«Думка народна» у романі Л. М. Толстого «Війна і мир». У 1869 році з-під пера Л. М. Толстого вийшов один з геніальних творів світової літератури — роман-епопея «Війна і мир». За словами І. С. Тургенєва, «нічого кращого в нас ніколи не було написано ніким».

«Щоб твір був гарним, треба любити в ньому головну, основну думку. У «Війні і мирі» я любив думку народну, унаслідок війни 1812 року», — говорив Л. Толстой.

З цього висловлення випливає те, що письменник вважав «думку народну» головною, основною думкою роману.

 «Я намагався писати історію народу», — говорив Толстой. Головний герой роману — народ; народ, кинутий у непотрібну і незрозумілу йому війну 1805 року, народ, що піднявся в 1812 році на захист батьківщини і розгромив у визвольній війні величезну ворожу армію на чолі з непереможним доти полководцем.

У романі більше ста масових сцен, у ньому діють понад п’ятсот поіменно названих людей із народу, хоча значення образу народу визначається не кількістю масових сцен, а народною ідеєю. Найважливіші події

роману оцінюються Толстим з народної точки зору. Народну оцінку війни 1805 року виражає письменник словами князя Андрія: «Чому ми під Аустерли-цем програли бій?.. Нам там нема чого було битися: скоріше хотілося піти з поля бою». Народна ж оцінка Бородінського бою дана автором наприкінці третього тому роману: «Моральна сила французької атакуючої армії була виснажена. Не та перемога, що визначається підхопленими шматками матерії на палицях, які називають стягами, і тим простором, на якому стояли і стоять війська, — а перемога моральна, та, що переконує супротивника в моральній перевазі свого ворога й у своєму безсиллі, була здобута росіянами під Бородіном».

«Думка народна» усюди є присутньою у романі. Ми її відчуваємо й у нещадному «зриванні масок» при зображенні Курагіних, Ростопчина, Аракчеєва, Дру-бецького й інших.

Ще більш повно «думка народна» відчувається в тих главах роману, де зображуються герої, близькі до народу або ті, що намагаються зрозуміти його: Тушин і Тимохін, Наташа і княжна Марія, П’єр і князь Андрій — усі ті, кого можна назвати «руськими душею».

Людиною, яка втілила в собі дух народу, Толстой зображує Кутузова.

Кутузов — справді народний полководець. Таким, хто виражає потреби, думки і почуття солдат, він виступає під час огляду під Браунау, і під час Аустерли-цького бою, і особливо під час Вітчизняної війни 1812 року. «Кутузов, — пише Толстой, — усією російською сутністю своєю знав і почував те, що почував кожний російський солдат».

Кутузов для Росії — своя, рідна людина. Під час війни 1812 року усі його зусилля спрямовані до однієї цілі — очищення рідної землі від загарбників. «Важко уявити собі ціль, більш гідну і більш збіжну з волею всього народу», — говорить письменник.

Від імені народу Кутузов відхиляє пропозицію Лористона про перемир’я. Він розуміє і неодноразово говорить, що Бородінський бій є перемога; розуміючи, як ніхто, народний характер війни 1812 року, він підтримує запропонований Денисовим план розгортання партизанських дій.

Кутузов — носій народної мудрості, виразник народних почуттів. Його відрізняє «надзвичайна сила проникнення в зміст явищ, що відбуваються, а джерело її лежить у народному почутті, яке він носив у собі в усій своїй чистоті і силі».

Тільки визнання в ньому цього почуття змусило народ вибрати його проти волі царя головнокомандуючим російською армією. І тільки це почуття поставило його на ту висоту, з якої він спрямовував усі сили Наташі і П’єра, такі їхні якості: жадібність до життя, пристрасність, любов до гарного, простодушну довірливість. Роль характеру Наташі в «Війні і мирі» велика. Вона — сама душа радісного людського спілкування, у ній поєднуються прагнення дійсного, повного життя для себе — із бажанням такого ж життя для усіх; душа її відкрита для усього світу.

Я написала лише про три характери, які, безсумнівно, виражають головну думку Толстого. Шлях П’єра і князя Андрія — це шлях помилок і хибних поглядів, але усе ж шлях знаходження, чого не скажеш про долю Миколи Ростова, чий шлях — шлях утрат, коли він не зміг відстояти в епізоді з Телєгіним свою правоту, коли Тєлєгін украв гаманець у Ростова, «у свого брата вкрав», але це не тільки не мішає, але ніби допомагає йому робити кар’єру. Ці епізоди зачіпають душу Миколи Ростова.

Коли ветерани полку обвинуватили Ростова втому, що він бреше і що серед павлоградців немає злодіїв, то в Миколи були сльози на очах і він говорив: «Я винуватий». Хоча Ростов був правий. Потім тільзітські глави, торжество переговорів між імператорами — усе це дивно сприймає М. Ростов.

У душі Миколи Ростова піднімається бунт, виникають «дивні думки». Але цей бунт закінчується по-вною його людською капітуляцією, коли він кричить на офіцерів, що засуджують цю спілку: «Наша справа виконувати свій обов’язок, рубатися і не думати». Цими словами завершується духовна еволюція Миколи Ростова. І цей герой відрізав собі шлях до Бородіно, буде з нього вірний аракчеєвський рубака, «коли накажуть».