Дон Кіхот у пошуках справедливості. Кожен європейський народ мав свій період Ренесансу, куль­турні ознаки якого залежали від культурних особливостей країни. Розквіт іспанського Ренесансу в літературі позначив­ся небаченим досі поширенням так званих лицарських ро­манів, де зображувалися надзвичайні пригоди непереможних героїв. Не сприйнявши цей віджилий ідеал, Мігель де Сер­вантес Сааведра написав веселу сатиру на лицарські романи, яка мала назву “Премудрий гідальго Дон Кіхот із Ламанчі”.

Головний герой роману — збіднілий дворянин дон Алонсо Кіхана. На дозвіллі він із захватом читає лицарські романи, забуваючи про все на світі. Господарство було геть занедбане, а постійне читання призвело до того, що дон Алонсо Кіхана збожеволів. Він вирішив зробитися мандрівним лицарем, блу­кати світом, озброєним і на коні, шукати карколомних при­год і робити все так, як радять лицарські романи.

Сервантес з симпатією й іронією описує свого героя. На вигляд гідальго мав близько п’ятдесяти років, був худий, міцної статури, сухорлявий лицем. До того ж Алонсо Кіхана дуже кохався на полюванні.

Мандрівному лицареві слід мати ім’я, такий собі лицар­ський псевдонім, і Алонсо Кіхана нарікає себе Дон Кіхотом. Мета цього новоявленого лицаря дійсно прекрасна й висока — захищати знедолених, бідних, убогих. Але завдяки тому, що Дон Кіхот позбавлений найменшого уявлення про навколишній світ, його вчинки ніколи не досягають мети й викликають лише сміх.

Найцікавіші епізоди роману — це знаменитий герць із вітряками, які здалися Дон Кіхоту казковими велетнями, відважний напад на стадо баранів, битва з винними бурдюка­ми в підвалі постоялого двору та визволення справжніх зло­чинців, яких герой Сервантеса прийняв за тих, що стражда­ють безвинно. Хоча перемоги Дон Кіхота звершуються зара­ди ідеалів справедливості й добра, практично вони стають джерелом нових бід для всіх, з ким зводить його доля. Крім того, переважна більшість людей, з якими зустрічається манд­рівний лицар, зовсім не потребують такого занадто героїчно­го захисту. Ось чому Дон Кіхот є смішним у кожній ситуації й навіть досить часто страждає від наслідків своїх перемог.

Слід сказати, що, незважаючи на численні дивацтва й про­сто дурощі, Дон Кіхот чесна, шляхетна й мужня людина. Провідні риси його характеру — готовність до самопожертви, непохитна віра в кінцеву перемогу добра й справедливості. Але божевілля все ж таки переважує: герой здобуває титул Лицаря Сумного Образу, роблячись справжнім посміховиськом.

Божевілля Дон Кіхота заразне. Його зброєносець Санчо Панса, який був на початку подорожі взірцем здорового глуз­ду, наприкінці її теж виявляє деякі ознаки розумового розла­ду. Та взагалі здоровий глузд у романі Сервантеса перемагає: Дон Кіхот зрікається хворобливих фантазій, просить виба­чення у свого зброєносця й навіть бажає своїй родичці мати такого чоловіка, який би нічого не чув про лицарські романи.

Сервантес спромігся показати, як віджилі ідеали середньо­вічного лицарства не витримали прямого зіткнення з тодіш­ньою дійсністю, а Дон Кіхот — благородний Лицар Сумного Образу — у кожному життєвому випробуванні виявлявся повним невдахою.

Образом Дон Кіхота великий іспанець Сервантес застері­гає своїх молодих читачів від захоплення примарними ідеала­ми, які ніколи не матимуть відповідника в дійсності. Бо шлях фальшивих ідеалів є шляхом до руйнування людської особи­стості, справжнім шляхом у нікуди.