Розділ перший

ДИВАКИ. Хлопці ще здалеку, тільки-но виповзли з яру на косогір, упізнали яблуню. Як і розповідав Олег, вона була схожа на тополю. Стовбур рівний-рівний, і гілля рівне, притиснуте до стовбура. Жовті з червони­ми боками яблука здавалися іграшковими. Таки не збрехав, справді гарна,— сказав задоволено Микола. Як новорічна ялинка,— докинув Сашко.

Навіть Кудлай принишк біля них, ніби теж милувався її красою. Значить, так,— підвівся на коліна Микола.— Підбіжимо, швид­ко нарвемо і гайда назад, у яр. Може, разом не треба? — завагався Сашко.— Може, спочатку один хтось рватиме, а другий буде насторожі. Тоді… Навіщо? — не дав доказати Микола.— Бачиш — нікого не видно, ні Шморгуна, ні дідуся Артема. Мабуть, у курінь поховалися од спеки. Ну, нехай буде по-твоєму,— згодився Сашко.

Мить — і хлопці вже біля яблуні. Миколі добре: високий, довго­рукий, дістає до яблук. Сашко ж низький, став навшпиньки, зірвав одне, друге і все.

Але Микола не такий, щоб лише про себе дбати, він завжди допо­може й іншому. Ось і цього разу виручив свого друга. Нагнув гілку, покликав: Іди рви.

Обірвали її вдвох, Микола хотів іще одну нахилити, а вона — трісь! — і відчахнулась. Гав, гав, гав!..— залементував Кудлай. Цить! Цить! — утихомирювали його.— Чого ти?

Та було вже пізно. Сторож почув гавкіт і виглянув із куреня. Поба­чивши між стовбурами дерев хлоп’ячі ноги й собаку, підхопив дробо­вика — і підтюпцем, підтюпцем до яру. Знав, добре знав, куди побі­жать крадії. До саду найкраще підбиратися яром. Ближче й безпечніше. Там майже ніколи нікого не буває. А якщо й стрінеться хто, є де сховатися: на обох схилах росте високий полин, деревій, перекотиполе.

Микола з Сашком після того, як відчахнули гілку і загавкав Кудлай, уже більше не рвали яблук. Постояли трохи, прислухались і подалися із саду. Але тільки-но виткнулися з-за дерев, вгледіли Шморгуна, що біг їм навперейми. Наза-ад! — вигукнув Микола і кинувся тікати через сад у проти­лежний бік — до посадки.

Тоді й сторож звернув до яру. Гнався за ними й репетував — аж надривався: Держіть!.. Ловіть!..— Мов батогом цьвохкав хлопців його крик.

Бігти ж нелегко — повні пазухи яблук. Треба придержувати рука­ми, щоб сорочка не висмикнулась із штанів і яблука не розсипались.

А ще Кудлай дурний заважав, стрибав то на Миколу, то на Сашка. Мабуть, думав, що вони затіяли якісь ігрища. Пішо-ов! — гримнув на нього Сашко, коли собака зовсім уже розійшовся — ухопив за холошу.

Микола озирнувся. Сашко відстав кроків на десять. Швидше, швидше! — підганяв друга.— Не чуєш — женеться!.. Як на коні мчить…

Сашко вкладав усі сили в ноги, та хіба за Миколою, лелекою циба­тим, уженешся?!

Ху, врешті сад скінчився!

Ускочили у вузеньку, на чотири ряди, акацієву посадку, що про­лягала понад колгоспним садом і дорогою до станції.

Сашко знесилено прихилився до дерева.

Микола покрався до дороги, щоб визирнути — не йде, не їде часом хто?

Порожньо. Лише ген на повороті до сушарні1 зупинилася одно­кінна підвода, на якій сидів старший Шморгунів син Сергій і ще якась жінка чи дівчина в білому.

«Куди ж його сховатися,— гарячково билася думка, — посадка на­скрізь продивляється… хліба скошені… до кукурудзи не встигнуть — Шморгун вискочить із саду, впізнає, тоді тікай не тікай — не минути халепи. Досі він ‘їх, мабуть, іще не розгледів, далеченько був, та й дерева заважали… І в буряках не приткнешся… Хе, таж буряки око­пані рівчаком!..» Сашко, за мною!

Добігли до бурякової плантації неподалік саду і впали у вузьку канавку. А Кудлай де? — спитав Микола стурбовано. В поса… посадці,— сопів Сашко. Та -він же нас викаже! От іще… Кудлай! Кудлай! — погукав упівголоса, не підводячись.

Собака прибіг, але в канавку до хлопців не поліз. Стояв, висоло­пивши червоного язика, і дивувався: чого то їм заманулося ховатися? Микола схопив Кудлая за лапу, втяг і його в канавку.

З Сашка ручаями стікав піт. Заливав очі, капав великими крапли­нами з носа, підборіддя. І втома налягала така, що важко було й пово­рухнутися. Навіть коли собака лизнув по обличчю мокрим язиком, і тоді він не знайшов сили одштовхнути його, а тільки відвернув голову.

Микола не дуже вморився, міг би ще бігти та бігти. В нього лише у вухах дзвеніло, наче після лункого пострілу: «Держіть!… Ловіть!…»

Спершу чулося, як гупають по землі важкі сторожеві чоботища (він не знімав їх і влітку, казав, що ноги крутять), потім затріщали сухі падалішні гіллячки в посадці. Шморгун, видно, вибіг на дорогу. Стояв, лаявся, обіцяв почастувати «злодюг» сіллю з дробовика.

Далі трохи вгамувався, почав скаржитись комусь: Одбою нема… Як саранча лізуть… З листям обносять, а ти отві- чай тоді за них. Ач як уже розперезалися, сортове дерево обпанахали та ще й гілку відчахнули!.. І чиї то вони, анциболи?.. Чого їх тільки в тій школі вчать?..

«От і добре, що не впізнав! — раділи хлопці.— Знав би хто — було б…» Гляди, Сашко, не проговорись нікому, що ми в саду були,— по­шепки застерігав Микола.— Спитає Олег, чого на річку не прийшов, скажеш — не зміг, батькові щось там помагав. Угу, я так і скажу: татові помагав на ставку.

Хлопці знову прислухалися. Звісно, негарно це,— обізвався незнайомий дівчачий голос, коли Шморгун наговорився вволю.— Але в школі напевно цього не знають. Зверніться до вчителів, нехай їх приструнчать. A-а, дуже те поможе! — сердито відповів сторож, і хлопці добре уявили собі, як він при цьому зморщив свого гульчастого носа.— Тепер таке лобуряччя росте, що їх чортом не залякаєш!

Миколі кортіло поглянути, з ким розмовляє Шморгун, але визир­нути з канавки боявся — ще помітять.

Коли ж голоси вмовкли, зважився. Обережно висунув голову та одразу й сховав.

Просто на них ішла якась незнайома дівчина в білому светрі, синіх штанях, з чемоданчиком у руці. Чи не вона ото сиділа з Сергієм на возі?

Думали, пройде мимо, аж ні — зупинилася біля їхньої схованки. Вставайте, садівник уже пішов,— сказала.

Микола, притримуючи однією рукою пазуху з яблуками, підвівся і буркнув до дівчини: То не садівник, а сторож.

Слідом за Миколою з канавки виплигнув Кудлай і, недовірливо позираючи на незнайомку, притиснувся до його ніг. Ну й собака! — здивовано промовила дівчина.— Такого ще ніко­ли не бачила. Як вівця. Обстрижіть, йому жарко в тім кожусі. Не жарко,— відказав Микола.

Сашко вставав повільно — спочатку сперся на одне коліно, потім на друге, аж тоді випростався на весь зріст. Повагом витер рукавом піт, прискалив око й задивився на дівчину, схиливши набік голову, як це роблять зовсім малі діти. Сорочка на животі в нього віддималася од яблук, сам кругленький, низенький, точнісінько як пташеня-пуць- верінок. Микола, навпаки, гінкий, худий, довгоногий і довгорукий. Ой, які ж бо ви кумедні! — весело розсміялася незнайомка.— Як Дон-Кіхот і Санчо Панса… Читали про них?

Микола відразу спохмурнів. Не читали й читати не хочемо,— відповів грубо. Та ти не сердься,— ласкаво до нього дівчина.— То є така книга іспанського письменника Сервантеса. Так у ній виведені герої: один худий-худющий, довгий, як жердина, а другий опецькуватий.

«Жерди-ина»… «опе-ецькуватий»…— перекривив дівчину Микола.

Прив’язла чогось, ішла б, куди зібралася. Дон-Кіхота й Санчо Пансу якихось придумала, ліпить до них.

Незнайомка зовсім не образилась на Миколині грубощі. Ну, ви ж і ховаєтесь,— усміхнулася.— Як той страус: усуне го­лову в пісок і думає, що його не видно… Стою, розмовляю з сторожем, бачу — з канавки собачий хвіст метляється. Як дядько не помітив?!

«Чортів Кудлай таки підвів. Зажди, пришелепо, більше ніколи не візьму з собою. Прив’яжу дома, сиди, скавучи, хоч лусни!» — картав у думці Микола свого собаку, наче той міг знати, що з канавки не слід висовувати хвоста. Сашко, ходімо! — владно скомандував Микола.

