Дух істини світ не може прийняти, якщо не бачить, не знає його. Епіграфом до поеми «Сон» Тарас Шевченко обрав уривок із Біблії, у якому йдеться про те, що світові треба показувати істину, щоб люди не ходили манівця­ми, щоб усьому знали ціну і могли змінити своє життя. Тарас Григорович Шев­ченко ніколи не претендував на роль месії, пророка для свого народу, але кожен його твір виявлявся пророчим, був актуальним на той час і залишиться таким на­завжди.

Довгі 14 років Шевченко не був в Україні, а в 1843 році йому випала нагода відвідати рідні місця. Побачене вжахнуло поета. «Скрізь був і скрізь плакав», — писав Тарас Григорович українському письменникові Кухарчуку. Скрізь, де він був, поет побачив страшні злидні, каторжну працю, безправ’я селян, знущання з них польських, українських, російських панів-кріпосників, паразитичний спосіб життя експлуататорів. Повернувшись із подорожі Україною, Т. Шевченко пише поему «Сон», у якій змальовує тяжке життя покріпачених селян, жахіття Сибіру, який став місцем заслання засуджених, сваволю поміщиків та уряду на чолі з Ми­колою І.

Щоб мати змогу описати порядки в усій імперії, Шевченко обирає форму сну, адже саме у сні людина може долати будь-які відстані, зримо бачити приховане і, в принципі, вона може не відповідати за реакцію від побаченого. Та ще до того ж ліричний герой говорить, що дивний сон побачив, коли заснув напідпитку, бо перед тим був на бенкеті.

Починається поема сатиричним вступом, що сповнений роздумами про сус­пільство, у якому діють вовчі закони, де панує здирство, загарбництво, лицемір­ство, «а братія мовчить собі, витріщивши очі». Поет нагадує, що всі люди — «і ца~ рята, і старчата — Адамові діти». Він сам зізнається, що гуляє, бенкетує в неділю і в будень, але на можливі закиди різко відказує: «Я свою п’ю, а не кров людськую».

У сні ліричний герой перелітає на Україну.

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

Краса української природи вражає, але душа ліричного героя плаче, адже се­ред цього раю люди живуть, як у пеклі. Тут

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Вражений побаченим, ліричний герой хоче хоч десь знайти шматочок раю. Його душа перелітає далеко на північ, у Сибір. Тут «сніг біліє, кругом бори та бо­лота, туман, туман і пустота». Серед цього обширу «людей не чуть, не знать і слі­ду людської страшної ноги». Аж ось пустиня заворушилася, і раптом з’являються схожі на мерців люди. Це каторжники: злодії, розбійники, убивці. А серед них раптом бачимо зовсім іншу людину. Це «в кайдани убраний, Цар всесвітній! Цар волі, Цар, штемпом увінчаний» — декабрист, що страждає, нескорений, у дале­кому Сибіру.

Картину каторги в поемі змінює картина царської Росії: «хати над шляхами та городи з стома церквами, в городах, мов журавлі, замуштрували москалі…» А далі «на багнищі город мріє, над ним хмарою чорніє туман тяжкий…» У тому городі і землячок стрівсь: прийшов подивитися на гуляння панів та Ще й заробити якусь полтинку за те, що проведе когось у палати. А в тих палатах повно золотом об­литих блюдолизів. А ось і сам цар виходить, «високий, сердитий виступає; обок його цариця небога, мов опеньок засушений, тонка, довгонога…» У сні чого тіль­ки не побачиш: побачила мандрівна душа сцену мордобитія. Цар затопив у пику найстаршого, той штурхонув меншого в пузо, «а той собі ще меншого туза межи плечі; той меншого, а менший малого, а той дрібних…»

Форма сну дала змогу авторові не тільки вільно долати великі простори, а й сатирично намалювати державний устрій царської Росії. Ні в чому не погрішив поет проти правди, змалював реальні картини життя згорьованої України, нелюд­ські умови, у яких жили каторжани, блиск царської столиці, низькопоклонство земляків. Усе це, об’єднане в одному творі, справляє гнітюче враження, але треба було говорити людям правду, показувати життя таким, яким воно є, щоб світ усе побачив і сприйняв дух істини. Люди повинні вдивлятися у твори своїх геніїв і до­ходити правильних висновків, а можновладці мають пам’ятати, що в суспільстві завжди знайдеться хоча б одна людина, яка не побоїться сказати правду.