ДУША МЕТЕЛИКА

Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не збудити дощ, бо тоді пін ітиме цілу ніч і нікому не дасть заснути. Не треба сердитися й на нітер, бо він може вдарити в обличчя й побити шибки.

Коли запалимо світло, біймося за комах, бо вони тільки народи­лися й можуть сплутати сонце з лампою. А їхнє самоспалення вик­личе у нас страх перед смертю.

Відкривається щілина між світами. Яким би не було привабли­вим життя після життя, людині важко уявити, що вона стає абсо­лютно нікому не потрібного. Нічне життя істот починається з небут­тя, просковзнути в оту щілину й почати жити знову. Але хто знає, чи добре там буде, чи не сваритимуть нас там за ганебні вчинки?

Один за одним, так і не встигнувши пізнати, відходять в інший світ метелики…

У навколишньому скільки завгодно таких аналогій, які вчать жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити в розрізненому — ціле, в цілісному — розрізнене, у собі — інших. А навіщо?

Коли почнеш замислюватися над цим, одразу тебе охоплюють людські проблеми. Серед людей жити важко, вони весь час нагаду­ють про існування часу, який змушує людей думати, що обов’язко­во треба розбитися об стіну до крові, щоб потрапити в сад. Проте знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж законам суспільним.

Дитинство, розквіт, старість — це не дім часу, а стан душі, ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її ав­томатизму. Саме через це ми шукаємо хоч крихітку знання. Як добре все-таки не бути людиною, бо це найбільш неприродна істота.