ДИВО

1965 рік Провесінь. Надмор’я

У кафе «Ореанда», за столиком біля вікна щодня збиралися чо­тири самотніх чоловіки, що приходили сюди з санаторію. Один з них був лікар, другий — інженер, третій — поет, а четвертий — про­фесор Отава. Та вабило їх не саме кафе і не це велике вікно у чорній рамі, а дерево за вікном і маленька гілочка на ньому. Поет сказав, що буде писати про цю гілку. Отава посміхнувся: «Сонет, чи відразу поему? » На що поет відповів, що він нічого не розуміє: «Така гілочка не вміститься і в поему».

Інженер познайомився якось із жінкою — найпривітнішою в санаторії — і вирішив представити її товаришам. Коли вона з’яви­лась у кафе і сіла за столик, поет почав читати вірші, а Отава все намагався йому завадити, промовляючи рядки поперед нього. На­решті, коли це пусте змагання виявилося марним, Отава одягся і вийшов на вулицю. Море котило свої хвилі, і вони стукалися о бе­рег, коли він почув чиїсь квапливі кроки. Його наздогнала та сама жінка, художниця Таїсія. Вона вибачилася, що через неї виникло це непорозуміння. Просила його повернутися. А потім пішла поруч із ним. Вони йшли, розмовляючи про історію, про картини, ікони та багато про що інше, поки не дісталися санаторію. Там Тая ще раз спитала, чи він не сердиться, і, почувши, що ні, попрощалася з ним.

А Отава усю ніч не міг спокійно спати. Коли заснув, то йому наснилося, що він плаче, а прокинувшись, відчув, що усе обличчя в сльозах. Він вирішив наступного ж дня поїхати. «Поїду, — подумав Отава, — завтра ж уранці поїду до Києва. Два дні — це ніщо. Ліпше втратити два дні, аніж…»

До сніданку він пішов неохоче. Добре, що його товариші спізню­вались. Та, коли він вже вийшов з їдальні, то побачив її. «Крізь роз­стебнуте біле пальтечко виривалося назовні яскраве плаття, яке враз перетворило Таю на жінку у всьому — в кожному порусі, в кожному вигині тіла, в кожному зблиску очей. Він став, і в нього в грудях прокотилося коротке схлипування з нічного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на молоду жінку, яка впевнено долала сходи своїми високими ногами, обтягненими модними взористи- ми панчохами». Вона збиралася йти у кіно, дивитися «Дорогу» Феліні. Отава сказав, що він вже бачив цей фільм, і що в ньому немає нічого особливого. Натомість попросив, щоби вона відклала похід у кіно і показала йому свої етюди. Вона погодилася. І вони пішли до її кімнати. Але, на здивування професора, не було ніяких картин — лише порожні зафарбовані квадрати. Він сказав, що не розуміє її. Тая відповіла, що нічого не змогла намалювати. Тоді Отава запитав, що ж вона робила там, у горах. «Що? — перепитала вона. — Плака­ла» . Професор сказав, що має їхати, на що жінка відповіла, що, може, так краще.

Вже виїжджаючи з міста, Отава побачив квітуче мигдальне де­рево. Про це дерево писали в газетах, але ніхто не вірив. І ось тепер він побачив це дерево на власні очі.

Рік 992 Великий сонцестій. Пуща

Його звали Сивоок. І пам’ятав він у житті лише діда Родима, що цілими днями ліпив з глини глечики, розфарбовував, обжигав та складував у купки. А коли не робив глечики, то з суворим і стрима­ним виглядом майстрував з глини богів. З них виділявся один — Ярило, що мав дідове обличчя. Сивоокові це не здавалося дивним, бо давно вже почав вважати діда близьким до бога. Дід ніколи нічого не казав Сивооку — ані про глину, ані про богів. Він ніколи нічого не пояснював. І взагалі — дуже мало розмовляв.

І був ще з ними третій — кінь Зюзь, який з першого ж дня, коли дід посадив поперед себе у сідло маленького хлопчика, не злюбив Сивоока. І намагався на нього напасти якось, коли той грався у ма­ленькій купальні, що її змайстрував дід. Тоді хлопця врятувало лише дерево, на яке він швидко вдерся, залишивши розлюченого коняку унизу.

І був ще Ситник, що приносив дідові мед, — той славний мед високо цінували і князі та бояри, і іноземні купці, і простий люд. Ситник з першого ж разу спробував загравати до хлопця, питав, як його звати. Але той був похмурий та мовчазний. «Такий самий, як дід», — казав Ситник.

Вони їли рибу, іноді виходили на полювання. І ось одного разу, коли вони переслідували пораненого оленя, то натрапили на топке болото. Дід направив коня у саму трясину, певне, сподівався, що тварина зможе подолати її. Але той впав у саме болото і почав тону­ти. Ще за мить до цього дід, зрозумівши все, схопив малого і стриб­нув з ним у бік. Як не намагались вони врятувати коня, який був для діда вірним товаришем, той погрузав все більше. Тоді Родим підсту­пив до коня і одним ударом свого страшного меча відтяв йому голо­ву. Сивоок кинувся тікати, тікати від смерті, яку побачив на власні очі. Та не знав він, що тікає до іншої, ще жахливішої.

До їхнього помешкання прибув незнайомець. Коли він увійшов у хату— весь у чорному, і схопивши свого срібного хреста, підняв руку над дідом Родимом, у серці Сивоока щось похолоділо. Незнайо­мець кричав, що князь послав їх знищити язицьких богів, бо є один бог — Ісус. Родим кинувся захищати своїх глиняних богів. Підбігли інші, що прибули разом із чорним. Зав’язалася сутичка. Коли все скінчилося — діда Родима вже не було, «…тільки темніло щось на долівці, велике й нерухоме». І знов Сивоок кинувся бігти. «Проди­рався крізь кущі, біг повз високі дерева, проскакував через галяви­ни, не знав утоми, забув про спочинок, утікав, сам не відаючи куди, тільки билося в ньому одне-єдине слово: «Родим, Родим, Родим», та ще виривалися іноді сухими схлипуваннями відчайдушні ри­дання, які роздирали його груди… Круто повернувшись, Сивоок побіг назад. Від смерті до смерті. В колі безвиході».

Так біг він, доки не натрапив на Ситника. Той забрав його до себе. Коли приїхали до хати, де жив Ситник, назустріч вибігла дівчи­на, кинулася цілувати татка. Вона радісно всміхалась і казала, що її тато — найкращий. Ситник пообіцяв нагодувати хлопця, але на­томість посадив у якусь комору та дав їсти розбовтану поливку. Те­пер Сивоок зрозумів, що потрапив Ситникові в лабети. Він ліг спа­ти, не доторкнувшись до їжі. Коли вранці прийшла Величка — так звали дівчину — та запропонувала принести м’яса, він відмовився. І, коли з’явилася перша нагода, втік від Ситника у пущу.

