Доба, відображена у поезії «срібного віку». Світ постійно змінюється: економіка, політика, побут, культура. Але зовнішні зміни відображаються найбільш суттєво в поезії, тому що вона виражає духовну суть епохи і дає змогу осмислити зміни.

Межа XIX і XX століть відзначилася кризовими явищами у різних сферах, і в поезії виявилися новими підходами — символізмом як формою відображення сві­ту. Саме ця модерністська течія, що Грунтувалася на ідеалістичній філософії, пер­шою побачила, як губиться людина серед просторів історії, як почувається само­тньо і незатишно серед невизначеності перехідної доби. Звідси занурення у свій духовний світ, намагання відгородитися від холодного світу, осягаючи знаки ін­шого світу в цьому. Та більшість поетів розуміла: у світі реальності не тільки від­бито зовнішні зміни, але й відображено ставлення людини, її почуття. Так у вірші «Весно, весно…» О. Блок подає символічну картину життя, де є місце «світанням в фіранках вікна», «пекельному невільницькому труду». Світ — мінливий, різно­манітний, ворожий і прихильний до людини — постає в усій суперечливій красі, і автор, залюблений у життя, твердить: «Все приймаю!» Поезія О. Блока так, як і поезія М. Гумільова, Й. Мандельштама, перш за все передає велику радість жит­тя. Ці поети оспівали найменші дрібнички побуту — щоденного світу людини, аби підкреслити головне: це життя слід цінувати до найменших деталей, бо воно може обірватися будь-якої миті. О. Блок написав:

Яка жага безумна — жить.

Все здійснене обожествите,

І втілити все нерозкрите,

В нечуваному продзвеніть!

(Переклад М. Рильського)

У долі цих поетів сповна відбилися бурі й трагізм перехідної доби. Сповна ви­пив чашу негараздів Олександр Блок. Був розстріляний Микола Гумільов і по­мер у таборах Йосип Мандельштам. Та не розчинилася у просторі історії поезія цих великих мислителів і майстрів слова. Вона допомагає відділити й нам голов­не від тлінного:

Храм Твій, Господи, в небесах,

Але Дім Твій — і доли земні.

Так звучить вірш М. Гумільова у перекладі українського поета М. Ореста. Ми розуміємо, що співзвучними були почуття великих поетів «срібного століття» та українських поетів більш пізньої доби, які, хоч і Дещо пізніше, але переживали буремні роки змін на своїй землі і теж зазнали лиха. Не випадково ж 20-ті роки XX століття в Україні назвали «розстріляним відродженням». Ось так зімкнувся час і простір загальної культури. У ній назавжди залишилося відчуття щастя жити, кохати, бути коханим:

Бо любіші за щебет лісний

І благіші від ангельських труб

Нам тремтіння принадних вій

І улюблений усміх губ.

(Вірш М. Гумільова у перекладі М. Ореста)

Це те, що всіх нас єднає і вчить бути вдячним Богові за все, що випадає в жит­ті, якою б не була історична доба. І поезія містить неповторний літопис думки й почуття людини, що вміє збагнути принади цього світу і оцінити велич життя.