Та Сашко ступнув раз, другий і зупинився. Щось боляче шпигало в п’яту, мовби аж до потилиці діставало. Колючку, мабуть, загнав,— скривився. А ти витягни,— порадила дівчина.

Він присів на горбку, послинив п’яту, пошкріб нігтем. Аби це голка… Ось на брошку,— відстебнула на светрі червону маківку.

Сашко довго водив по п’яті шпилькою від брошки, але колючки так

і не знайшов. Йому було незручно, заважали яблука в пазусі. Давай я вийму,— взяла в нього брошку.

Та тільки доторкнулася до п’яти, Сашко ойкнув і смикнув ногу. Ти не дивись, тоді не болітиме.

Він одвернувся, і дівчина виколупнула довгу жовту колючку. З акації,— визначив Сашко.— Дякую. Чому ви босоніж бігаєте? Ще й пальці позбиваєте. Так легше, ніхто не дожене.

Засунув руку за пазуху, дістав велике червонобоке яблуко, подумав трохи, витяг ще одне, менше. На! — простягнув дівчині.

Та, повагавшись трохи, взяла. Запашні,— похвалила. їж,— сказав Сашко.

Витерла менше яблуко хусточкою, вкусила. Ох і кисле! — скривилася.

Покуштувала й друге. Таке саме… Навіщо їх рвете? Це зимові, зелені ще! Хоч таких попробуємо, бо спілих нам не перепаде,— відповів Микола.

Хлопці витягли й собі по яблуку і, неквапливо простуючи дорогою до села разом із дівчиною, так заходилися їх трощити, наче ніколи в житті нічого смачнішого не їли. А щоб скривитися — ні разу, лише прицмокували від задоволення. У вас дома немає садків? — спитала незнайомка. Чого б це не було? Є! Чому ж тоді в колгоспному крадете? А хай він не буде таким. Хто де «він»? Та хто ж — Шморгун! Весною, коли гусінь треба було оббирати, запрошували в сад. Усією школою ходили. А тепер і близько нікого не підпускає. Садівник дідусь Артем кличе, а цей — жене. Ще й дробови­ком погрожує. Він тільки Олега пускає,— докинув Сашко. Якого Олега? Та сина свого меншого… А той хвастає, що все перепробував у саду. Вчора приніс і цих ось яблук, нового сорту, що дідусь Артем вивів. Відрізав ножиком нам по малесенькій скибочці. І старший його, Сергій, отой, що ти з ним їхала, теж пасеться на колгоспних яблучках та грушках…— обурювався Микола.— Як почав сторожувати, то викорчував дома весь садок і засадив грядки помідо­рами та огірками для базару. Везе Сергій здавати колгоспні фрукти, то й матір з корзинами бере з собою на станцію, щоб спекулювала. Ні, що не кажіть, все одно недобре ви робите,— осудливо мови­ла дівчина.— Це ж не сторожів сад, а колгоспний. Упіймає котрогось, то будуть непереливки. Знатимете!

Сашко перестав жувати яблуко. Микола не зважав на її слова, поглянув на дівчину зверхньо: Не бійся, аби тебе не піймав. Мене йому й ловити не треба, я не краду.

«Ох і причепа!» — сердився Микола. Сама три вершка од горшка, хіба що чемоданчик узяла, штани на себе натягнула, щоб дорослішою видаватися, а говорить з ними, як з першокласниками,— «будуть непереливки… знатимете».

Догриз яблуко, дістав з кишені сигарети «Прима». Вирішив заку­рити, щоб вона не думала, ніби вони з Сашком ще малюки. То ти вже й куриш? — здивувалася дівчина, коли він узяв у зуби сигарету. А чого ж мені не курити? Я думала — школярам не можна… Чого це не можна? Хіба батьки і вчителі не забороняють? Ну й що з того? Нехай забороняють собі на здоров’ячко! У нас була така класна керівниця,— встряв у розмову Сашко,— що й чхати на уроці забороняла. Ніби навмисне це робимо. Так і хо­четься все чинити наперекір. Я терплю, і всі терплять, а Микола візьме та й спересердя їй стола часником натре або кота в клас принесе… Дотепно, дуже дотепно…— чи то осудливо, чи то схвально мови­ла незнайомка. Пхе, я ще й не таке видумував,— гордовито сказав Микола. І вчителька не догадується, чиї то витівки? Може, й догадується, але ж не доведе, хто це робить. У нас клас дружний, не викажуть! Хоча Ольга Шинкаренко може й виказати. Ду­маєш, класна керівниця не боїться нас? Тільки пожаліється директо­рові або мамі, я таку вже їй штуковину підлаштую, що ого-го… Пам’ятаєш, Сашко, як Олегового кожуха вивернув і поклав під дверима?

Сашко згадав, почав реготати. Ну, а куриш навіщо? Це ж для здоров’я шкідливо. То шмаркачам шкідливо, а нам можна. Кому це «нам»? Та шостакам. Ви шостий скінчили? Ні, перейшли… Сашко, бери,— простягнув Микола пачку з сигаретами. Хай пізніше, я ще яблук не наївся,— сказав Сашко і знову поліз за пазуху, звідки йому просто в ніс било запашним яблучним духом.

Микола черкнув сірника. Було 3qeciM тихо, він же затулив вогник долонями, як це роблять курці вітряної погоди.

Припалив сигарету й зопалу так затягнувся, що аж сльози на очах виступили. Відвернувся, щоб дівчина не побачила,— начебто дивився на Кудлая, який погнався за горобцями.

Вона ж помітила, сміється: Ти й курити ще не вмієш. Кинув би оту гидоту.

Таке Миколу зло взяло! І яке їй діло до всього? Подумаєш — глузує!..

Цвіркнув на дорогу крізь зуби, прискорив ходу, щоб позбутися такої причепи.

Сашко також пішов швидше.

І вона від них не відставала.

Коли попереду завиднілося в долині село, дівчина почала розпиту­вати, де в них сільрада, клуб, школа…

Микола мовчав, Сашко їй усе показував і розказував. Ти до кого приїхала? — і собі поцікавився. Та це я…— і не відповіла.— Гарне село у вас. І річка є,— мовила. А навесні, як сади цвітуть, іще гарніше,’— відказав Сашко: так завжди говорили дорослі, коли хтось із чужих милувався їхнім селом.

Біля перших дворів дівчина з ними чемно попрощалася й рушила далі. Хлопці городами подалися додому.

Розділ четвертий 

Миколо, вставай,— будила вранці мати.

Він лупнув очима, поглянув на вікно. Сонце тільки позолотило вер­шечок тополі. Ще ж рано. Нічого, синку, вставай. Я їду на город, не розбуджу, то й школу проспиш. Не просплю. Бач який. До півночі з Сашком телевізора дивишся і книжок, мабуть, не зібрав… У сумці он,— сонно буркнув Микола і знову заплющив очі.

Але мати була невблаганна. Увімкнула радіо і стягла з сина ковдру.

Микола мляво, мов старезний дідуган, подибав у сіни вмиватися.

Ноги плуталися, як у бадилинні. Незабаром повернувся у хату вже побадьорілий. Новеньке одягай,— показала мати на стілець, де висіли на спинці старанно випрасуваний новий учнівський костюм, голуба сорочка.

Доки одягався і взувався, мати засмажила на газовій плиті яєчню. Микола поглянув на сковорідку, і йому відразу захотілося їсти: серед білого озерця лежали зарум’янені шматочки сала і, наче очі здоровен­ної риби, блимали два тремтливі жовтки. Не бешкетуй там, слухайся вчителів, не маленький уже…— наставляла мати.

Щоб укоротити оті напучування, Микола швиденько ум’яв яєчню, випив склянку молока і перекинув через плече туго набиту книжками та зошитами польову військову сумку, яку батько з армії колись привіз. До Сашка зайду,— кинув з порога: боявся, що мати заверне, бо ще було ранувато йти до школи.

Як одчинив хатні двері, з діжки вискочив Кудлай і вчепився зуба­ми в сумку.

«Невже розуміє, куди йду? — дивувався Микола.— Авжеж, знає, хитрун, що тепер менше з ним гулятиму… А що, коли навчити його носити сумку? Здорово буде! І як раніше не додумався?..»

Зняв із плеча сумку, тицьнув Кудлаєві. Той ухопив її за ремінець і поволік по землі до своєї діжки.

Еге-е, так не годиться!

Відібрав у собаки сумку й спритно перемахнув через невисоку дро­тяну сітку-огорожу в сусідній, Сашків, двір. Слідом за ним перестриб­нув огорожу і Кудлай.

Сашко саме витягав з печі обвуглену половину гарбуза.

Батько, зігнувшись на стільчику, взував заляпаний грязюкою пле­скатий черевик. По тому, як він сопів носом, Микола одразу визначив: дядькові Павлові й сьогодні похмілля.

Горе з цим Сашковим батьком. Пити почав, коли ще працював ра­йонним рибоводом. Так потроху й звик до чарки. За це дядька Павла торік зняли з посади районного рибовода й перевели рибоводом до їхнього, лепехівського, колгоспу. Однак пити він не кинув. Сашкова мати, тітка Оксана, і сварилась, і вмовляла його — не слухав. Цієї ж весни взяла двох менших дітей, перейшла жити до своїх родичів у сусіднє село. Запрошувала з собою і Сашка, але той не погодився — одне те, що не хотів міняти школу, а друге, і найголовніше — не хотів залишати батька самого. Прав йому білизну, готував їсти.