«Він проблукав кілька днів. Убив палицею якогось птаха, спік його на жару, як навчив колись Родим. Потім у болітцях шукав бульбистих солодких коренів, шукав довго, ще довше потім смаку­вав ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдієш з голими руками?

Лісові мандри мають свої закони. Якщо людина шукає і знає, що саме вона повинна знайти, то рано чи пізно вона свого доможеться».

Сивоок шукав синю квітку, яку пообіцяв принести Величці, бо вона ніколи не була у пущі і ніколи не бачила квітів. Та, блукаючи лісом, він наштовхнувся на бортника, який майже не вбив його. Коли ж хлопець вмовив того не стріляти, то вони розговорилися. Бортни­ка звали Лучук, бо добре стріляв з лука. Лучук запропонував наго­дувати Сивоока. Той сказав, що потім, може прийде, але спершу йому треба забрати пораненого тура.

Та він ще не знав, що знов потрапить у лапи Ситника. Прийшовши до Велички з квіткою — бо ж не міг не виконати обіцянки, він натра­пив на Тюху, що служив Ситнику. Той схопив малого. А потім почав топтати ногами ту квітку, що Сивоок приніс дівчині. Потім вони з Ситником били хлопця, заваливши на землю. Доки не сталося чудо. Цим чудом була Величка. Вона бігла назустріч з криком: «Пустіть! Пустіть його!»… Того ж дня Сивоок, вскочивши на Ситникового коня, втік з двору, пообіцявши собі ніколи сюди не повертатися.

Прийшовши до Лучука, він відвів його до пораненого тура. Бутень, так звали тура, був тут не один. До нього посувався інший — Рудень. Вони не вперше сходилися у бійці. Але на цей раз Бутень одержав остаточну перемогу. Сивоок з товаришем, притаївши подих, спостері­гали за поєдинком. Потім за тим, як Бутень зник у пущі, і за тим, як, зібравши останні сили, Рудень жадібно хлебтав воду з калюжі.

Потім вони пішли. Але Сивоок все ще не кинув думки про Ве- личку і про те, як передати їй квітку. Нарешті Лучук запропонував причепити квітку до стріли, а він впустить її у двір. Так і зробили. А потім подалися пущею, і полем… «Тільки й сліду від них було, що дивна стріла посеред Ситникового обійстя з почепленою до неї си­ньою квіткою з найглибшої пущі».

1941 рік Осінь. Київ.

Професор Адальберт Шнурре з’являвся у концтаборі рівно о де­сять хвилин на десяту. О дев’ятій гефтлінгів, тобто ув’язнених, ви­шукували на плацу для апелю, тобто перевірки, яка зазвичай трива­ла з годину. Втім, з того часу, як професор вирішив з’являтися о десять хвилин на десяту, апель довелося закінчувати за десять хви­лин — Адальберт Шнурре любив точність.

Далі професор сідав на стілець і починав табірні читання. Почи­нав він завжди однією фразою: «Як стверджував мій сталий київ­ський кореспондент професор Гордій Отава…». Далі йшли варіації. Ув’язнені слухали міркування професора про еволюцію і про те, що в Європі, нарешті, встановлено новий, єдино вірний порядо’к, прине­сений доблесними солдатами фюрера.

Ніхто не заперечував. Адже «всім було відомо, що зібрали їх тут зовсім не для дискусій з фашистським професором на теми з історії мистецтва, а з твердо визначеною метою. Мета ця була: відшукати серед них, вилучити з їхнього загалу, з їхнього на перший погляд досить одноманітного, а насправді різноманітного, як кожне людсь­ке, середовища київського професора Гордія Отаву, який чомусь дуже знадобився окупантам». Тому, хто вкаже на Отаву, було обіця­но м’яке та солодке спання. Але досі бажаючих покращити таким чином свою долю не знайшлося. Не допомогли й погрози почати розстрілювати кожного десятого.

Професор Отава стояв тут, серед ув’язнених, і, майже не чуючи слів Шнурре, дивився уперед. Але бачив він не свого колишнього опонента. Він бачив Київ. Увесь Київ, яким не міг бачити його ані Адальберт Шнурре, ані хтось інший з цих фашистів. Він згадував минулі роки. Коли невідомий професор Шнурре виступив у німець­кому журналі зі статтею про «характер малярства первісних хрис­тиян у римських катакомбах». Теорія Шнурре була помилковою, до того ж належала не йому, а німецькому вченому Вільперту, про що Отава відверто заявив, відправивши у журнал статтю із заперечен­нями. Адальберт Шнурре тоді надіслав професору досить ввічливу відповідь, додавши таблиці Вільперта. Тож Отава мав також напра­вити листа Шнурре, де подякував і зазначив, що у Москві є набагато кращі акварелі, що дають більш точне уявлення про характер ката­комбного малярства. «Так відбувалося роздвоєння суперечки, її роз­щеплення на частину видиму, публіковану й далі в квартальнику, і невидиму, що замкнулася в листуванні».

Так минуло три чи чотири дні лекцій Шнурре на плацу. Але день на п’ятий Отава, поглядаючи на присутніх, побачив серед них свого сина. Тоді він виступив уперед, скрикнувши: «Все, що він тут казав, — неправда!» Так відбулось самовикриття професора Гордія Отави.

Рік 1004 Весна. Київ

Біля пристані на Почайні було дуже людно. Серед інших були Сивоок з товаришем. Побачивши хрести, Сивоок звернувся до Лу- чука: «Поглянь!» Але товариш відповів, що ще не те побачать. І справді, через мить вони побачили справжнє диво.

«Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам’яну громаду, що висіла між небом і круглою горою. Сонце викотилося з-за хма­ринки, за яку перед тим було заховалося, вдарило сліпучо в рожевий летючий камінь, розблисло гарячим приском з його круглих верхів, де перед тим хижо чорніли костисті хрести. Хрести горіли червін­ню, вони мовби кружляли в голубому небі, пливли в повільному золотому ігрищі, вони жили окремо від дивного города, від срібля­сто-зеленої гори, від Дніпра, від усіх тих, хто метушився коло при­станей, хто брьохався в теплій воді, хто брався вгору по узвозу або спускався по ньому вниз».

