі пошани до батька-матері та вірна своєму коханню, вона заслуговує на справжнє щастя.

Тому-то щаслива кінцівка сприймається нами, як вершина справедливості. Духовна краса, «життя серця» перемогли патріархальні норми і батьківський деспотизм, відстояли право йти за покликом власного серця. Ось чому я сприймаю п’єсу «Наталка Полтавка», як гімн духовній красі та стійкості жіночого серця. І я впевнена, що Наталка ще не одне покоління читачів буде вчити доброчинності й непохитній відданості найвищим почуттям. Вона являє собою втілення споконвічного жіночого ідеалу моїх співвітчизників, що грунтувався на святинях народної моралі. Саме такою має бути любляча дитина, сповнена глибокої поваги до батьків. Саме такою має бути жінка: добропорядною, працьовитою, розумною. Саме такою має бути наречена: щиро люблячою, вірною, ладною з гідністю відстояти своє кохання. Всі ці моральні якості втілив у своїй героїні Іван Котляревський, подавши їх у сукупності з рисами чарівної зовнішньої краси Наталки — ще однією характеристикою народного ідеалу образу українки.