Бідно жили Сашко з батьком. Траплялося, що в них і хліба в хаті не було. Коли б не садок та не город, що його мати упорала весною, а Сашко доглядав ціле літо, то хтозна, як би воно й велося…

Сашко поглянув на новий Миколин одяг, і тінь смутку впала на йо­го обличчя. Сам він був у старому. Штани прим’яті, на колінах попро- тирались, і сорочка на ліктях аж світилася наскрізь. Мені мама теж купить нове,— мовив по хвилі.— А тато обіцяв, як поїде в місто, картуз купити. Уже й голову зміряв.

Микола подумав, що Сашко все це вигадав. Чув, як сусідка говорила, що тітці Оксані тяжко самій з дітьми. А дядько Павло якщо й одер­жить зарплату, то зразу ж і проп’є. Але промовчав…

Сьогодні вранці сільські собаки можуть спокійнісінько бігати попід дворищами, коти дрімати на осонні, гуси пастися обабіч дороги на спо­риші, кури кублитися на попелищах і горобці цвірінькати, скільки їм заманеться, на деревах і огорожах. У них не жбурлятимуть хлопці грудками й паліччям, не полохатимуть — вони поспішають до школи. Поспішають, бо треба першими прийти, першими вскочити в клас і захопити кращі місця.

Найбільше Миколі і Сашкові (та й не тільки їм!) подобалися місця на задній парті біля вікна. Хлопці захоплювали їх і минулого, і поза­минулого року, але сидіти довго на них не доводилося, класний керівник пересаджувала обох наперед, ближче до вчителя. Але надії вони не втрачали: може, таки пощастить цього навчального року. Чо­му? А тому, що в цьому році в них поміняється класний керівник. Іри­на Тимофіївна після закінчення п’ятого класу сказала, що наступного року назавжди кине вчителювання, бо не хоче губити свого здоров’я з такими вариводами.

У шкільному дворі не було ще живої душі. Микола з Сашком зійшли на ґанок, посмикали вхідні двері — замкнені. Гайда до турніка,— запропонував Сашко.

Микола майже діставав із землі перекладину, але не вмів робити жодної вправи, висів, як лантух, метляючи довгими ногами.

Зате Сашко, хоч низенький і наче неповороткий, викручував хіба ж таке «сонце», випинався «жабкою». Тільки залізав на турнік по цегли­нах, які накладала під стовпами малеча.

Миколі заздрісно стало, і він сказав: Годі вже. Подивись, які в тебе руки.

Сашко, сидячи на перекладині, зиркнув на долоні. Вони були в іржі, давно вже ніхто не торкався турніка. Зібрався був стрибнути на землю і раптом ніби задубів. Що з тобою? — насторожився Микола. У нашому класі вже хтось є… Двері ж замкнені. Тобі здалося… Кажу, хтось сидить. На задній парті.

Обидва кинулись до вікна і видерлися по підмурку.

Так і є, на задній парті, на тій самій, яку хлопці збиралися захопи­ти, вмостився Олег Шморгун. Такий же здоровило, як і його батько та брат Сергій. Тільки обличчя у ластовинні, наче оббризкане іржею, навіть вуха і ті руді. Щоки повні, мовби за кожною лежало по яблуку. Хто тебе впустив? — припав до шибки Микола.

Олег злодійкувато закрутив головою і щось промимрив у відповідь. Та що ти там мекаєш, підійди! — гукнув Сашко.

Олег підсунувся по лаві ближче до вікна, переставив на підвіконні вазон. А не проженете з цього місця? Перший зайняв, то й сиди собі,— скривився Микола. Не обдурите? — не вірив Олег. Сказано ж…

Тоді Олег, подумавши трохи, показав угору на кватирку. Хлопці не схотіли лізти через кватирку: високо та й зайве тепер, коли є кому відчинити вікно.

За хвилину вони вже були в класі. Біля школи почали збиратися учні і незабаром виповнили все подвір’я.

Першого вересня звичайно приходили всі школярі. Ніхто не хворів, менші братики і сестрички якось обходились без їхнього догляду. І для корів, кіз, гусей, качок теж знаходилися пастухи. Приходили зарані, ніхто не запізнювався…

Хлопці попригиналися до парт, щоб їх ніхто не побачив.

Невдовзі надворі ущух галас. Микола обережно виглянув з вікна. Уже стають у ряди… О, директор прийшов, учителі… А це хто з ними? — висунув і Сашко голову з-за вазона.— Оно спиною до нас повернулася. Якась новенька. Мабуть, та, що Сергій казав. А Ірина Тимофіївна є? — запитав Олег, сам не наважуючись подивитися з вікна. Ні, не видно. Значить, правду казала. Не буде вчителювати.

Коли учні пошикувались перед ґанком, до них промовляв директор Петро Петрович, що саме — Миколі, Сашкові й Олегові в класі за зачиненими вікнами не було чути.

Потім восьмикласники урочисто дарували квіти першокласникам, брали дітлахів по одному за руки і заводили в школу.

Нарешті на ґанок посунули всі школярі.

Як тільки зайшли до класу, почалося: хлопці хотіли сідати тільки на задні парти, і, коли через якийсь час вгамувалися, виявилось, що на передніх партах сиділи самі дівчата, зразу за ними ті хлопці, що слабші силою, а в кінці забіяки, лінюхи і соньки, які найзавзятіше змагалися за місця.

Сашко не належав ні до сильних, ні до забіяк, ні до соньків, але в нього був вірний захисник — Микола, тому ніхто й не наважився зігнати. Не чіпали й Олега — хоч і боязкуватий, зате дужий, та ще й Микола міг за нього заступитися, бо вони, дарма що іноді сваряться між собою, а все одно дружать.

Обсмикавши на собі новенького піджака, Микола встав, пройшовся класом. Коло передньої парти, біля учительського стола, зупинився.

На цій парті, як і торік, сиділи нерозлучні подруги Оля Шинкарен­ко і Світлана Коломієць. Оля любила зазирати у класний журнал і перед початком уроку чатувати біля дверей — виглядати вчителя. Світлана ж трохи короткозора, але соромилась носити окуляри і завжди сідала на першу парту.

Дівчата стиха розмовляли між собою.

Микола прислухався.

А ота молоденька який клас учитиме? — спитала Світлана Коломієць. То ботанічка. Буде замість Ірини Тимофіївни. Га-арна… Зачіска, як у артистки. Знаєш, як її звати? Валентина Михайлівна. Я вже з нею позна­йомилась.

Дівчата озирнулися — чи не чує їх хто-небудь. Побачили Миколу, перейшли на шепіт. Годі вам, сороки! — підступив до дівчат і зірвав у Олі з голови хустку. Віддай, Петренко, віддай! — погналася вона за ним.

Микола підбіг до своєї парти, став на лаву, запнувся хусткою. Стре-ке-ке, стре-ке-ке,— передражнив Олю, та так схоже, що весь клас вибухнув сміхом.

Пролунав дзвінок.

Оля подалася до дверей.

Микола швиденько сів за парту. Але хустку не знімав, лиш роз­правив на грудях кінці, щоб вони закривали сорочку й вилоги на піджаку. Іде! Новенька! — повідомила Оля і кинулась на своє місце.

Одразу набрала такого вигляду, нібито й не вона щойно зазирала в щілину.

За хвилину відчинилися двері, і, на Миколине та Сашкове здиву­вання, до класу зайшла — хто б ви думали? — ота незнайомка, з якою вони влітку стрілися біля колгоспного саду. Спершу хлопці подумали, що це якесь непорозуміння. Не може такого бути, щоб оця молодень­ка дівчина була вчителькою. Але ж усі встали (Микола з Сашком теж підвелися), а вона підійшла до стола, оглянула клас і стиха привіталася: Добрий день! До-обри-ий де-ень! — хором відповіли учні. Сідайте.

Миколі й Сашкові хоч під парту ховайся!.. Вони згадали і як яблу­ка крали, і як розповіли їй, що кота в клас приносили та учительсь­кий стіл часником натирали. А Микола на додачу ще й сигарети при ній курив.

Вчителька почекала, доки учні всілися й перестали грюкати парта­ми, доки стих шепіт, тоді глянула на Миколу, на Світлану, сказала: Одразу хочу з вами домовитися, дівчата. У класі треба знімати хустки, нехай вони будуть і найгарніші. Бачите, хлопці ж сидять без картузів. І ви познімайте.

Світлана зняла. А ти чому не знімаєш? — спитала Миколу; вона не впізнала його, прийняла за дівчину. У неї вуха і зуби болять,— кинув дотепа Олег.

Учні не втрималися, зареготали. Нічого, зараз тепло.

Микола не поспішаючи стягнув із голови хустку, зібгав її і кинув Олі на першу парту. Вчителька лише неголосно кашлянула. Давайте спершу познайомимось,— сказала.— Мене звати Вален­тиною Михайлівною. Викладатиму я у вас ботаніку, а також буду ва­шим класним керівником. З деким із вас я вже трохи знайома,— вона поглянула на парту, де сиділи, опустивши очі, Микола і Сашко. Учні теж повернули туди голови.— Сьогодні перший урок у нас буде ор­ганізаційний. Виберемо старосту класу, санкомісію, сядемо зручніше. Дівчата, бачу, позаймали кращі місця, а хлопців вигнали на задні парти. Це несправедливо! — говорила так, мовби й справді вірила в те, що дівчата скривдили хлопців.