А Київ все насувався на них. І ось вже ворота церкви опинилися саме перед їхніми очима. Сивоок не бачив нічого навкруги, перед ним стояло лише одне: «кам’яне громаддя, рожево-сіре, розлоге й струнке водночас, неохопне у своїй великості, так ніби зібрало воно в себе весь камінь Руської землі, а водночас легколетюче, мов засвіче­на сонцем хмара. Гостре колись каміння зляглося тут загладжено, подекуди зненацька розступалося, творячи химерні віконця-прозо- ри, а то вигиналося потужними луками, схожими на вічно застиглі хвилі, підняті над землею дивними силами. І над цим злагідне- ним, летючим, мов спів, каменем кругло вивищувалися чотири менші і п’ята найбільша і найвища чарівні шапки-покрівлі, а на кожній з них плавав у золотому озері неба схожий на квітку хрест, і всі п’ять хрестів запліталися в рухоме коло сяйва, і не було в них ні кострубатості, ні чорноти, ні ляку». Він спитав в хмизоноса, що то таке. Той відповів, що це — Церква Богородиці. «А понад оградою, випливаючи з-за рожевого громаддя церкви, солодко розтікаючись у тугому повітрі, полинуло густе «бомм!» і до нього прилучився дзвін, вищий у голосі, з срібністю в барві, — «телень», і вже вони злилися разом і полетіли над Києвом весело й невтримно, урочисто,
співуче «бом-телень! бом-телень!», і вдарилися об мідних коней і мідних ідолів, і ще дужче загупали міддю, ще ясніше й закличні­ше…» Сивоок побіг на той дзвін, міцно тримаючи за руку товариша. Нони добігли до воріт, «а над воротами, між високими стовпами, на міцних чотирикутних брусах, заховані від негоди під дерев’яним, гарно різьбленим навісом, тихо похитувалися два дзвони з темної міді, один більший, другий трохи менший, дивилися вниз на лю­дей широкими розтрубами, в яких калаталися важкі залізні язики, налаталися мовби самі собою, ніхто не зауважував тонких білих вірьо­вок, що тяглися від язиків кудись униз, ніхто не думав про те, що хтось там десь посмикує за ті вірьовки, надто урочистим і незвичай- п им було все, що творилося високо вгорі: тихе похитування ярої міді, голубий спокій неба, темне калатання несамовитих язиків і солодкі голоси самодзвонних дзвонів…» Але те, що чекало попере­ду, вразило Сивоока набагато більше. Переступивши високий ка­м’яний поріг церкви, хлопець знайшов там новий, нежданий-нега- даний світ. «Запахущий дим, сизий, як соколове крило, обгортав його звідусіль, золоті проморги свічок кликали кудись у незвідані і’либини, високі стіни Вишнево розступалися ширше й ширше, без­межно розступалися у сизо-вишневому мороці, відкриваючи то по­хмурі личчя невідомих богів, то туго заплетені візерунки жовтого, білого, яскраво-лазурного, полишаючи в самій середині високі сто­впи з дорогого каменю, за якими в зоряних розсипищах палаючих свічей і в голубому тремтливому світлі, що струменіло крізь вікна- прозори, простягала до Сивоока своє немовля божа мати, вся в роз­співаних барвах, вся в блиску й сяйві. Дзвеніло, гучало, співало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу неозорість високі стіни. На незліченних променях миготливих свічок линули до хлопцевих очей розспівані барви Матері, що спородила колись Бога, і він теж полинув разом з ними і враз вирвався з цього світу самодзвонних дзвонів, кадильного диму, невидимого співу і хитрих малювань і опинився в днях свого дитинства, осяяних червоністю Родимового горна, заквіт­чаних барвами, що спливали з пальців діда Родима і лягали не на глиняні сосуди, не на добрих і веселих скудельних богів, творених старим, а на дитячу душу і в дитяче серце».

Вийшовши з церкви, він сказав, що Лучук неодмінно повинен побувати там. Але той відмовився. (Він не зміг піти з товаришем, бо охоронці побачили в нього зброю — з нею до храму не можна.)

Потім хмизонос пригостив хлопців пивом з копченею і розповів їм про те, що колись тут нічого не було. Що князь Володимир, прийнявши хрест, узяв собі ім’я Василій. І звелів знищити усіх язиць- ких богів, що їм вклонялися люди. А потім наказав церкви будува­ти — на честь нового, єдиного! — Бога. І камінь добувати твердий, мов алмаз, щоб іскру давав, як агат.

У багні торговища, мов неживий, лежав якийсь чоловік. Здава­лось, він був неживий. Хмизонос сказав, що то кращий прикрашатель церков. Якийсь купець на коні звелів відтягти його звідси. Але Лучук з Сивооком вступилися. За що їх запросили на службу до самого кня­зя . В Сивоока майнула думка, що треба тікати. Куди і від чого — він не знав, але то було його єдине бажання після смерті діда Родима.

Та чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз?

1941 рік Осінь. Київ.

Адальберт Шнурре та Гордій Отава сиділи на заднім сидінні по­пелястого «мерседес.у». Шнурре розповів професору про той маска­рад, що він мав вигадати задля того, щоб врятувати Отаву для науки.

Його привезли до його квартири. Баба Галя, що відкрила йому двері, повідомила, що про нього постійно питають — один навіть спить отут, у квартирі.

Коли усе це починалося, Гордій не вірив, що це може статися з ним, з його містом. Але незабаром війна долетіла до Києва. Почалась евакуація. Наукових працівників — особливо тих, що мали високі звання — теж евакуювали. Але Отаві сказали, що він пропустив свою чергу. Він намагався пояснити, що самому йому нічого не треба: якби ж можна було сина якось… і ще колекція в нього була цінна.

Якось до нього прийшов молодий науковець Бузина. Він спершу навів розмову на ікони, що висіли на стінах в Отави. Це справді була велика цінність. Гордій власноруч знімав по кілька шарів фарби, що ховали цей скарб від людських очей. Потім розмова пішла про аль­бом мозаїк, котрий вже був готовий до друку. І не друкувати його не можна було, адже він мав велику наукову та культурну цінність. Але ж під ним стояв підпис Поліводи, якого було об’явлено ворогом народу. І за таким підписом альбом відмовлялись друкувати. Врешті-решт Бузина вирішив видати альбом за своїм підписом, що принесло йому неабияку славу і шану. Мабуть тому він і мав змогу емігрувати (разом з інститутською бібліотекою), а Отава так і бігав зі своїми іконами, поки не попав до фашистів.

Гордій Отава перевдягся, з’їв щось, що приготувала йому баба Галя, і підійшов до вікна. Там, на вулиці, їхали німецькі машини, і зігнулися кінні запряги, йшли люди, серед котрих майже не було киян. І раптом він побачив свого сина, Бориса, який перестрибом, І пиряючись, пробіг униз по вулиці. Потім побачив, як його схопили со лдати. Отава кинувся до Шнурре, благаючи врятувати сина. Той заспокоїв професора і віддав належні розпорядження. Отава побіг до І іориса. «Ну, я ж їм дам! — відхекуючись казав Борис. — Я їм дам, ним фашистюрам! Я їм ще покажу! Ще віддячу!»

З’явився денщик і став біля дверей. Шнурре пропустив його повз себе, мовчки вказавши рукою. «А сам стояв у розчинених дверях і слухав задихані слова малого Отави, аж поки на третьому поверсі псе змовкло».

Рік 1004 Літо. Родоость.

