Донечки сонця. Я люблю спостерігати за хмарками. Найбільше мені подобається дивитися на них з вікна нашої квартири, з дев’ятого поверху. Перед очима постає дивовижний краєвид. Десь там, унизу, мов маленькі мурашки, туди-сюди снують люди, видні-ються верхівки дерев, а будинки довкола схожі на іграшкові. Придивляюся — і бачу аж ген під небокраєм нову телевізійну вежу. Усе стало таким дрібним, метушливим… А небесна височінь близька як ніколи! Здається, що вона зовсім по-гуч, варто лиш простягнути руку. Мені дуже подобається почуття висоти, і я ані-трохи не боюсь.

Коли я дивлюсь на небо, то забуваю про все на світі. Ось пливе маленька хмаринка. Вона така біла-біла, ніби сніг. Одна-єдина в небі… їй, напевне, дуже самотньо. Та ні, он з’являється ще одна її товаришка. Легенький грайливий вітерець потихеньку підштовхує хмарку, схожу на пухнасте кошеня. Вона має жовтуватий відтінок. Це, мабуть, через те, що вона зараз біля сонця, але за мить вітерець понесе її далі. А ондечки пливуть три хмаринки. Потім до них приєднується ще одна. Тепер їх уже багато… Ось так вони й розважаються увесь день, тільки пустотливий вітерець іноді бавиться з ними, кружіяє їх.

Раптом загуркотів грім, вдарила блискавка. Хмаринки налякано підбігли до сонечка, ніби прохаючи в нього захисту. Мені^ іноді здається, що хмарки — то донечки сонця. Воно пригортає їх, заспокоює. Йде дощ — це плачуть хмаринки. Та згодом усе минає. Небо знову стає спокійним, тихим і над усією землею простягається різнобарвний рушничок — веселка. Знову з’являється той несміливий легенький вітерець, якому так кортить побавитися з хмарками…

Я милуюся небом і думаю про те, як добре, що існує така краса, і відчуваю себе спокійно й легко, підвищується настрій і я повертаюся до своїх звичних справ.