Вона розкрила класний журнал. Антонюк Олександр. Я,— підвівся Сашко.

Його майже не було видно на задній парті. Тобі, Антонюк, доведеться пересісти ближче. Не бачитимеш, що на дошці писатимуть. Нічого, я під себе книжки підкладатиму.

Учні знову засміялися. Посміхнулась і вчителька. Хіба ти не знаєш, куди треба класти книжки? Ох і метка!..— прошепотів Микола Сашкові, коли той сів.— Там, біля саду, сама не призналася, хто така, нас тільки випитувала, ну й влипли ми!.. Ще почне перед класом вичитувати, розкаже вчителям, директорові…

Він так розхвилювався, що навіть не почув, коли вчителька назва­ла його прізвище. Схаменувся, коли Сашко стусонув його кулаком під бік. Схопився розгублений, зніяковілий. І тобі, Петренко, мабуть, треба сісти ближче, бо ти звідти нічого не чутимеш.

Закінчилося тим, що Миколу посадили поряд з Олею Шинкаренко, Сашкові вчителька звеліла сісти із Світланою Коломієць: на першій парті обом буде добре видно і вчителя, і дошку.

Потім Валентина Михайлівна попросила учнів розповісти, як хто відпочивав улітку, чи допомагав хто у роботі батькам. Нехай Петренко і Антонюк розкажуть. Вони працювали в кол­госпі їздовими. Бригадир хвалив їх,— сказав Олег Шморгун.

Але Миколі й Сашкові було не до розповідей. Обидва сиділи насуп­лені й зажурені.

Коли подзвонили на перерву, Микола все так само сидів за партою, мовби приріс до неї. Ти хоч Кудлаю покажись. Бігає, шукає тебе…— мовив Сашко, зайшовши з двору. Не до Кудлая,— відповів сердито.— Он як потягне до директора — дістанеться на горішки… Ти теж не дуже скачи. Думаєш, одному мені перепаде?.. Розпатякався тоді перед нею… Хто тебе за язика тягнув? Розказав і про кота, і про часник… Ти теж добре бовкало,— образився Сашко.

Микола лише важко зітхнув і похилив голову.

Розділ п’ятий

Дивувалися вчителі, дивувалися й учні: Петренка Миколу і Анто­нюка Сашка наче підмінили. То мало не кожного дня щось накоять, якщо не в школі, так поза школою. А це ось уже цілий тиждень не бешкетують. Ну, хоч на дошку пошани їх виставляй!

Подумати б, що подорослішали за літо, порозумнішали, але ж іще першого дня нового навчального року пустували…

Приємно була вражена їхньою поведінкою і нова вчителька. Тако­го їй хлопці наговорили про себе біля колгоспного саду, навіть боязко стало, що доведеться вчити і виховувати їх. Коли ж іще доручили й шостим класом керувати, подумала: ох і набереться з ними клопоту!.. Аж, виявляється, Микола й Сашко зовсім не такі, за кого себе видава­ли. Просто хвастунці та й годі. Через те й очі від неї ховають, бо, звісно, ніяково тепер. Хотіла поговорити з ними, але вони ніби їжач­ки: тільки-но простягнеш до них руку, відразу згортаються в клубок, виставляючи колючки.

Минав день за днем, хлопці поступово заспокоїлися. Тепер вони вже почали вірити, що нова вчителька побоялася їх зачіпати. А крім того, вони ще й не могли довго прикидатися тишками. Особливо страждав Микола. Він звик бути в своєму товаристві верховодою і заводіякою. Саме тому і намагався завжди утнути щось дуже веселе і хитромудре.

Невдовзі Миколі й Сашкові випала нагода відректися від свого вимушеного й ненависного тишкування, якою вони, звичайно, відразу й скористалися.

Одного разу Сашкові довелося самому вранці на ставу годувати ри­бу, бо батько прийшов напередодні п’яний. Квапився, щоб не спізни­тися до школи, посковзнувся і беркицьнувся у багнюку, ще й штани розідрав на коліні. Поки привів себе так-сяк до ладу — срнце вже зійшло височенько. Тільки-но Сашко забіг у клас, увійшла Валентина Михайлівна. Вона щодня навідувалася до них перед уроками. Погля­нула на нього й мовила докірливо: Антонюк, ну хіба можна бути таким неохайним? Усі чисті, аку­ратні, а на тобі брудний одяг і сам замурзаний… Ти далеко від школи живеш? Ні,— буркнув Сашко. Прошу, збігай додому, переодягнись. Нехай мати… Валентино Михайлівно! — не дала їй докінчити Світлана, нахи­лилась до неї й зашепотіла щось на вухо.

Хоч Сашко й не чув, що сказала вчительці Світлана, однак здога­дався, як, напевно, здогадалися й усі учні. Звичайно ж, сказала про матір, про те, що вона з ними не живе через батька. А ще, мабуть, про те, що в нього немає більше нічого, крім оцього старенького шкільного костюма. І стало йому раптом так боляче й образливо, як ніколи. Відчуваючи, що може не втриматись і розплакатися перед учителькою і однокласниками, згріб з парти книжки й вискочив із класу.

Микола хотів було кинутися за другом, але в цей час пролунав дзвінок, сповіщаючи про початок уроків.

Валентина Михайлівна мовчки вийшла з класу.

На перерві вона знову зайшла: Антонюк іще не повернувся? — спитала Миколу. Ще,— відповів сердито. Якщо і на другий урок не прийде, будь ласка, збігай за ним на великій перерві. Скажеш — я просила, щоб він прийшов до школи.

…Микола ще здаля, з вулиці, запримітив: у садку на протягнутій між двома яблунями вірьовці сушився випраний Сашків піджак і со­рочка. Сашко, в самих трусах і майці, сидів під хатою і зашивав на штанях дірку. І ти втік? — здивувався Сашко, побачивши Миколу. Ні. За тобою прислала. Переживає тепер. Мабуть, хоче помири­тися. Казав я тобі, що хитра вона. Ухопила обох нас на гачок, як дур­неньких карасиків, і держить. Спробуйте, мовляв, тріпнутися!.. Треба буде щось таке встругнути, щоб запам’ятала. Нехай, я подумаю. Ну, а до школи підеш? Завтра, коли все висохне,— сказав Сашко.

Розділ одинадцятий

Батько ще не встиг навіть умитися після роботи, як у вікні про­пливла величезна постать Шморгуна. Гупнуло тричі в сінях, і ось він уже на порозі.

На одутлому, неголеному обличчі — радість: Го-го-го, значиця, поросимо в роті свяченою!

Ступив у своїх важких чоботищах до столу, витяг із-за пазухи літрову пляшку сизого самогону. Первачок,— підморгнув батькові.— Шкода, закуски не прихо­пив. Не схотів додому заходити, там баба як нападе… Та нічого, і рукавом закусити можна, було б після чого.

З роботи батько повернувся млявий, насуплений, а це одразу ніби ожив, у очах застрибали веселі блищики. Віддав Сашкові рушника, сказав улесливо: Ану, синку, організуй нам по цибулині,— і зиркнув на ліжко.

Знав: там завжди стояла, загорнута в фуфайку, наготована йому вече­ря. Зрідка суп, куліш, солодка гарбузова каша чи молода кукурудза, а частіше — картопля,— печена, тушкована, варена — в «кожушках» або чищена.

Цього разу Сашко подав на стіл картоплю. Дарма, що була пісна і розварена, батько і сторож, випивши по склянці горілки, хіба ж так уминали її з цибулею.

Сашко сидів на лаві біля вікна набурмосений, злий. Гортав підруч­ник ботаніки, який дала йому сьогодні Валентина Михайлівна. «Візьми,— каже,— у мене їх два». А ти чого не їси? — спитав батько. Не хочу,— відказав, хоч насправді під грудьми смоктало від голоду. Він, мабуть, жде, щоб і йому чарку налили,— промимрив Шмор­гун, набивши повен рот картоплею.— То я зараз,— простягнув руку за пляшкою.

Але Сашко з такою відвертою ненавистю поглянув на нього, що він і до горілки не дотягся. Ну, ну, чого?.. Не хочеш — не треба. Силувати не будемо. Виро­стеш, скуштуєш цієї водички, за вуха не відтягнуть.— Повернув закудлану голову до батька: — Давай, Павле, наливай пального.

Той зсунув докупи склянки, налив їх до половини. Поцокались, випили. Вогонь!— сказав сторож, занюхавши горілку шматком хліба. Стоградусна! Кхе! — кашлянув батько.

Заїли. Шморгун витяг із бокової кишені по цигарці. Чиркнув сірника, спершу сам припалив, потім дав батькові. Чув, ти завтра в город рибу везтимеш? — спитав, випустивши одразу з рота і носа хмару сизого диму. Везтиму. А що? — відповів батько, поклавши цигарку на лезо ножа. Не міг би до мене в сад завернути? Що там у тебе? Забув хіба? Я тобі вже казав. А-а,— згадав батько і спохмурнів.— Знаєш, це таке діло… От іще… Все буде, як по-писаному. Забереш, одвезеш, скинеш їй через тин у двір — і кришка. Дівчата вихідні, дід Артем з школярами садок закладатиме в яру. А Ольга своя людина, нікому ні мур-мур, я її знаю. Була сьогодні, літряку перваку оце принесла, казала, дасть за те цілу сулію.

