Драматургія В. Винниченка. Показати, виразити людське — саме таким бачив завдання мистецтва В. Винниченко. Письменник змальовує не світ, не навколишнє середовище, а світ у людині, переживання, котрі говорять зсередини своїм голосом. Світ Винниченкових творів цілком матеріальний і не містить символічності та завуальованості. Саме цим і приваблює читачів, які знають його не тільки як чудового письменника, а й драматурга. Його твори відіграли важливу роль у культурному відродженні українського театру. Своєю формою і змістом вони створили національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми — творів Г. Ібсена, А. Чехова, К. Гауптмана. Його тематика була цілком традиційною — дослідження людської особистості, морально-психологічне випробування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого «я». Винниченкові п’єси руйнували канони сценічного дійства, їх етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний напрям. Герої цих п’єс прагнули бути «чесними з собою». Але, як зазначив сам Винниченко, ніхто не був по-справжньому «чесним із собою», оскільки вони лише прагнули цього і не більше. Письменник розумів, що настав час європеїзувати український театр, «надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію…» І це була на той час нагальна потреба, виник попит на чергове оновлення, на дискусійну драму.

Зоряним часом В. Винниченка були 1910—1912 роки. Мабуть, найбільший успіх мала п’єса «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», опублікована вперше 1911 року. Це авторські роздуми над таємницями мистецької свідомості, над тим, як співіснує земне, побутове — і небесне, божественне. Ця п’єса — «драма ідей», бо в ній символами ідей є конкретні персонажі: Рита (Пантера), дружина художника Корнія Каневича, — і Сніжинка, актриса Паризького театру. Чорне і біле, як мантерячий силует і білий сніг, як холодне і непорушно-досконале. Білий Медвідь (Корній) — близький Пантері (Риті), бо «одної крові». Але Білий Медвідь не чужий і Сніжинці, бо розуміє мистецтво, перед нами представник чорно-білої душі, яка постійно вагається. А за цим — смерть і руйнація. Корній розривається навпіл: митець переміг батька. Твір закінчується трагічно. Корній і Рита знищують одне одного так само пристрасно, як і кохають. Корній убив «ведмежа» — сина Іссика, а Рита вбиває Корнієве полотно. Розірвавши картину-ката, вона губить Себе і Корнія та йде на той світ слідом за Лесиком. Битву закінчено!

Минають роки, і приємно, що нині за деякими драматичними творами В. Ви-нниченка знято телеспектаклі і художні фільми. Переглядаючи їх, можна впевнишся в тому, що драматургія цього письменника залишається неповторною і хви-ноючою, оригінальним і цікавим явищем нашого життя.