Лучук та Сивоок ішли за довгою валкою Какори. Ніхто не знав, н уди той веде їх. Тим часом валка увійшла майже в середину пущі. Дехто, підмовлений Джурилою, першим поплічником купця, вирі- ім її в тікати, узявши з собою коней. Хлопці почули розмову зрад­ників, і вирішили вистежити їх, щоб повернути хоча б коней. Та коли вони повернулись до табору, побачили, що валка пуста, апоруч нікого нема. Мабуть ті, хто залишився, теж вирішили покинути к у 11 ця і податися у ліс. Коли Лучук підняв покривало на валці, звідти вихопилась рука з мечем — і хлопець впав мертвий. Сивоок кинув­ші до вбивці — ним виявився Какора. Він сказав, що думав, що це по вернувся Джурила.

Далі вони вирушили удвох. Сивоок ненавидів Какору, але зму­шений був допомагати йому, як товаришу.

Так ішли вони, приходили у селища, де Какора влаштовував пірси. Але одного разу він став залицятися до якоїсь жінки, казав, що уведе її з собою, навіть силою. Сивоок вступився за жінку і вда­рив Какору. Той впав, а хлопець, наказавши йому лежати, пішов разом із Ягодою (так звали жінку). Вона привела його до Радогостя, де він і оселився. Ягода приходила до нього, вони проводили разом ніч. Але думки Сивоока були про Величку. Ягода казала, що її ж нема, але він відповідав, що десь є.

Одного разу у Радогості з’явився чоловік. Какора, що знов звідкись тут узявся пнув Сивоока до нього, сказавши, що малий служив йому. Хлопця вразили очі цього старого. «Він наштовхнув­ші на тверді очі, байдужі, як виступаючий з води камінь, ті очі дивн­ії иси на нього і не на нього, вони дивилися мовби крізь нього, але й не крізь нього, вони все бачили і водночас — нічого, для них не існувало нічого на світі, крім них самих, вони жили власним світом, власними клопотами, втомою, знанням, заспокоєністю. Очі так само жили своїм окремим світом, і голос, що пролунав у відповідь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений приглухлий голос старого чоловіка, в голосі чулася міць, вгадувала­ся давнолітня звичка до повелінь, а ще пробивалося крізь той голос жирне їдво і питво досхочу, але Сивоок, як і перед тим, не вслухався в слова, він чув усе, та не заглиблювався в зміст, він бачив тепер виразно і старого чоловіка, якого Какора назвав великим князем і який, отже, був князем Володимиром. Напевне, бачив Сивоок і його коня, і багатий убор, і багаті шати, але найбільше цікавили його оті тверді очі, майже нелюдські».

А потім були пожежі вночі. І Сивоок намагався гасити їх. А вранці князь звелів погасити пожежі, знищити язицьких богів, і побудувати і Радогості дерев’яну церкву.

«Не шкодовано ні сили, ні часу, аби тільки церква була, як стала, а стала вона стрілчасто на пагорбі, гостра і гола, як і хрест, що над нею.

І знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього найдорожче ».

1941 рік

Осінь. Київ

Отава повісткою був викликаний до гестапо. Там його намага­лись примусити підписати документ, який свідчив про його підривну діяльність щодо рейху. Це була неправда, отже він відмовився. Його також питали, хто його спільники. Він наполягав на своєму. Профе­сору стали погрожувати. Тоді він розповів про Шнурре, про те, що той довго шукав колегу, і, певно, буде дуже незадоволений, якщо його зусилля виявляться марними. Гестаповець сказав, що мусить це перевірити і вийшов, залишивши Отаву самого.

Адальберт Шнурре прибіг сам. Потім вони довго йшли по ву­лиці, і штурмбанфюрер казав, що в нього є цікава пропозиція для професора. Те, що він хоче запропонувати, дасть змогу Отаві продов­жувати діло його життя. Отава розмовляв сухо, він сказав, що пропо­зиції Шнурре його не цікавлять. Але німець наполягав на зустрічі: наступного ранку у Софії.

Рік 1015 Передзимок. Новгород.

«Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опікувався всім плодючим і ростучим, але тільки згодом малий князь збагне, скільки глумління для нього в тому імені, і відтоді почнуться довгі роки тяжкої ненависті до батька — великого князя Володимира».

Ненависть та виросла з розповідей матері, Рогніди, про те, як увірвався Володимир до князівства Полоцього, убив батька та братів Рогніди, а її узяв, мов підложницю, до себе, а потім покинув вагіт­ну. Вона тоді відмовила йому, а заміж вийшла за його брата, Яропол- ка. Але Володимир вбив і того, а потім узяв Рогніду за підложницю, чи за дружину, не зрозуміло, бо були в нього після інші дружини. А Рогніда народила йому 8 синів, але ненависть її до князя не зменши­лася.

Якось Володимир прийшов до Рогніди і сказав, що бере собі за дружину Анну. І інших дружин вже мати не може, бо прийняв хрест. Рогніді ж запропонував іти за будь-кого з його вельмож. Але жінка гордо відмовилася: «Була-бо царицею і не хочу бути рабою нікому на землі, а лиш Богові!» І тут сталося диво: Ярослав, що хворів на ноги і був прикутий до ліжка, рвучко підвівся і крикнув так, що навіть бать­ко завмер від несподіванки: «Ти княгиня! Воістину ти цариця всім царицям, моя мамо!» 3 того часу він почав ходити. А ще зрозумів, що в будь-якій справі треба бути впертим до останнього.

Князь Ярослав сидів на березі озера та шепотів слова молитви. Він зазнав багато лиха у житті, але звертався лише до Бога — з питаннями, болем, надією. Тут, на озері, він раптом зустрів дівчи­ну, яка назвалася Забавою. Вона поводилася впевнено та незалежно і трохи зухвало, навіть коли довідалась про те, хто він такий. А йому ця дівчина дуже запала до серця. Тому через якийсь час він повер­нувся до озера, знайшов хатинку, де мешкала Забава з батьком, і запропонував їй їхати з ним. Дівчина відповіла, що іншим разом. А коли він вже збирався йти, побігла за ним, тримаючи у руці забуту ним накидку. «Князю, накривку забув!» — гукнула вона в густий дощ. Ярослав виступив з-за водяної стіни, так, ніби ждав Забаву, простягнув руку за своїм вбранням. «Дурний єси, князю!» — засмі­ялася Забава і, війнувши сорочкою, щезла в теплій хижі.

Рік 1014 Літо. Болгарське царство.

«Навіть царства мають свої долі — щасливі або лихі, а люди й поготів. Якби тому хлопчикові, що плакав колись на темному, розк­вашеному негодою шляху, сказали, як далеко від рідної землі опи­ниться він колись, не повірив би нізащо сам, та й ніхто б не повірив. А ось тепер звався Божидар, і в монастирі Святі архангели сидів над
оздобленням дорогих пергаментних книг, дійшовши цього вміння всього лише за два роки, що вже було річчю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тільки від Бога могло найти на чолові­ка таке небувале вміння». Сивоок і сам не знав, чи справді цей дар від народження, чи унікальні здібності викликані відчаєм.