Чого ж вона сама не прийде, не візьме? Таж її хтось може зустріть на дорозі. А тобі машиною — раз плюнуть. Не хочу, Василю… Ну й дурень ти! Ворона налякана! — стукнув кулаком об стіл Шморгун.

Батькові стало ніяково, що його так обзивають при синові, сказав: Піди, Сашко, погуляй.

Сашко, захопивши з собою книжку, вийшов із хати, сів під вікном.

На що де намовляє батька сторож? «Забереш, одвезеш… дасть за те цілу сулію*. Не інакше, щось хоче вкрасти у колгоспному саду і одвезти тій самогонниці — Ользі. От злодюга!

Невже тато погодиться? — важко зітхнув.— Як упіймається, засу­дять…»

Підсунувся ближче до вікна, сподівався почути дальшу розмову. Батько говорив тихо, сторож бухтів, як у бочку — бу-бу-бу. Нічого не добереш.

«Ні, тато не повинен згодитися на таке».

Йому пригадався громадський суд, що судив колись Шморгуна. а(      Людей зійшлося в клуб — не протовпишся. Дітей не пускали, але

Сашко з хлопцями таки пробралися туди тихцем. Забилися в куток, і-       стояли, слухали. Ой, як тоді картали його!.. А як він благав, щоб колгоспники простили! «Люди добрі, клянуся вам чесно жити. Тріски біля чужого двору не підніму…» І йому повірили, простили, тільки н        сказали заплатити гроші за все, що взяв у коморі. Тепер, бач, забув, знову потягло до крадіжки, та ще й батька намовляє, дурнем, вороною обзива.

Сашкові прикро за батька. І чого він такий? Дав би тому гадові…

Так ні, водиться…

Думки Сашка перервав деренчливий Шморгунів спів, що залунав із

хати:

Ой, хме-е-лю ж мі-ій, хме-елю,

Хме-елю зе-елене-енький,

Де ж ти, хме-е-елю, зиму зимува-ав,

Що-о й не ро-озвива-ався?

Далі до сторожевого прилучився батьків голос:

Зи-иму-ував я зи-иму,

Зи-имува-ав я дру-у-угу,

Зи-иму-ував я в лузі на кали-ині Та-а й не ро-озвива-ався!

Щоб не чути п’яного галасу, Сашко, поклавши на одвірок книжку, г їй           прихопив у сараї лопату і подався на город. Там лишилася ще невирубана кукурудза.

Зайняв од краю рядок, люто накинувся на присохлі стебла, наче на своїх заклятих ворогів. Цюк! Цюк! Цюк!.. Зрубане кукурудзиння

віялом лягало на землю, шелестіло цупким рудуватим листям.

«Це вони вип’ють дома всю горілку,— роздумував,— тоді ще поплентаються в чайну. Так завжди роблять».

Вгледів на межі горбок. Зарівняв його. Батько, повертаючись горо­дами додому, може перечепитися і впасти.

Сонце ось-ось закотиться за гору. В його скісних променях повсю­ди виблискувало срібне павутиння. Бабине літо.

Вирубавши чотири рядки кукурудзи, Сашко закинув на плече лопату, попростував з городу.

Саме в цей час вийшли з хати батько і сторож. Розчервонілі, очі в обох посоловіли. Видно, самогон і справді був міцний. А може, підемо ще в чайну, перекинемо по чарочці,— вмовляв Шморгун.— Гроші в мене є. Годі… годі…— клював носом у груди батько. Ну, як хочеш… А я піду.

Сторож зробив кілька непевних кроків до воріт, поточився на паркан. Уперся руками в дощечки, ніби збирався перестрибнути через огорожу. Чорт… понаставляють… Давайте я виведу,— підбіг Сашко.— Додому йдіть.

Він радий був швидше здихатися Шморгуна, щоб той більше не манив батька. Додому? А хто за мене чарку вип’є? Може, ти? Хах-хах-хах… Ви й так уже п’яні. На ногах не держитесь. Я… я на ногах не держусь? Ану, глянь! — відштовхнувсь од паркану. Ступив двічі і, мовби його хто палицею оперезав по жижках, повалився на землю.— У-у, чорт… перечепився…

Взявся Сашко підводити — хоча б за ворота випхнути. Де там, здоровенний та важкий, як лантух п’ятипудовий з зерном. Батько не допоможе, сам ледве стоїть.

Шморгун підрачкував знову до паркану, вхопився за нього, встав. Перебираючи руками дощечки, добрався до хвіртки. Нараз щось зга­дав, загорлав на весь двір: Павле, стій! Куди ти пішов? Так, значиця, договорились?.. Та що ти там белькочеш? Кажи: приїдеш чи ні? П… приїду,— ледве видушив із себе батько й поплентався до хати.

«Згодився…— похолов Сашко.— Напоїв, злодюга, і таки вмо­вив…» О-ой, са-ад-виногра-ад, кучерява вишня,— затягнув Шморгун, але зразу ж обірвав, духу, певно, не вистачило. Гикнув, аж голова схитнулася, звернувся до Сашка, що вкрай засмучений стояв одда- лік: — Олежку, завтра в яр підете? Га?.. Чого мовчиш?.. На трясця він вам здався, той сад? Поки виросте, учобу покінчаєте. Поїдете в город. На вертольотах літатимете. У-у-ух!.. Плювать тоді вам на нього з висо­чини. Хах-хах-хах… Чи, може, тобі яблучок, грушок не хватає? То я принесу, єй-єй принесу іще. їж, синочку, од пуза. Хах-хах-хах…

«Аби ти наївся та й не встав, паразит проклятий!..» — розлютився Сашко.

Рвонувся, щосили штурхнув п’яного од хвіртки, крикцув: Щоб ноги вашої більше в нас не було!

Сторож поточився й гепнувся під паркан з того боку, од вулиці. Вилаявся недобре.

Та Сашко вже не почув його лайки. Швидко защепнувши хвіртку, побіг у хату.

Батько лежав на ліжку, мов непритомний, звісивши додолу голову. Посеред кімнати валялося перекинуте відро. В хаті смерділо горілкою, цигарковим димом та цибулею.

Сашко вимочив ганчіркою воду, прибрав зі столу пляшку, склянки, недогризки цибулі і недокурки. Зняв з сонного батька піджак. Роззув.

Надворі споночіло.

Запалив світло.

По радіо передавали веселу музику. Вимкнув репродуктор, умос­тився з ногами на лаві.

Що ж тепер діяти? Сходити до матері, розповісти їй усе? Але чим вона зарадить? Тільки розхвилюється та й годі. Знову плакатиме… А може, до тієї самогонниці? Сказати, щоб не брала краденого. Еге, так і погодиться! Тільки наскаржиться потім батькові.

Ні, краще самого тата просити. Дуже, дуже проситиму. А якщо не слухатиметься, скажу: «Кину тебе і все. Піду до мами». Тоді він, ма­буть, послухається.

Ще довго сидів, думав — прокинеться батько. Та він спав як убитий. Один раз тільки перевернувся, замурмотів, застогнав і змовк.

Сашко загасив світло і, не повечерявши, ліг на лаві.

«Вранці поговорю»,— вирішив.

Батько потер заспане обличчя рукою, відкашлявся, поглянув на свої босі ноги. Сашко, де ботинки? Під лавою. Подай.

Сашко встав, приніс.

«О-о, сонце вже високо! Оце заснув! Міг би й тата проспати…» — подумав.

Заходився і собі взуватись, одягатися. Куди ти? — спитав батько. У нас недільник сьогодні. Садок закладать будете? Угу…

«А що, коли не піду в яр? — раптом спало на думку.— Поїду з ним до міста. Тоді, може, він не заїде до Шморгуна». Тату, і я хочу з вами поїздити. А недільник? Нічого, обійдуться без мене. Іди, куди всі йдуть. Візьміть,— не відступав Сашко.— Я вам не заважатиму! Сказав — значить, усе. I не проси. Краще ось злий мені.

Сашко одразу насупився. Неквапливо зняв із плити каструлю з водою.

Батько підставив пригорщі. Пирхав, хлюпався, ніби надворі. Всю долівку забризкав. Знаю, чого не берете,— пробурмотів Сашко.— Красти захо­тілося. Що?..— підняв мокру голову. Еге, думаєте, я дурний, нічого не розумію. З тим п’яничкою, Шморгуном, домовились украсти щось у саду. Перестань пащекувати! Яке твоє діло, про що я з ким домовля­юсь? Розпустився… А таке, що я з вами більше не житиму, як пити будете і… красти.

Батько лиш нахмурив брови і нічого не сказав. Мовби втікаючи од сина, похапцем накинув на плечі піджак, зняв з вішалки кепку, вийшов надвір.

Розділ дванадцятий

Учитель фізкультури Петро Денисович подав команду, і колона ру­шила з шкільного двору.

