Диявольська спокуса розуму. Михайло Булгаков своїм романом «Майстер і Маргарита» дав чита­чеві нові Євангелія, мовби відкривши свою власну філософію життя. Але яку ж роль відіграє в цій системі світу сатана? В Біблії чітко ска­зано, що він — ворог людини. То як же тоді пояснити повернення коханого Маргариті чи голови конферансьє театру «Вар’єте»? В чому ж тоді таємниця булгаковського диявола, та й чи диявол він як такий?

Першою людиною, яка з’явилася під час «небувало спекотного за­ходу» на Патріарших ставах під час розмови Михайла Олександровича Берліоза з поетом Іваном Бездомним, був англієць чи німець, одне сло­во — іноземець, сам сатана. «Вам відріжуть голову!» — радісно об’явив він голові управи МАССОЛІТу… Так і трапилось: через кілька годин Берліоз опинився під трамваєм. Критики вважають, що потерпілий поплатився за своє невір’я, і що його засудив ніхто інший, як таємни­чий консультант.

Виникає багато запитань.

Як, наприклад, сатана міг засудити за невір’я в Бога, та й як він, упалий ангел, взагалі міг судити? Таємниця схована і в самому Берліозі, точніше, в його прізвищі. «Не композитор», — зазначає Іванушка у своїй пояснювальній записці. Та, схоже, автор мав на увазі саме композитора, автора драматичної леґенди «Засудження Фауста» та трилогії «Дитин­ство Христа». Згадаємо епіграф, взятий Булгаковим: «…Та хто ж ти, врешті, такий? Я — частина тієї сили, яка вічно хоче зла й вічно чинить добро» (Ґете, «Фауст»), Безкінечний ланцюг асоціацій, які не завжди можуть бути пояснені й простежені, але реально існують.

Кожен представник почту Воланда, як з’ясувалося, мав свою влас­ну історію не тільки на сторінках роману, а й за його межами. …Серед чисельних арабських племен було широко розповсюджене свято коз- лоприношення, свято Азазел. Його сутність полягала в тому, щоб відку­питися від Азазела — безжалісного ангела смерті, який, за вірування­ми арабів, увесь у чорному та на чорних крилах прилітав до людини, щоб забрати із собою її душу. Обличчя його було блідим та холодним, а очі — порожніми й чорними… Мимоволі виникає асоціація з демо- ном-вбивцею з 32-го розділу роману. Звернімося до одного з найчарівні- ших персонажів твору, не зовсім кота Бегемота, найкращого блазня у світі. У давніх єгиптян бегемот був втіленням злого, демоноподібного бога Тифона. Правда, у Воланда був ще один блазень — Фаґот, непов­торний кривляка-реґент із деренькучим голосом, у картатому костюмі й тріснутому пенсне. А саме слово І^оПп у перекладі із французької означає «блазень». Було б цікаво звернутися до ще одного персонажа — Абадонни. За віруваннями тих же арабських племен, до помираючої людини приходив ангел Аваддон, вісник смерті. Він був відомий тим, що крила його були обвішані парами людських очей. Він з’являвся до людей із заплющеними очима, і тільки помираючий зустрічався з ним поглядом. У романі ж Абадонна, знявши окуляри, дивиться в очі баро­на, убиваючи його. «Дияволіада, бісовіння, диявольські пастки», — шепочу я. Але наскільки страшні ці некликані гості?

Виникає питання: чому одних Воланд милує, а інших жорстоко карає? Чи не став він необґрунтовано милосердним до Маргарити чи конферансьє театру «Вар’єте»? Ні, сатана не дарує милість. Маргарита віддала йому свою душу, ставши відьмою, а бідний, бідний конферансьє… Він молив про пощаду. Напрошується порівняння з вождем усіх на­родів Сталіним. Може, в безкінечно багатогранному сатані містилася частинка можновладців або це він панував у їхніх серцях. Тисячі пи­тань і жодної відповіді.

Звернімося ще до одного розділу роману. Чорна магія та її викрит­тя. Воланд одночасно виступає в ролі фокусника, артиста, ілюзіоніста та, що найжахливіше, експериментатора. А експеримент ставиться над людьми… Частина перша: з неба у величезній кількості летять гроші, а через декілька хвилин Бенґальський залишається без голови. Дивуєш­ся, як майстерно, а головне, як просто сатана проник у людські душі. Він виніс свій вердикт. Частина друга: жіночий магазин і викриття Аркадія Аполлоновича Семплярова. Це було брутальне викриття, рад­ше схоже на глузування. Ні, сам диявол опинився в Москві не для того, аби щось змінити. Він не хотів розкривати людям очі, він просто зробив свій висновок, а вирішувати мали самі москвичі.

Я розумію, що образ сатани, розкритий у Біблії, практично нічого спільного з булгаковським дияволом не має. В одному фільмі я чула фразу, сказану бісом людині: «Я тільки розставляю декорації, та за мотузки смикаєш ти сам». Людина, яка потрапила на гачок гріха, може звільнитися тільки в один спосіб: віддати душу сатані або Богові. Цих думок немає в романі але йдеться про те, що людину, яка потрапила в болото гріха, обов’язково виловить рибалка — як вийшло із Семля- ровим. Отже, диявол усюди розставляє свої сіті, до яких не могли не потрапити гонористі та егоїстичні москвичі. Тому ми прийшли до того, із чого починали: «Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник — дия­вол — ходить, ричачи, як лев, що шукає, кого пожерти».