Дума про добро і зло, любов і ненависть
Хто з нас у дитинстві не уявляв собі відьом, чаклунів, домових? Хто не мріяв вночі сходити до цвинтарю, щоб пе-ремогти в собі страх?

У світ таких казковіх істот потрапляємо ми, коли відкриваємо твір М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”. У цьому творі, як в “Лісовій пісні” Лесі Українки, вража¬ють описи природи, народні повір’я, дійсність переплітається з міфічними істотами. Іноді читаєш і не розумієш, в якому світі ти перебуваєш: в реальному чи міфічному.
У центрі твору — образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, легінь, поетична натура. З дитячих років Іван жив серед природи, виховувався на гуцульських повір’ях, легендах, казках. Захоплюючись грою на сопілці, він на¬магається вловити, як Лесин Лукаш, мелодії, що звучать у природі. Його кохана Марічка змальована в ореолі музики і пісень. Дружба Івана з Марічкою повна краси й чистоти. Але чомусь у житті ніколи не буває так, щоб чистоту людських почуттів не чіпали брудні руки, не заважали жити. І тут сюжет твору перегукується з трагедією Шекспіра: Марічка та Іван — карпатські Ромео і Джульєтта. В обох творах у ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, але давня ворожнеча родів стає їм на перешкоді. Як і у Шекспіра, герої Коцюбинського гинуть. В обох творах відтворена боротьба добра зі злом, звучить гімн коханню.
Але Коцюбинський в сюжетну лінію вплітає таємничий казковий світ. Кохання видається героям як найдивніша загадка, що має велику силу над людьми.
Дружба Івана з Марічкою, такою ж ніжною й поетич¬ною, як і він, повна краси і чистоти. В їхніх стосунках “все було так просто, природньо, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця”.
Цьому поетичному життю, повному гармонії й музики, овіяному чарами природи, М.Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною після смерті Марічки. Тяжко переживши загибель подруги, Іван через кільки років одружився. Палагна була “з багацького роду, фудульна здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю”. Вона полюбляла пишний одяг і дбала лише про господарство. Чи може цей образ затьмарити образ Марічки? Звичайно, ні.
Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, вона не змогла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. Життя їхнє текло, наповнене турботами про худобу, про господарство, яке потребувало вічної праці. Але Івана не задовольняло сите, спокійне існування з грубою, обмеженою дружиною, його сушила туга за іншим, красивим жит¬тям, за Марічкою, що стала для нього уособленням всього поетичного, гарного, світлого.
Автор на образах Палагни і Юри показав нам характери суворі, бездушні, жорстокі, з другого — дуже чутливі й ранимі.
Загинула Марічка, втратив Іван радість та поезію жит¬тя. Весь час він прислухався до голосу, що поставав в його душі, нагадував про юність і кликав до вільної поетичної любові. Він допомагав йому краще зрозуміти красу природи, життя, красу ніжної, чулої жіночої душі.
Але в умовах тодішньої моралі та суспільних відносин все прекрасне гине. Гинуть Іван та Марічка. Але живе лю¬дина, яка прагне до збагачення, до насолоди тваринним життям — Палагна. Живе і Юра. Вони щасливі. Проклят¬тя всьому, що дає щастя нікчемним людям і губить чулих і ніжних мрійників!
Чому? Чому автор не створив щасливий кінець? Тому що такою була дійсність. Коцюбинський бачив у поневоленому царизмом українському народові поетичну душу. 1 весь час цю душу катували.
Написала і подумала: а чи не наш час проглядає крізь ці рядки? Чи катування людських душ характерно для
кожного часу? Добро і зло, любов і ненависть завжди йшли поруч. Зло і ненависть, заздрість і жорстокість мали зверхність.
І все ж таки твір Коцюбинського пройнятий оптимізмом людського життя. Автор протиставляє злу чудовий витвір природи — Гуцульщину з її горами, полонинами, потока¬ми, лісами, гуцулів з їх звичаями, віруваннями, повір’ями.
Одухотворений ліс, гори, Черемош, незвичайні герої — це вічна казка, де правда бореться зі злом, любов — із ненавистю. І ця казка не має початку і кінця.