Попереду йшли учні п’ятого класу. За ними — шестикласники і семикласники. Той ніс на плечах лопату, в того скиргало в руках по­рожнє відро. У хвості колони хлопці з восьмого тягли возики, коти­ли тачки, навантажені кролячим послідом. Дві кінні грабарки, що їх дали з бригади, виїхали на дорогу й поторохкотіли по торф’янистий ґрунт.

Як проходили вигоном, з двору вискочив Кудлай. Іди, іди сюди! — покликав Микола.

Собака зрадів, кинувся до нього. О, тепер у тебе й помічник буде! — пожартувала Валентина Ми­хайлівна, яка йшла поруч свого класу.

Сашко був похмурий, мовчазний. Він ніби аж схуд за ніч. Чого ти такий? — нахилився до нього Микола. Який? — скинувся хлопець. Ну, невеселий, мовчиш… Я зразу помітив, коли зайшов. Батько, мабуть, знову щось натворив, еге ж? Ні-ні,— заперечив Сашко,— нічого не натворив. Голова бо­лить…

Він не хотів розповідати навіть Миколі про те, що задумали зроби­ти сьогодні батько з Шморгуном. Вистачить, і так сорому набралися з матір’ю через оте батькове пияцтво…

Дід Артем чи не з самого досвітку чекав школярів. Оце я розумію — ціла гвардія нагрянула. А обоз який у вас! — кивнув на хвіст колони. Згодом ще й кавалерія прибуде,— пожартував Тихін Федоро­вич.

Садівник уже розмітив, де треба садити дерева, й частина учнів одразу ж узялася за діло. Розсипавшись на обох схилах пологого

яру, копали ями. Інші, скинувши з возиків і тачок перегній, подались у видолинок по чорнозем.

Микола з Сашком, одвоювавши в хлопців-восьмикласників діря­вого возика-торохтуна, також покотили у видолинок. Щоб їх по­хвалили, набрали повнісінький ящик землі і ледве цупили возик на схил. Не набирайте ж стільки, підірветесь,— жахнулася Валентина Михайлівна. То ще й мало,— храбрував Микола. Та ви хоч пхайте його, не тягніть. Так легше,— порадила вчи­телька.

Зачувши розмову, підбіг Олег. Давайте, я помагатиму. На й моїх п’ять, щоб було десять! — відповів йому примовкою Микола.— Без твоєї помочі обійдемося. Яму он копай, чого ледач- куєш? Я ж хотів…— почав виправдовуватися Олег. Годі вам! — спинив їх Сашко. Потім одвів Олега набік, спи­тав: — Батько твій уже пішов у сад? Спить, мабуть, і досі… А що? Так це я так…

А сам ураз повеселів.

«От добре! Може, тепер і зовсім не прийде. Тоді й не крастимуть сьогодні. А там передумають… Аби не прийшов!»

До обіду школярі встигли викопати ями і навозити до них чорнозе­му. Тепер яру не впізнати. Схили його були густо покриті жовтими й чорними купами.

Сіли відпочити й поїсти.

Дід Артем з учителем теж присіли до учнів. Коли всі пообідали, садівник розв’язав чималенький клунок з яблуками, запросив: Ану, покуштуйте й скажіть, що воно за фрукт. Можна його вжи­вати чи не можна?

Спершу взяли по яблуку вчителі, потім потяглися до клунка руки школярів. У-у-м! Ох і солодкі, як мед! А пахучі! А соковиті! Пхе, я їх стільки переїв,— стиха сказав Вікторові Троцю Олег. Значить, добрі яблука? — задоволено посміхнувся садівник. Еге ж, яблука справді смачні,— похвалила Валентина Ми­хайлівна.— Який це сорт? Наш, лепехівський,— гордо відповів дідусь. Вперше чую… То й не дивно, бо раніше не було такого. Це той, що ви його самі вивели? — здогадалася вчителька. Трохи я, а трохи люди добрі помогли. Цього року вперше вроди­ли. Жаль тільки, якісь шибеники гілку відчахнули на одній яблуньці,коли плоди ще зелені були. Гнався за ними сторож, та й не догнав. Може, отут вони й сидять, ті хлопці. Га?.. Миколу і Сашка кинуло в жар.

Навіщо він ото говорить — «якісь шибеники», мовби й справді не знає? Може, хоче покепкувати з них, а інших застерегти, щоб не робили такого?

В розпачі Микола й Сашко посхиляли голови, ждали вже, як при­речені, заслуженого вироку. Валентина Михайлівна помітила те, всміхнулася: Не бійтеся, Артеме Федоровичу, вони більше не стануть рвати. Хіба що прийдуть помогти вам або за порадою. У них же свій сад буде. Правду я кажу? — звернулася до учнів, а більше до Миколи та Сашка. Пра-а-авду! — підтвердили школярі. Правду,— проказали і Микола з Сашком, відчуваючи, що лихо минає їх. Чого ж, приходьте, я з дорогою душею… Хах-хах-хах,— прорипіло позаду.— Ви їм у ноги ще покло­ніться, діду Артеме.

Садівник невдоволено поглянув на сторожа, який несподівано з’явився у яру, сказав: Ще нікому не кланявся і кланятися не буду. А захочуть, самі не­хай приходять, учаться. Нехай, нехай, чого ж… Тільки тоді і зав’язі на деревах не поба­чите. Обнесуть цвітом. Вгощаєте ото сортовими, думаєте, вони їх не пробували. Раніше за вас. Ще зеленими рвали. Хах-хах-хах… Даремно ти це говориш. Коли якийсь шелихвіст і заліз у сад, то хіба можна на всіх дітей грішити? Як же, звісно, даремно… Ціле літо ганявся за ними, щоб зберег­ти добро. Ласі на дурничку. Бач, як допалися до колгоспних яблучок!.. Я тут днюю й ночую, та не позволяю собі навіть попробувать, а вони…

У школярів од тих слів застряли шматочки в горлі. Вчителям, вид­но, теж стало неприємно, почали підводитись. Безсовісний ти чоловік, Шморгун,— от що я тобі скажу,— розсердився дід Артем, аж почервонів увесь.— Не встиг очі продерти і вже нализався. Іди, куди надумав. Хах-хах-хах…— зареготав Шморгун і перевальцем посунув до саду.

«Ох же й гад! — подумав до краю вражений Сашко.— Бач, яким чесним прикидається. А насправді…»

Після тієї балачки зі сторожем, на яку, здавалось би, не слід і уваги звертати, учнів, учителів і садівника скувала ніяковість. Де й поділися веселі жарти, дзвінкий сміх, співи.

Пропало “В них і колишнє завзяття до роботи. Мов нехотя, снували від ями до ями, мовчки закидаючи їх здобреною перегноєм і торфом землею.

Проте найбільше прикрощів заподіяв Шморгун своєю появою Сашкові.

«Це тепер тато під’їде машиною, забере і одвезе до самогонниці те, що вкрав Шморгун».

Його нестерпно тягло податися слідом за сторожем. Може, все-таки вдасться відговорити батька. Та як тут кинути роботу? Що тоді вчи­телька і товариші подумають?

Але невдовзі така нагода випала.

У Миколи поламалася лопата. Сходи на сушарню, візьми іншу,— порадив йому дідусь Артем. Еге, сторож не дасть. Скажеш, я звелів.

Сашко відразу зметикував і запропонував Миколі: Хочеш, бери ось мою, а я збігаю. Давай,— охоче погодився той.

Разом із Сашком повіявся і Кудлай. Йому нічого було робити в яру. Захотілося погребтися в купах свіжої землі — хлопці стали жбурляти на нього грудки, побіг за возиками, теж не догодив — прогнали, щоб не плутався під ногами.

Пробігаючи колгоспним садом, Кудлай натрапив неподалік від су­шарні на яму, на ту самісіньку, в якій колись відсиджувались Микола і Сашко, став гавкати, аж поки підійшов Сашко, заглянув і помітив у куточку зіщуленого зайчика-тушкана. Тупцяв на місці, ніяк не міг придумати, як витягти звірятко. Врешті, вхопив з-під яблуні підпор- ку, ткнув під саму мордочку зайчаті. Трусь, трусь, трусь! — покликав.

Але звірятко ще більше згорнулося в клубочок і наполохано забли­скало очима. Сашко зрозумів, що по тичці заєць не полізе, тому став на коліна, нахилився і поманив рукою, так хотілося йому витягти тушканчика.

Коли він занадто перехилився над ямою, відвалилася брила землі й разом з ним шелеснула вниз.

Сашко майже не забився, лиш злякався.

«Що тепер робити? Як вибратися з ями? — охопив його розпач.— Може, по тичці?»

Тушканчик навіть не тікав од нього, хлопець узяв звірка на руки, погладив. Скільки разів ганявся ввечері по леваді за меткими звірята­ми — ні разу не зловив. А тепер усі хлопці заздритимуть.

Кудлай стояв над ямою, повискував нетерпляче, крутив хвостом, сподівався, мабуть, що Сашко викине йому здобич.

Але Сашко сховав звірятко в пазуху, приставив до стіни тичку, подерся по ній. Уже виліз до половини, коли це тичка — трісь, і він впав на дно ями.

«Оце халепа! — злякався хлопець.— Сам зроду не вилізу. Того разу дідусь витягав…»

Став гукати, думав, хтось почує, прибіжить.