Володимир тоді таки віддав Сивоока Какорі. Але хлопчик при першій же нагоді втік. Та тікав він від одної неволі, а потрапив до потрійної. По-перше, жив він у монастирі, сам мусив робити собі келію. По-друге, змушений був прийняти хрещення, узявши нове ім’я — Михайло. По-трете… Ця неволя стосувалася усього Болгарсь­кого царства.

Повелося здавна, що два великих князівства: Болгарія та Візан­тія вели нескінченну війну. І багато загинуло з того часу князів з обох боків. Та ось на князівство візантійське прийшов Василь дру­гий. Довгі роки він катував Болгарське царство і знищував болгар. Але ті хоробро опирались. Та гинуло все більше людей у нових бит­вах. І ось почав Божидар підмовляти іноків на втечу. І таки зібрав свою братію і однієї ночі залишив монастир. Та незабаром його дру­жина натрапила на візантійську сторожу. Схопивши Сивоока, який вийшов на розвідку, вони наказали йому стати на коліна. Але він хоробро відповів: «Аз падам на колена само пред Бога!»

1965 рік Весна. Київ.

У Києві було влаштовано велику художню виставку. Отава, який прийшов до галереї, побачив тут етюд за підписом «Тая Зикова». І тоді він пригадав ту жінку з санаторію. Він захотів її побачити. Коли ж прийшов до галереї знов, побачив її, але у супроводі того ж поета-незда- ри. Чому він тут, поруч з нею? Але тут було ще кілька її знайомих — художників. Тож Отава вирішив зустрітися іншим разом. Коли ж він прийшов до неї у готель, виявилося, що в неї багато гостей. Тож він попросив переказати жінці, що він її шукав. Вона подзвонила. Зустрі­лися, довго розмовляли. Художниця сказала, що їй дуже важливо було виставити свою картину тут, у Києві. Він провів її до готелю, узявши слово, що вона не зникне, як тоді він. Тая пообіцяла.

«Він ішов потім додому, знов Хрещатиком, знов серед вічно свят­кових перехожих, мав юнацьку легкість у тілі, вірив і не вірив, що може початися для нього зовсім невідоме життя. Потім вийшов на Володимирську і завернув не додому, а до Софії. Майже біг вули­цею до Богданової площі, точнісінько так, як біг колись, щоб устиг­нути помститися за батька. Але як це було давно!»

Рік 1014 Осінь. Константинополь.

« Це місто любило легенди, жило ними півтори тисячі літ, народи­мося теж, власне, з легенди, яку привіз у вітрилах свого вутлого суден­ця зухвалий молодий грек із Мегари в 658 році до нашої ери. Грека знали Візант, це було просте, нічим не прославлене на ті часи ім’я, але молодий мегарець великодушно пожертвував ним для історії». Візант обрав місце на високому глиняному мисі і заснував тут місто, яке було назване Візантій. Та місто опинилося в центрі багатьох війн між Спар- тою та Афінами, і врешті решт було зруйновано.

Але прийшов римський цезар Септимій Север, і відбудував місто. Втім остаточно воно піднялося лише за часів імператора Кон- отантина. Він відбудував храми, перевіз у нову столицю багаті мо­заїки тощо. А потім поставив у центрі бронзову статую Аполона, в нижній частині якої було викреслено: «Господи Ісусе Христе, обері­гай наше місто». Вдячні сучасники назвали Константина Великим, а місто — на його честь — Константинополем.

Саме у це місто й привезли Сивоока та його товаришів. На площі Константинополя було влаштовано тріумфальну ходу, по закінченні якої на полонених чекало ув’язнення в ланцюги. Але Сивоок виявив неабияку мужність, спробувавши струсити з себе охоронців, тобто відмовився від ланцюгів. За це на нього чекало покарання: кат мав виколоти йому очі. Але сталося диво: коли вже жигало було близько від очей чоловіка, кат похитнувся і впав на землю. Його серце не витримало такої напруги: адже багато років він терпів приниження заради цієї миті, коли усі дивляться на нього. Після цієї події на­товп почав вимагати помилування, й Константин зробив те, чого вимагав народ: помилував того, на кого впав перст Божий.

А відомий будівничий, Агапіт, дуже схотів мати в себе врятова­ного «білого болгарина», тож не пожалів великих грошей, які за­просив імператор, щоби отримати бажане.

1942 рік Зима. Київ.

Шнурре розумів, що Отава не прийде на зустріч. Тож він сам прийшов до нього увечері. Штурмбанфюрер запропонував професо­ру керувати роботами по реставрації фресок у Софії. Але Отава відмо­вився. Він не хотів робити нічого для цих фашистів.

Але йому довелося обміркувати пропозицію німця. Вночі у його голові крутилися думки про те, що німці можуть взагалі знищити Софію (адже заклали ж вони вибухівку під Успенський собор!). На ці думки наштовхнула звістка про те, що наші побили німців під Москвою. Відступаючи, фашисти не стануть залишати святині — що їм до національних українських цінностей?!

Тож він вирішив стати на захист Софії. А зробити це він міг лише прийнявши пропозицію Шнурре. З цим рішенням і пішов він до штурм- банфюрера. Але спочатку передав усі справи та документи сину, та склав «науковий заповіт» Борисові. А ще подбав про те, щоб сину було видано перепустку, щоб він міг, коли схоче, залишити місто.

І ось Гордій Отава опинився серед цього дива.

«Небаченої величі й краси храм, який за розмірами поступався лише константинопольській Софії, а за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у ціло­му світі.

«Украшен златом, серебром и камением драгим и сосудьі чест- ньїми, бмл дивен и славен всем окружним странам, якоже ин не обрящется во всем полунощи земном от востока до запада», — це Іларіон, при якому будувалася Софія, єдиний учасник, голос якого дійшов до нас крізь віки. Цей собор був барвистий, як душа й уява народу, що створив його. І стояв він посеред темряви, чвар, бідності й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять два роки від його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року, кож­не покоління намагалося чимсь прикрасити Софію, кожен князь, мудрий чи дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою бла- гочестивість і збагачував собор дорогоцінним посудом, коштовни­ми ризами і рідкісними книгами».

Наступного дня, прийшовши до храму після розмови зі Шнур­ре, він побачив німців, що танцювали та співали біля вогнища, роз­паленого посеред церковного двору. Він сказав, що він керуватиме роботами по реставрації і вимагає, щоб вогнище загасили і ніколи не повторювали цього неподобства, бо це — собор.

«По-німецьки слово «собор» звучало багатозначно: «Дім». А мо­же, то так здалося Отаві? Може, передчував уже тоді він, що це буде його останній притулок, останній і вічний дім?»

Рік 1015

Середліття. Новгород

Ярослав читав привезену йому за великі гроші з Болгарії книгу святого отця церкви Іоанна Дамаскина. «Нема нічого вищого за ро­зум, бо розум — світло душі, а нерозум’я — тьма. Як позбавлення світла творить тьму, так і позбавлення розуму потемнює смисл. Без- емисленість властива тварям, людина ж без розуму— немислима. Але розум не розвивається сам собою, а потребує наставника. При­ступимо ж до єдиного навчителя істини — Христа, в якому заключа- ються всі тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудрості, не вдовольнимося цим, але, з надією на успіх, будемо штовхатися в них ».

