ДОКТОР СЕРАФІКУС

Напрацювавшись у бібліотеці, доктор Комаха зупиняється відпо­чити у сквері. До нього підбігає Ірця — дівчина п’яти років — і починає уважно роздивлятися малюнки в його книжках, та розпи­тувати про них. Комаха відповідає дуже серйозно, уживаючи нау­кові терміни.

Не було й дня, щоб дівчина не приходила до доктора. Вони роз­мовляли, при цьому Ірця трималася мов старша, досвідченіша та розумніша.

Коли вони познайомилися з Ірцею, дівчинка вирішила, що раз він Комаха, значить, комаха, а раз великий, то комашиний тато. «Якщо цей Комаха і був людиною, то якоюсь іншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивність, він здавав­ся абстракцією і фікцією. Швидше, справді, не людина, а похму­рий гном, що живе в таємних льохах, глухих, заплутаних підзем­них переходах, відлюдькуватих самотніх печерах, що не звик бувати серед людей і радіти, побачивши сонце. У нього було щось від го­мункулуса, колби, лабораторії, од легенди про Фавста, химер, ілюзій, схем і формул. Ані його величезне тіло, ані його червоне, голене, подібне на шматок свіжого м’яса, обличчя не переконували в ре­альній правдоподібності його існування. У Комахи була непропор­ційно велика голова з опуклинами на чолі, а на м’язистому широко­му носі він, надто короткозорий, замість окулярів носив складні лінзи, що в них світло розкладалося на геометричні блиски…» Себе ж дівчина бачила комашиною мамою.

Доктор Комаха спробував пояснити, що його ім’я — це умов­ність, яку не слід поєднувати з ним самим — як людиною. На це Ірця сердито заявила, що він тоді просто Пупс. Втім вона його, дядю Пупса, дуже любить.

Спілкування з дівчиною, а потім ще сон, у якому Комаха купав власну дитину і розповідав їй казку на ніч, пробудили в душі докто­ра бажання мати доньку. Проте кохати, одружуватися він не хотів, щоб не обтяжувати і не ображати жінку. Кохання, навіть поцілунки, Комаха вважав чимось брутальним і цинічним. Коли він висловив свої міркування товаришу — художнику Корвину — той зацікавився. Втім сказав, що кохання гарненької дівчини завжди гідне куль­турної людини.

Не знайшовши розуміння серед людей, Комаха почав записува­ти свої думки у щоденник. Ось його перший запис: «Ніби — улюб­лена схема слів, думок, вчинків Ірчиних. Вона задовольняється з ніби. Проводячи межу між ніби і тим, що є, вона чесно відчуває різницю, бо відокремлює ніби від реальності, але не надає особливо­го значення цій різниці».

Якось сусідка — гарненька весела курсистка Тася — запросила Комаху поїхати з нею за місто відпочити. Той злякався і категорич­но відмовився. Проте з цього часу він закохався в дівчину. Фантазія доктора намалювала йому бурхливий роман з дівчиною, яку в ре­альному житті він завжди уникав.

Коли почалась революція, Тася десь виїхала. Комаха дуже страж­дав та ревнував, тож звістка Корвина про те, що Тася знову в місті, справила глибоке враження на нього. Сам Корвин останнім часом приятелював з Вер, з якою познайомився на пляжі. Це була красива брюнетка. Горда і незалежна, вона стояла під сонцем, не звертаючи уваги на юнаків, що кидали на неї зацікавлені погляди. Вона обира­ла сама. Корвин зробив комплімент фігурі жінки, сказавши, що вона, певне, танцівниця, чи спортсменка. Слід сказати, що Вер була акторкою. Ця чарівна жінка була непередбачуваною у своїх бажан­нях. Вона міняла стилі в одязі, щоб мати вигляд то гордої, незалеж­ної дівчини, то народоволки, то пушкінської Тетяни. З початком ре­волюції вона брала активну участь у подіях, голосувала на сходах, виступала з промовами. Одночасно перекладала Верлена та працю­вала на фабриці біля верстата. Вийшовши заміж за лікаря, вона не схотіла їхати з ним до Харкова, де тому запропонували посаду. Так і жили вони — в різних містах, зустрічаючись рідко то там, то тут.

Якихось надій Корвину жінка не подавала, хоча й не відштовху­вала його. Художник вирішив якось познайомити Вер з Комахою. Він, вже не вперше, розповідав жінці про свого друга, який забував узяти свого пакунка в крамниці, або міг випадково узяти чужий; не брав решти; міг вирушити в одне місце, поїхати в інше, потім зовсім забути, куди їде, а приїхавши, не знати, куди приїхав. І головне: усе своє життя він забував про найкращу річ у світі — кохання жінок. Вер зацікавилась і сказала Корвину, що обов’язково хоче познайо­митись з його приятелем.

Комаха був дуже упертою і працьовитою людиною. Якщо він писав наукову роботу, чи статтю, то опрацьовував безліч літерату­ри, вводив силу цитат із примітками. Так, у примітках, і існував учений Комаха. Хоча насправді був без сумніву цікавіший од своїх приміткових студій і свого приміткового існування. Він не розумів свого часу. Кожний наступний день був для нього автоматичним відтворенням попереднього. Він, як більшість його сучасників не знав любові до речей, бо сам виробляв їх. Це була «безпредметна» людина, людина запереченого біологізму, «приміткового», замкне­ного, схематичного існування.

І все ж таки Корвину вдалося вмовити Комаху на якийсь час облишити працю і піти з ним у кафе, щоб познайомити з Вер. Увага жінки дратувала доктора. Він почувався дуже незручно. А наступ­ного дня, побачивши Вер на вулиці, він просто втік. Але Вер була не з тих жінок, що звикли відступати. Її зацікавив цей доктор, тож вона сама постукала до кімнати Василя Хрисанфовича Серафікуса. Той грав на піаніно — жінка слухала. Вони розмовляли про кохан­ня — і доктор хвилювався, чи не здаватиметься його ставлення до жінки нечемним або безсоромним.

Вер була впевнена в тому, що перед її чарами не встоїть жоден чоловік. Тож поведінка Комахи не подобалась їй. Прощаючись, вона поцілувала його. Від цієї миті Комаха втратив спокій. Він намагався зрозуміти, що про нього думає ця жінка.

Вони почали приходити один до одного. При цьому доктор не знав, як себе поводити. Він кожного разу боявся того, що жінка не прийде, а потім боявся, що на запитання, коли вони побачаться зно­ву, вона відповість « ніколи ». Через цю його невпевненість Вер якось висловила думку, що йому треба одружитися зі скромною дівчи­ною, не такою вередливою та примхливою, як сама Вер.

Те, що жінка віддала перевагу Комасі, Корвина дуже образило. Серафікус іноді казав жінці, що її дуже тяжко кохати. На що вона відповідала: «Коли вам тяжко, то йдіть». Та він не міг піти, бо ро­зумів, що його життя без Вер — пустеля. Він писав до жінки листи, які так і залишились невідправленимн. У них він писав, що з усіх жінок для нього існує лише вона, Вер. І про те, що він звик до само­ти, тож у цю самоту включив і свою кохану —бо вона вже стала частиною його самого. Він зовсім перестав жити власним життям, а те уявлене життя, яким він жив, було життям Вер.