Кричав довго, поки не охрип. Та ніхто не з’явився. Кидав угору картуз — може, хто-небудь побачить. Закінчилося тим, що картуза вхопив Кудлай. Держав у зубах, грайливо дивлячись на хлопця.

Сашко взяв грудку, жбурнув на собаку. Той заскавучав, побіг і більше не приходив.

Скоро в хлопця заболіли руки від кидання. Він знову вхопився за поламану тичку, як за рятівний круг. Зняв пасок, перев’язав тріснуту палицю, повісив на неї піджак і вистромив з ями. Потім нагріб купку сухого листя, присів на неї, втомлений, розгублений, наляканий.

Уявив, що буде далі. Невдовзі повечоріє, всі підуть з яру. Микола, звісно, навідається до нього додому. Не застане. Подумає — до матері пішов, адже казав йому, що збирається до неї в гості. Батько теж так подумає. Привезе сулію самогонки, пиячитиме з Шморгуном. Дове­деться сидіти в цій ямі цілу ніч…

А розбурхана уява малювала ще страшніше.

Може початися довгий осінній дощ. Тоді вже в сад ніхто не загля­не і завтра, і післязавтра… Навіть дідусь Артем і сторож не прийдуть. Чого їм сюди іти? Яблука і груші зняли, лежать у погребах, сушарню замкнуть. От і гибітиме тут, доки не скоцюбне від голоду й холоду.

«Що я наробив, дурний! Що я наробив! — картав себе Сашко.— Треба було хоча б Кудлая не проганяти, хай би товкся коло ями. Може, помітили б його. Тепер як про себе сповістити?..»

…Микола вже кілька разів поглядав у бік колгоспного саду.

«Чого так довго не повертається Сашко? Невже втік? Ні, Сашко не такий!..»

Раптом помітив: з-за горба вискочив Кудлай. Несе щось у зубах. Чи не ховраха піймав?

Собака, обминаючи ями і купи землі, підбіг до Миколи й поклав біля його ніг заслинений картуз. Чий це? — спитала Валентина Михайлівна. Сашків,— одразу впізнав Микола. Ось бачиш, казала — помічник у вас добрий. Вже картуза но­сить, а там іще щось робитиме. Аби він уроки робив за нас…— пожартував Микола.

Посміялися й знову узялися за діло.

Минуло ще з годину, Сашка не було. Тепер уже занепокоїлась і Валентина Михайлівна: «Де він застряв? І чому це Кудлай приніс Сашків картуз?..» Слухай, Петренко, може, з Сашком щось сталося? — підійшла до Миколи.— Пішов і як у воду впав. Хтозна… Я сам думав. Тільки що могло таке трапитись? А може, збігаєш, узнаєш? Добре. Хай тільки моїх ям ніхто не загортає. Сам загорну, як вернуся.

Застромив лопату в купу пухкої землі, натягнув на голову картуза. Або почекай, ось і я піду з тобою.

Сказала щось діду Артему, махнула до Миколи рукою: Ходімо!

Вони вибралися з яру на дорогу, попрямували попід посадкою, щоб не блукати стежками.

Слідом за ними подався і Кудлай. На половині дороги почав гавка­ти й забігати в посадку. Чого він туди тягне? Ану, куди поведе,— звернула й собі з доро­ги Валентина Михайлівна.

Перетнули посадку. Кудлай повів далі, в сад.

Раптом запримітили між деревами щось чорне. Саме туди і тягнув собака. Зупинився, хвостом крутить. Яма для гусені, у якій ми сиділи,— згадав Микола.— Невже Сашко знову там? Еге ж, он і піджак його висить на тичці».

Заглянув у яму, так і є — тут. За що він тебе знову вкинув? — здивувався і обурився Микола. Це не сторож,— хрипким голосом відповів Сашко.— Це я сам. Зайченя діставав і впав. Земля обвалилася. Де ж воно, те зайченя? Ось,— витяг із пазухи звірятко.

В цей час до ями підійшла вчителька. Валентино Михайлівно, він ненавмисне,— гукнув Микола. Звісно, ненавмисне. Хто ж навмисне в таку яму падає,— засмія­лася вчителька.— Як же ми його витягнемо? Драбину треба з сушарні принести. Тичку з-під яблуні візьміть,— подав голос Сашко.

Микола приніс довгу і товсту підпорку з-під яблуні, спустив у яму. Лови зайченя! — підкинув Сашко угору тушканчика.

Микола спіймав звірятко на льоту. Ох і кумедне ж…— погладила тушканчика Валентина Михайлів­на.— Хвіст довгий і з китицею. Треба віддати в кабінет біології. Я й сам хотів,— сказав Сашко, хоч насправді в нього не виника­ло такої думки, і вхопився за тичку.— Тягни, Миколо!

Микола з учителькою взялися за другий кінець, смикнули добряче. І Сашко вже на волі. Добре, що ви мене знайшли. Думав, і ночуватиму оце тут. Йому скажи спасибі,— пом’яв Микола за вухо Кудлая.— Це він картуза твого приніс. На! — простягнув другові.— Та ще й привів нас сюди.

Собака, мовби й справді щось розумів, вдоволено крутив хвостом. Де ж лопата? — пошукав очима навколо ями Микола. Я ще не встиг дійти до сушарки. Зараз збігаю, візьму,— рвонув­ся Сашко. Ідіть удвох,— сказала Валентина Михайлівна.— Прихопіть кіль­ка штук. У дівчат теж не вистачає. А я вас тут підожду.

До сушарні — недалечко. Минули кілька яблуневих рядів, сморо­динник. Залишалося ще перейти ділянку малинника — і все. Он вона височить, мовби якийсь казковий терем.

Раптом у «теремі» повільно відхилилися двері, і звідти виткнулася велика Шморгунова голова. Сюди верть, туди круть і, нікого не помі­тивши, одразу ж сховалася.

Микола здивовано зиркнув на Сашка — що б то могло значити? Сашко зблід на обличчі, опустив очі.

Через якусь хвилину із дверей знову висунулася спершу голова сторожа, далі і весь його тулуб. На спині здоровенний мішок.

Микола потягнув Сашка за густі кущі малини. Звідти стали стежи­ти за сторожем.

Той замкнув сушарню і, озираючись на всі боки, підтюпцем потрю­хикав до посадки. Сушки накрав,— здогадався Микола.— Давай вислідимо, куди понесе.

Він зняв зі штанів пояс, накинув Кудлаєві на шию, і хлопці обережно, щоб не виказати себе, подерлися малинником слідом за сторожем.

Сашко плентався позаду вкрай розгублений, бо знав, куди подався Шморгун. Там, біля посадки, мабуть, чекає на нього з машиною бать­ко. Забере і одвезе до Ольги, обміняє на самогонку. І про це знатимуть усі-усі. А найстрашніше, що Сашко зовсім безсилий відвернути це лихо.

Сторож вбіг у посадку, кинув мішок у рівчак, зверху притрусив опалим листям. Поправив на голові скособоченого картуза, сплюнув, неквапом вийшов на безлюдну дорогу.

Микола і Сашко також забігли в посадку. Затаїлися неподалік у заростях акації. Когось виглядає,— прошепотів Микола і посварився на Кудлая, щоб той не ліз до його пазухи, де схований тушканчик.

Сашко ствердно кивнув головою.

«Знав би ти, кого саме,— гірко подумав він.— А може, сказати, зізнатися? Ні, хай уже як буде, так і буде».

Дорогою, певно, хтось їде або йде, бо Шморгун знову заскочив у посадку і присів за кущем. Зовсім близько від них.

Кудлай схопився, але Микола притримав собаку і затиснув йому пащу.

Повз них прокотив на велосипеді дільничний міліціонер. Давай гукнемо,— прошепотів Микола. Не треба, підожди,— заперечив Сашко.

Микола розчаровано скривився. Чого не схотів? Це ж так доречно з’явився міліціонер, ніби відчув, що тут діється. Одразу й поцупив би за шкірку цього злодюгу.

Незабаром долинув гул машини. Сторож підвівся, вийшов на дорогу.

Під’їхав колгоспний грузовик, у кабіні поруч із шофером сидів Сашків батько. Здоров, Павло! — Шморгун до нього зраділо. Здоров,— нехотя відповів батько. Я зараз,— кинувся до посадки сторож, але його спинив батьків оклик: Пожди, Іване! Га? — рвучко повернув голову Шморгун. Іди сюди, кажу.

Сашко почував себе так, ніби його виставили перед людьми на суд за якийсь страшний злочин. Ну що там? — підступив до машини сторож. Розумієш, Іване…— мнявся батько,— не хочу я в це діло встря­вати. Передумав… Як це передумав? — вирячив очі Шморгун.— Ми ж із тобою вчора договорились!.. Знаєш, тоді були під чаркою, а тепер… Одним словом — не хочу. І тобі, Іване, не раджу…

У Сашка, як тільки зачув останні слова, де й поділася неприязнь до батька.

«Татусю, любенький, дорогенький,— хотілося вигукнути йому,— який же ти молодець! Послухався-таки…» Так я ж приготував уже! — почервонів від люті Шморгун.— Он лежить у посадці… Однеси назад. Хай воно сказиться! Вже злякався? Зустрів міліціонера і злякався? Не те, щоб злякався, просто… Дурень ти набитий! — сердито процідив крізь зуби Шморгун. Як хочеш про мене думай, а я не повезу, і не вмовляй. Ну й їдь ти…— вилаявся погано Шморгун.— Без тебе зумію все зробити. Тільки тепер на випивку не надійся.