Довго мучився князь над книгою, що мала сімдесят глав, нама­гаючись зрозуміти її глибокий смисл. Але врешті заснув важким та переривчастим сном.

А у місті кипіла робота: будувалися кораблі, відливалися мечі… Ярослав збирався йти на Київ, проти могутнього князя Володими­ра. А тому мав добре підготуватися — і напасти несподівано, з моря..

Він пригадав своє дитинство, як був немічним, як потім став на ноги і пізнав, що є життя. Як зустрів Забаву. Як потім намагався ічсрастиїї, авона втекла. Анаступного разу поїхала з ним, але відмо­вилася бути його підложницею. І дружиною відмовилася. Бо хотіла бути вільною. І сама обрала оту нову садибу біля недобудованої цер­кви, де й оселилася. А Ярослав сказав, що буде тут жити лише жіноц­тво, а вона буде господинею. На що вона сказала, що не хоче госпо­динею — хоче бути собою. Вона залишалась непокірною — і цією м<‘покірністю ще більш приваблювала його.

Та Ярослав не міг одружитися із Забавою, адже він був князь — і і нтереси держави вимагали від нього узяти іншу дружину. Тому ві и відправив Костянтина до Олафа, конунга свейського, щоб проси­ти руки його доньки. Костянтин повернувся, привізши князю наре­чену. Незабаром зіграли весілля.

А тим часом у Києві Володимир лежав тяжко хворий. І через деякий час помер — без причастя, не залишивши заповіту і не на­звавши свого наступника. Після смерті батька до князювання почав просуватися Святополк. Задля своєї мети він згубив своїх молод­ших братів: Бориса, Гліба та Святослава. Ярослав теж мав мету по- еісти батькове місце, але супротивник був дуже сильний. До того ж Ярослав не хотів застосовувати тих методів, до яких вдався стар­ший брат. Але йому на допомогу прийшов новгородський посадник — Костянтин.

«Ще десь у далекій Тмутаракані був старший брат Мстислав, що сидів він там незрушно на узбіччі — видно, не дуже хотілося іншу втручатися в суперечку за київський стіл, привчений до теп­лого сонця тмутараканського, до грецьких вин і східних присмаків…

Отож Ярослав був мовби Божим мечем, що мав скарати братовбив­цю Святополка, він ішов на Київ швидко й упевнено, в дорозі прилу­чалися до нього всі, хто здобувався на якусь зброю, вирушали йому назустріч з волостей боярці, приходило і з Чернігова, і з Дерев, і з інших земель руських стільки людей славних і можних, що було б задовго називати всіх поіменно… Так і зійшлися в кінці літа дві сили, два брати на Дніпрі до Любеча, але не буде тут опису битви, сказати годиться лиш про те, що переміг Ярослав, а Святополк утік до тестя ото в Польщу…»

1966 рік Весна. Київ

Тут, на Дніпровському спуску, у найщасливіший момент жит­тя, коли поруч із ним йшла кохана жінка, знов прийшло Отаві ви­діння, що переслідувало його усі ці роки: батькова кров на плитах собору. Адже тоді, у дванадцять років він став свідком жахливої смерті батька.

Батько намагався протистояти фашистам, щоби врятувати со­бор. Він тягнув час, вдаючи, що виконує завдання Шнурре. Одного разу до нього прийшов Бузина і натякнув, що здогадується про його справжні наміри. Тоді батько сказав Борису, щоб той тікав з міста. Борис знайшов куму баби Галі, що обіцяла допомогти йому. Там він познайомився з якимись чоловіками, що викликали в нього довіру. Хлопець розповів їм про батька, і поїхав разом із ними до Софії. Але те, що він там побачив, буле найжахливішим у його житті. У соборі стояла невелика купка людей. Борис побачив свого батька, який душив Бузину. У цю мить Шнурре’віддав наказ стріляти, і пролу­нав постріл. Батько впав — і весь світ для Бориса залився кров’ю. Потім він побачив Шнурре та його підлеглих і вказав на них хлоп­цям, що прийшли разом з ним. Зав’язалася бійка.

Отава сказав Таї, що наступного дня їде до Німеччини. Це була справа його життя, державна справа. Стосувалася вона Софії.

«Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних своїх очах. Стрілка на великому годиннику часу перескочила, їх розділяв мерт­вий простір між двома перескоками долі. Як він поїде від неї? Як розлучаться? Чи не подумає він про неї: ось жінка, що під прикрит­тям розмов про мистецтво і громадянські чесноти шукає собі сексу­альних утіх? Перед цим їй здалося, що Борис подумав про неї щось подібне. Це було б страшно!»

Рік 1026 Літо. Константинополь

Сивоокові здавалось, що тут він жив завжди. Вже десь далеко були дитинство, дід, пуща. А тепер — монастирі, церкви, хрести… і безжальні імператори.

« Агапіт добирав собі людей, щоб зовнішністю були вони так само незвичні, як він сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапами, любив силу, не маючи її; як то потім виявилося, в своїй душі прагнув надолужити нестаток внутрішньої твердості бодай твер­дістю тілесною, їх так і звано — Звіринець Агапітів. Були серед них, окрім ромеїв, агаряни, болгари, було два грузини і слов’янин із Зети, був посланець з Германії від єпископа Гільсгеймського, що відкривав у себе школу мозаїк і дорогого художнього литва. Життя їхнє минало в тяжкій роботі по спорудженню храмів і монастирів».

Константинополь був сповнений всіляких чудес. «У монастирі Спаса зберігалася чаша з білого каменю, в якій буцімто Ісус пере­творив воду на вино. Щовівторка носили по городу ікону Богоро­диці, написану ніби самим євангелістом Лукою. Можна було поба­чити сокиру, якою Ной збудував свій ковчег. В монастирі Продром лежало волосся Богородиці. А ще стояла там Софія — нерукотвор­ний храм, найбільший і найпрекрасніший у світі, творіння, може, й не людських рук, а божественних, бо імператор Юстініан, при яко­му споруджено святиню, похований у саркофагові з зеленого мар­муру ієропільського, за життя визнаний був не тільки імператором і першосвяіцеником, а самим богом, а його жона Феодора, курти­занка з цирку, донька приборкувача звірів, вирізала сто тисяч пав- ликіан, які шанували Добро, але не визнавали бога».

В Агапіта Сивоок навчився багато чого. Окрім того, що хазяїн намагався дикуватому русу пояснити сутність християнської віри, молодий іконописець поволі засвоював ази справжнього мистецтва. Спочатку треба було вистругати дошку з негниючого кипарисового дерева або зі світлої липи. Далі дошка обходила кількох умільців, кожен з яких досконало володів своєю частиною роботи.

