Душа — це храм чи купа цегли? Людська душа… Який глибокий зміст вона має!

Народжується на світ дитя, душа його чиста й прекрасна, ангельська, як воно саме. Коли підросте, вона вже такою не буде. Може стати величною й багатою, а може перетворитися на темний ліс, але такою чистою, як весняне небо, вона вже не буде. Тож хочеться сподіватися, що дитина черпатиме лише гарне з життя, збереже чистоту, незважаючи на життєві бурі. І душа її зросте величним, світлим храмом серед цвіту землі, поруч з яким завжди таїться якась тінь.

Зараз, у наш нелегкий час, дуже важливо не втрачати людяність, а навпаки — збагачуватися духовно і не втрачати віри в цю духовність. Щоб збудувати собі гарний і міцний будинок життя, перш за все за його основу треба брати загальнолюдські цінності, бо те, що йде шляхом неправди й зла, стає темним і відразливим.

Як багато людей втрачають прекрасне, перекладаючи провину на нелегкий час. Але вони ніколи не задумувалися серйозно над тим, що все залежить від них. Життя — як море. Захоче людина жити по-справжньому, залишитися на місці, йтиме весь час уперед, попливе вона на широкі морські простори, стане творити добро для людей, — і душа її стане такою широкою й відкритою. А захоче — то житиме лише для себе, триматиметься весь час берега і залишиться самотньою.

Мені здається, людська душа часто перебуває десь посередині — між храмом і купою цегли. І потрібне чимале зусилля, аби переміг храм. У мене, як і в кожної людини, є свої недоліки, менші чи більші. Саме вони мені не дають мені права назвати свою душу храмом. Є в ній таке, що я ще не встигла змінити, і тепер доводиться боротися, бо я зрозуміла, що ці риси характеру далеко не найкращі. Отож я прагну удосконалення своєї душі, щоб моя душа, характер, вдача справді нагадували храм, а не купу цегли.