Дон Кіхот і Санчо Панса як уособлення двох життєвих позицій. Роман Мігеля Сервантеса «Дон Кіхот» сповнений суперечностей у всьому. Задумав автор створити пародію, карикатуру на середньовічні лицарські романи. А роман переріс сподівання свого творця й став безсмертним філософським, морально-етичним твором. Задумав бідний дворянин Алонсо Кіхано вирушити на бій з несправедливістю світу, перетворившись для цього на відважного лицаря. А читач бачить перед собою водночас напівбожевільного старого і відважного борця. Кожна сторінка викликає і посмішку над безглуздими вчинками, і повагу до благородних намірів героя.

І щоб іще яскравіше висвітлити суперечливий образ лицаря сумного образу, в романі з’являється слуга горе-лицаря. Цей слуга так само мало схожий на зброєносців із лицарських романів, як і його господар на лицаря. Хитруватий селянин Санчо ГІанса не мав жодної з чеснот, притаманних зброєносцям із лицарських романів. Він ледачий, боягузливий, понад міру балакучий.

Дон Кіхот і Санчо Панса є представниками зовсім різних суспільних верств. Але їх багато що об’єднує. Перш за все, обидва вони вільні від зовнішніх авторитетів і заборон. По-друге, обидва герої мають почуття власної гідності. Санчо Панса так говорить про себе: «Я хоч і злидень, але християнин чистокровний і нікому нічого не винний. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, і все від людини залежить. Виходить, якщо я людина, то можу стати папою, а не тільки губернатором острова».

Хоча в той же час герої дуже різняться між собою. Дон Кіхот пориває зі своїм минулим, вирушає у подорож заради високих, світлих ідеалів справедливості. Санчо Панса ж їде за Дон Кіхотом зовсім не заради високої мети. Він досить практична людина, має сім’ю. І сподівається, якщо й не отримає від пана обіцяний острів, то хоча б заробить грошей. Не забуває про наживу Санчо і під час подорожі з Дон Кіхотом: прихоплює сідло з осла цирульника, дещо з речей похоронної процесії.

Дон Кіхот живе мріями, ілюзіями, ідеалами. Санчо Панса — реальними потребами. Санчо реально дивиться на речі. Він бачить і розуміє дивакуватість свого господаря й підігрує йому.

Санчо не властиві сміливі й безглузді пориви господаря, але іноді він і сам проймається вірою у нісенітниці. Так, Санчо повірив брехні священика, що До-ротея є принцесою, й умовляє Дон Кіхота захистити її від велетня.

Санчо Панса іноді вірить деяким нереальним обіцянкам свого господаря. Але це не тому, що він стає надмірно романтичним, а просто через свою неосвіченість.

Конфлікт між ідеальним та реальним в романі найбільш яскраво розкривається в ситуації, коли задля розваги герцога Санчо Панса на короткий термін призначають ніби справжнім губернатором. У цій ролі зброєносець виявляється значно мудрішим суддею і кращою посадовою особою, ніж справжні губернатори: безкорисливим, милосердним і справедливим. Але такі ідеальні посадовці не були потрібні реальному устрою.

Наприкінці твору герої усе більше різняться і думками, і поведінкою. Дон Кіхот стає менш активним, Санчо ж, навпаки, виявляє активність.

Роман «Дон Кіхот» залишає в душі читача глибокий, хоча й неоднозначний слід. Якщо спочатку читач часто посміхається, спостерігаючи безглузді подвиги ливаря, то з кожною сторінкою усе болісніше сприймається трагедія лицаря-ідеаліста. Так, він не міг перемогти зло світу, але порожнім і безнадійним став би цей світ без таких сміливих борців за справедливість. Аби тільки ці борці не втрачали зв’язку з реальністю! Дійсність неможлива без ідеалів, але вони повинні ґрунтуватися на реальності.

Мабуть, тому роман Сервантеса й пережив століття, що образи його торкаються глибоких струн у душі кожного читача.