Мчить безкраїми російськими дорогами «досить красива ресорна невелика бричка», а в ній — зовсім нова для Росії кінця 30-х років XIX століття особа — Павло Іванович Чичиков. Він захоплений небаченою, нечуваною досі ідеєю — скуповуванням «мертвих душ». Павло Іванович справив уже враження на губернатора, зачарував Манілова, готового навіть оплатити йому купчу, а тепер прямує до поміщиці Коробочки.

Темрява. Дощ. Коло закритих воріт гостя вітає собачий хор з такої кількості солістів, що можна припустити: сільце величеньке. І зустрічає порядна господарка — «жінка літня, у якомусь спальному чепці, надягнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї».

У будинку все старовинне: і стародавні шпалери, і стародавні дзеркала з закладеними за ними знов-таки стародавніми колодами карт, і захриплий від років годинник. Він ще натужно йде, але час тут явно зупинився, і не тому, що він прекрасний, а тому, що нема кому йти в ногу з ним. Усе — як в уповільненій зйомці: і хода, і мова, і рух думки. І сама господиня, начебто сліпа і глуха одночасно. Вона нічого не бачить, не чує і не знає. А про що не чула і чого не знає, того, вважай, не існує. Так, на її думку, немає ані Манілова, ані Собакеви-ча. Якби вона своїми очима не бачила Чичикова — і його б теж не було.

Але сама Коробочка реальна, як і її служниця Фотинія, що принесла гостю перину, подушку і простирадло. Гостинності Коробочки немає межі: чи не хоче добродій випити чаю? Чи не треба потерти спину, чи не почухати п’яти, як любив це робити на ніч покійний чоловік?

Вона перебуває в домашньому едемі, прикрашеному райськими птахами, під охороною самого Кутузова, портрет якого висить серед цих писаних олією птахів. По двору бродять реальні птахи — індички і кури, з якими спілкуються, вірніше, перехрюкуються свині. За всією цією живністю — нехитрий сільський пейзаж із фруктовими садами і городами. Врожай довірений опудалам з розчепіреними руками. На одному з них — чепець господарки, теж своєрідного опудала — мумії, яка свідчить, що давно зупинилася у своєму розвитку. Вона ніби живцем поховала себе в мішечках, шкатулочках, у купівлі і продажу прядива і меду. А тепер от, треба ж, якісь душі в неї купити готові! Та й як витягати їх для продажу? «Невже хочеш ти їх відкопувати з землі?» — здивовано запитує вона в «покупця» Чичикова.

Вичерпно і точно назвав він свою благодійницю — «кріпколоба» і «дубиноголова». Дійсно, не достукатися до її курячого мозку. Не випадково ж і вікно її хати дивиться не на світ, а на курятник.

Головне для неї — «не зазнати збитку». Адже все й усі в неї на обліку, без записів напам’ять пам’ятає і вісімдесят душ живих, і вісімнадцять померлих. Шкода їх дуже — не як людей, звичайно, а як працівників. От згорів від горілки ко-валіь («тільки синій вогник пішов») — хто тепер коней підковувати буде?

Не продешевити б: гарний майстер був та й інші — славний народ. Бог з ними, що померли. Продати б їх подорожче! А якщо не вдасться — «може, і в господарстві як-небудь під щось знадобляться».

Напрочуд яскраво і соковито виписані Гоголем поміщики: їхні портрети, мова, ставлення до ідеї Чичикова, вся навколишня обстановка. Але навіть усього цього виявилося Гоголю замало для опису Коробочки. Знадобився ще і висновок: «Інша і поважна, і державна навіть людина, а на ділі виходить цілковита Коробочка». І, нарешті, останній штрих: селянська дівчинка Пелагея — власність Коробочки і її віддзеркалення. Вона знає дорогу, але не знає, де право, а де — ліво. І, плутаючи стовпову дорогу з трактом, залишається задоволена тим, що одержала мідний гріш і посиділа на козлах. А чому ще могла порадіти приватна власність Коробочки? Вона цілковито завершує портрет Настасі Петрівни — єдиної дами в галереї поміщиків, що за життя стали «мертвими душами».