Одного разу Агапіт відрядив кілька своїх підлеглих до Києва, бо мав ідеї щодо того, який там треба возвести собор. Серед інших по­їхав Сивоок.

Рік 1026 Падолист. Київ

Дикий-вепр біг саме на нього. І не було нікого, хто міг би пере­шкодити, зупинити розлюченого звіра. Ярослав вже відчував подих смерті, «…зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до само­го серця, і звір з повного скоку звалився на бік…». Ще змалку князь привчив своє тіло і його окремі члени до служіння точного, навіть несвідомого. Та врешті, це не перше випробування, що насилала йому доля. І кожного разу він виходив переможцем.

«Було з ним точнісінько, як з апостолом Павлом: «Тричі киями бито мене, а один раз каменовано; тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині, у дорогах почасти, у бідах на ріках, у бідах од розбійників, у бідах од земляків, у бідах од поган, у бідах у го­роді, у бідах на пустині, у бідах між лукавими братами, у праці і в журбі, почасти в недосипанні, в голоді й спразі, в постах часто, в холоді й наготі*.

Але хто хоче жити, повинен перемагати».

Кілька років Ярослав провів у змаганні з братом за Київське князівство. І ось одного разу, згадавши про свою Забаву-Шуйцю, вирушив до неї. Приїхавши ж, не впізнав того місця, де залишив її. Тепер там було засновано жіночий монастир — називався Шуйсь- кий. А сама Забава дала обітницю Богові і тепер стала ігуменя Ма­рія. Не хотіла вона пускати князя до себе, проте врешті дозволила залишитися до ранку. А тоді сказала, щоб не приходив більше, поки сидить у Новгороді. Він пообіцяв прийти до неї з Києва.

Святополк був підступним братовбивцею, жорстоким та мо­гутнім. Але сам Ярослав не міг вдатися до підступного вбивства. Однак в нього були люди — вірні люди, які не зупиняться ні перед чим. І ось одного дня Едмунд — варязький воєвода — доставив кня­зю мертву голову Святополка.

Прибувши до Києва, Ярослав віддав наказ лагоди та відбудову­вати місто, яке зазнало чималих ушкоджень через пожежі та війни. Але тепер він був упевнений, що його князівство тут — остаточне. «Сам же намірився піти з жоною до Новгорода, щоб там у соборі свя­тої Софії охрестити свого первенця, назвати його на честь отця свого Володимиром і проголосити майбутнім князем Новгородським, бо рід Ярославів мав тепер укорінитися по всіх руських землях».

Від Ситника, який знав про все, бо усюди мав своїх людей, дізнав­ся князь, що ігуменя Марія має дочку.

Та в нього було дуже багато справ: він мав забути про все… і робити задумане. А задумав він зробити так, щоб було все, як у ромеїв, а Київ щоб стояв, як Царград.

1966 рік Перед вакаціями. Німеччина

Професор Борис Отава прибув до Німеччини для того, щоб роз­шукати древній манускрипт, який мав розкрити одну з найбільших загадок про художників часів Київської Русі. Йому треба було по­трапити до Марбурга, і зустрітися із професором Оссендорфером. Утім, він не був остаточно впевнений в успіху.

Рік 1028 Теплінь. Київ

Князь Ярослав розглядав пергамент, що його привезли від Ага- піта. І раптом Сивоок не витримав, і сміливо мовив до князя: «Зро­бити треба так, князю, щоб увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом». А потім ще додав, що церква, яку зби­раються будувати — мала для цього міста. Князь вислухав його і зробив несподівані висновки: «Зроблю Київ суперником Константи­нополя, — сказав він, повертаючись до свого столу.— А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, палати…»

Сивооку не дали цілком висловити свою думку, почавши пере­конувати князя в тому, що церква вийде справді славна. Втім один з товаришів художника влаштував йому ще одну зустріч із Яросла­вом. Сивоок знов повторив те, що казав раніше, а потім дав князю якусь річ і відійшов мовчки.

«…Посередині світляного кола просто на підлозі став зліплений з жовтого воску храм. Віск тихо світився, мов жіноче тіло, і князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни хра­му, так наче хотів переконатися, що то справді віск, що то не чари, не омана… Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований свій храм Бог з високого неба; в безлічі бань, у їх нагромадженні, у їх розспіваній красі Ярослав упізнав одголоси де­рев’яного храму святої Софії в Новгороді».

Князь спитав, хто зробив цю церву, йому відповіли, що це Сиво­ок. Він знов покликав його до себе. Художник почав говорити: «Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посе­ред цілої землі писанкою, людською радістю… А всередині буде до­сить простору, щоб вмістити в храмі цілий Київ. Покладемо в го­ловній бані мусії різнобарвні, вже маю перед очима весь їхній блиск і сяйво, знаю, де і як. А далі пустимо по стінах і склепіннях фресковий розпис, щоб замінити дорогі заморські мармури. Не маємо мармурів для оздоблення стін і колон, а везти з-за моря — довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вміння і візьмемо всю середину в візе­рунки… » Ярослав спитав, хто ж збудує такий храм. Сивоок відповів, що він і збудує, і прикрасить. А товариші допоможуть йому.

І він почав роботи. А коло нього змикалося коло підступних заз­дрісників.

1966 рік Вакації. Німеччина

До Марбурга Отава не поїхав. Вассеркампф, який мав допомогти йому, наче намагався обдурити професора: вів з ним довгі розмови, розповідав якісь історії, що не мали відношення до справи.

І він справді розтягував час. Час до прибуття професора Оссен- дорфера, який мав намір подати скаргу на професора Отаву, який, за його словами, взимку сорок другого року в Києві брав пряму участь «в убивстві видатного німецького вченого професора Адальберта Шнурре». На це Борис спокійно відповів: «Цим оскарженням Ос- сендорфер виказав самого себе, і, з свого боку ми ставитимемо пи­тання про те, щоб його судили як військового злочинця й грабіжни­ка, — сказав Борис. — Ваше ж управління по відшкодуваннях допоможе нам повернути важливий історичний документ, який пе­реховує десь військовий злочинець Оссендорфер. Бажаю вам успі­ху, пане державний радник…»

Рік 1032 Київ

«Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Возно- сився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупи­нялися у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмурі- ших душах ставало ясніше від того видовища. А будовано ж його в поспіху, так ніби споруджувався храм і для упокорення й ув’язнен­ня духу людського. Вергали камінь, тягли дерево, везли плінфу, все те підняти треба було вище й вище, зчепити в невидимі для не- втаємниченого ока сув’язі, з нічого вичарувати небачене, з сум’яття народити гармонійність, і камінь і заправу носили на барках. Дере­в’яних риштовань не ставлено, бо тоді б не було підступу до стін тим незліченним тисячам люду, що прагнув підставити рамена свої під ти гарі. Майстри каменю зависали в дерев’яних гніздах довкола стін, стояли густо на самих верхівках будови, їм подавано все потрібне журавлями, блоками, крутилками, пристосовано не тільки ручні, а й великі кола, порушувані ногами. Князь квапив своїх будівничих. Не працювали тільки в день різдва, в інші ж дні були в роботі при вогні з вечора до другої сторожі, а зрання, починаючи з сторожі четвертої. Будівничі відплачували князеві й за поквап своїм висо­ким умінням знущатися над князівською казною, так що доводило­ся Ярославові вдаватися по допомогу до бояр, і купців, і навіть до простого люду, з якого перед тим зідрано все, що тільки далося зідрати силою. Просив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи яку провину хотів спокутува­ти перед новим невідомим, але всемогутнім, як мовлено повсюдно, Богом: несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток яєчок. Все приймало­ся, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі продавниці й вимінниці, де можна було набути щось із пожертв, даючи навзамін гроші чи коштовності, решта пожертв ішла відразу в діло: поросята смажилися і з’їдалися робітниками, патралися кури, варилися ка­ші, пеклися хліби, і так виростала ця велика церква, і так її доверше­но й покрито кованим золотом ще перед тим, як насипано на повну вишину нові вали Ярославові й назначено межі великого Києва. Коли побачив Ярослав готову церкву святої Софії у всій її великості посе­ред муравлиська люду, який клопотався новими валами, і уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього й ще стільки,осяде по цей бік валів назавжди, тоді тільки збагнув, що народ, зібраний у городі до­купи, набагато страшніший правителеві, аніж розсіяні по всій землі поодинокі ратаї, пастухи, ловчі, бортники й просто волоцюги та ко­лотники. Та справи державні, раз розпочаті, вже не даються зупини­ти. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер великою державою і мала бути ще більшою.»

1966 рік Літо. Київ
Борис призначив Таї зустріч. Але коли підходив до місця, поба­чив, як до жінки підійшов якийсь чоловік, обійняв її і вони, смію­чись, пішли в інший бік… А потім вона написала йому листа. Каза­ла, що то була випадковість, що вона тоді справді чекала на нього, але той чоловік — вони з ним кілька разів зустрічалися на цьому самому місці — зрозумів її повністю. А в нього, Бориса, в житті є лише одне — отой собор. А людині, і їй самій, потрібен весь світ, потрібне життя з усіма його барвами…

Тоді він дістав рукопис, над яким працював колись його батько, а потім вже він сам, зв’язав, і вирішив віднести у видавництво — та­ким як є, недоробленим. А потім його погляд впав на шматок перга­менту з написом: «Ті, хто будував з граніту, споруджуючи прекрасні творіння… їхні жертовні камені так само пусті, як і тих утомлених, що впокоїлися на березі, не полишивши по собі спадкоємців…»

І він збагнув: « Ніхто за тебе не дозбирає і не докінчить, не довер­шить!»

Рік 1037 Осінній сонцеворот. Київ

Ярослав став самовладцею всієї землі Руської. Йшла весна. Во­сени ж мали закінчити, бо планував князь після повернення з Нов­города освячення храму.

«Зроблено в Софії силу-силенну роботи мистецької. Окрім мусій- ного убору, рівного якому важко було й пошукати ще десь у світі, написано фресок многоличних двадцять і п’ять, на них же постатей сто п’ятдесят і чотири майже в повний людський зріст, фресок одно- личних на весь зріст написано двісті і двадцять, а поясних — сто і вісімнадцять. Викладено в усьому соборі підлоги теж мусією з різно­барвного каменю, прикрашено опріч того всю серединність церкви візерунком мусійним і писаним, приліпами мистецькими, горорізь­бою по червоному шиферу овруцькому… Сивоок звелів, щоб не чіпа­ли стін обабіч головного входу до церкви… Він змалює з одного боку осінній сонцеворот у пишності золотолистих лісів в щедрості ланів, у буйнощах людської плоті. Хай костеніють у заздрощах висхлі хрис­тиянські святі над цим вічно триваючим святом великого народу…

Сивоок хотів показати свій народ у багатстві, серед щедрот його рідної землі, які належали колись йому без остачі та й належати мають завжди і вічно! Осінній сонцеворот. Ввижався він йому пиш­нішим за всі багатства й пишноти Візантії і легенд про царства ми­нулі й навіть неіснуючі, йшов до змалювання сонцевороту через тер­піння й великий труд над мозаїками, через спочинок душевний під присадистими склепіннями веж, готувався поволі до ще одного сво­го вичину на рідній землі, яку хотів вославити найвище. Та чи суди­лося йому доконати задумане?..»

До собору щодня приходила якась дівчина. Вона намагалася побачити Сивоока, але її не пускали. Одного ж разу дозволили. Спер­шу він побачив її руку, яка «не висіла вздовж тіла, а мовби пливла в повітрі, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах… друга так само жила, рухалася безупинно» Він обійняв поглядом усю її постать. – Невисока, але в гнучкості своїй видавалася високою. Всього одя­гу — біла сорочка з якимсь гаптуванням. Але знайдено міру тій со­рочці й уміння її носити». А потім він побачив її. «Різонула йому погляд ніжність її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливість ЇЇ очей, в розхилі її уст вичитав своє призначення, мов правовірний на дереві остаточності, де на листі виписано імена».

Її звали Ярославою. Вона сказала, що втекла з Новгорода. І він пішов з нею. Купив дорогу тканину: бо лише така була гідна цієї дівчини. Ці двоє раділи, «що знайшли одне одного в людському вировинні, безжурно блукали по Києву, ходили в пущі, плавали за Дніпро і за Десну, збирали ягоди в лісах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небачені сині квітки і дарував Ярославі, давня його пристрасть до втеч зродилася знов у крові, ладен був утекти від усього, аби лиш належали йому оці нестерпно сірі до сизості очі, оці розхилені уста, оця ніжність, од якої заходилося його серце.»

А потім Міщило попередив Сивоока, щоби той ховав дівчину, бо її шукає Ситник. Він пішов до Ярослави, намагаючись увести її… Але було вже пізно. Троє вже бігли до нього. Художника вхопили й рубанули мечем — він лише встиг кинути дівчині, щоб вона тікала з Києва. А потім впав…

Ярослав покликав до себе Ситника і запитав, де дочка. Той відповів, що втекла, і що Сивоока, який допоміг їй втекти, вбито. Тоді князь наказав взяти Ситника. Потім розбудив писаря й наказав переписати той пергамент, де йдеться про Сивоока. Нема його — і не було ніколи. А написати звелів так: «Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златьіе, заложи же и церковь святьія Софии ».

А потім було освячення церкви. «Цілий Київ умістився в про­сторій церкві, зібрався тут — і ніхто не знав, що десь під цяцькова­ною підлогою лежить той, хто поставив цей собор, народивши його в своїй уяві, хто дав соборові оті дивні барви, ті велетенські мозаїчні постаті, оту невпинність руху, гру світла, немеркнуче сяяння…»