Батько більше нічого не сказав, махнув рукою шоферові, той завів мотор і повільно рушив з місця.

Собаки, як відомо, чомусь недолюблюють машини. Загледять яку, женуться, гавкають, намагаються гризнути зубами за шини, хоча це їм ніколи не вдається. Мабуть, ота нелюбов у них од заздрощів — самі-бо не можуть так швидко бігати. Кудлай особливо ненавидів їх. Уже, було, і поплатився за це, колись добряче пом’яла його машина, а однаково ганявся.

Отож і тепер, тільки-но зрушив з місця колгоспний грузовик, він вирвався і, як несамовитий, кинувся слідом за ним.

Микола зопалу підхопився, голосно погукав Кудлая, виказавши цим себе і Сашка.

Шморгун стріпнувся, ніби його батогом уперіщили, оглянувся. По­бачив Миколу і Сашка за кущем. Збагнув — за ним стежили. Однак спробував викрутитися. Чого це ви тут лазите? — накинувся на хлопців.— Гілля обла­мувать? Ану, гайда звідси! Щоб вашої ноги більше не було!.. Нас дідусь Артем послав,— не злякався Микола.

—A-а, вистежити захотів!.. Сищиків завів уже!..— зарепетував Шморгун.Ви не кричіть, бо ми вас не боїмося. І про те, який ви сторож, все одно розкажемо. Ось я вам розкажу…— рушив Шморгун до хлопців.

Невідомо, чим скінчилася б ця сутичка, коли б у посадку не наго­дилася Валентина Михайлівна з дідом Артемом.

Садівник, не дочекавшись учительки з хлопцями, і собі пішов на сушарню. «Чи не наробив там якогось шелесту п’яний сторож?» — подумав.

Біля сушарні він зустрів розгублену Валентину Михайлівну і почув, як із посадки долинув сторожів лемент.

Прийшли садівник з учителькою, і Шморгуна ніби підмінив хто. Згорбився враз, удав із себе такого нещасного, що в людини, яка його не знала, міг би викликати навіть співчуття і жаль. Що трапилось? — суворо звернулася Валентина Михайлівна до хлопців. То он…— кивнув Микола на сторожа. Винен, товаришочки, винен,— не дав йому доказати Шморгун.— Не подумала моя дурна голова, тепер страждаю… ой страждаю… Що тут таке? Нічого не розберу,— зиркав то на сторожа, то на учнів дідусь.

Тоді Микола ступив до рівчака, згріб з мішка листя. Набрав сушки, хотів одвезти кудись. Свята правда, ой правда… Десятому закажу… Листочка тепер із саду не винесу… Нема-таки в тебе совісті й на копійку — ось що я тобі скажу! — вибухнув гнівом дід Артем.— Простили тобі люди, а ти знову за своє. Оддай ключі! — звелів грізно. Ой, каюся, каюся…

Шморгун довго нишпорив по кишенях, врешті витяг ключ од сушарні і неохоче віддав садівникові. Тепер іди собі, і щоб духу твого більше не було в саду!

Мов побитий шкодливий пес, поплентався Шморгун дорогою до села.

Микола з Сашком віднесли на сушарню мішок, а потім побігли наздоганяти Валентину Михайлівну.

Сонце мало ось-ось креснути далекий, повитий осіннім холодним серпанком небокрай. Високо в небі кричали дикі гуси, відлітаючи в теплі краї.

Розділ п’ятнадцятий

Хоч Микола й не хотів робити Валентині Михайлівні прикрощів, але так вийшло, що він їх таки заподіяв знову.

Трапилося це вже весною під час екскурсії на колгоспний город.

В суботу після четвертого уроку п’ятий і шостий класи гамірливою, нерівною колоною простували в напрямку до річки, де понад берегом у низині простяглися родючі ділянки чорнозему. Неподалік від них, на горбі,— давно покинутий вітряк.

Поруч колони йшли Валентина Михайлівна і учитель праці Тихін Федорович.

Бригадирка садово-городньої бригади, Миколина мати, ще здалека побачила школярів і помахала їм рукою: Ага, нарешті. Вже давно ждемо вас, помічників,— чи то пожар­тувала, чи то на докір сказала вона, коли учні наблизились.— Зараз ми роботу вам знайдемо…

Спершу повела їх до капусти. Ану, хто відгадає загадку: кому рубають голову, а кров не тече?— звернулася до школярів. Капусті, капусті! — хором відповіли учні. О, ви, я бачу, добрі відгадники,— похвалила.— Тоді, може, розповісте, де в капусти плід і насіння та як її сіють?

Микола хотів сказати, вже й рота розкрив, але мати його спинила: Ти помовч! Я тобі вже про це розповідала.

Учні дивувалися: ну невже тітка Марія думає, що вони не знають? Ще й питає, щоб заплутати — «як її сіють?». Таж її зовсім не сіють! Беруть розсаду з парників і садять. Кожному доводилося садити вдома.

А Сашко ще згадав, як бабуся Дарина примовляє, коли садить ка­пусту: «Дай же мені час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренаста, а з листя головас­та. Щоб не росла високо, а росла широко!» Потім поставить на грядці горщик догори дном, кладе на нього камінець і накриває білою хусточ­кою, проказуючи нову примовку: «Щоб капуста була туга, як камінець, головата, як горщок, а біла, як платок». Е-е,— безнадійно хитає головою тітка Марія,— таки бачу: ви ані шелесь у цьому ділі. Живете в селі й не знаєте таких дрібниць. Не цікавитесь, не придивляєтесь, як батьки ваші господарюють… То, кажете, в неї зовсім немає насіння? А як же оту розсаду вирос­тити?

І справді — як? З корінців? Ні. Листок закопати — не пустить пагінця. В качані теж насіння немає. Гм… Розкажіть, Валентино Михайлівно, бо так мені за них соромно перед вами, що аж-аж… А мені, думаєте, не соромно? — мовила вчителька і звернулася до учнів: — Ану згадайте, які бувають рослини за тривалістю свого життя? Ви вчили про це…

Учні майже разом почали вигукувати: Однорічні! Дворічні! Багаторічні! Правильно,— підтвердила Валентина Михайлівна.— А капуста до яких належить? До дворічних,— перша сказала Світлана Коломієць. І це правильно,— ствердно кивнула вчителька. Висадіть весною у землю качан капусти з коренем. Із качана виростуть стебла з дріб­неньким листям і китицями жовтеньких квітів. Оті квіти дадуть пло­ди — довгі стручки із насінинками. Коли висіяти їх, вони проростуть — ось і буде вам розсада.

Валентина Михайлівна розповіла цілу історію про капусту. Знали цю рослину ще стародавні єгиптяни. Відварну капусту вони подавали як солодку страву на закуску і вважали її цілющим засобом при різних захворюваннях. Здавна її вирощували наші пращури — слов’яни. Варили з неї юшку, пекли пироги, квасили. В дикому вигляді вона росте на скелястих берегах Європейського материка. Тільки в тієї немає качана, бо листя не згортається в головку. А городня капуста
вирощена людиною протягом тисячоліть. Є багато сортів капусти: качанна, цвітна, брюссельська, кольрабі, савойська та інші.

Учні наче іншими очима глянули на звичайнісіньку капусту, яку вони майже щодня бачили, їли.

Після того оглянули великі ділянки буряків, моркви, цибулі, огірків, помідорів. Валентина Михайлівна з бригадиркою по черзі розповідали про ці городні культури, ще й про кожну з них згадували якусь цікаву історію.

Виявляється, що й морква буває не лише жовтогаряча, як у їхньо­му селі, а й рожева, біла, навіть фіолетова. Цибулю, як і капусту, теж здавна вирощували слов’яни, та ще давніше — китайці, індійці і єгиптяни. В арміях Стародавньої Греції і Риму солдатам давали багато цибулі, бо гадали, що вона збуджує силу й хоробрість.

Як оглядали ділянку синіх баклажанів, Віктор Троць запримітив на листочку якогось жука. Піймав його, показав тітці Марії. Дивіться — шкідник? То листогриз,— випередив матір Микола. Ні, це колорадський жук,— заперечив Олег. Приходьте у нашу лабораторію,— сказала тітка Марія,— там є колекція городніх шкідників, подивитесь. А це таки й справді листо­гриз. І не тільки городніх,— тепер уже втрутилася Шинкаренко Оля, мати якої завідувала колгоспною лабораторією.— Є і злакових, і са­дових. Дякуємо, Маріє Василівно. Ми колись і лабораторію відвідає­мо,— пообіцяла Валентина Михайлівна.— А ще краще буде, коли зробимо свої колекції. Вони дуже нам знадобляться. Згодні? Троць, Антонюк, Шморгун?.. Згодні,— без помітного ентузіазму відповіли хлопці.

Небо затяглося хмарами. Збиралося на дощ. Тітка Марія заквапи­лась. Ви мені пробачте. Сходіть уже самі на наші дослідні ділянки. Оні вони біля річки. Пробуємо вирощувати болгарський перець, патисони!

та земляний горіх. А я піду допоможу дівчатам садити картоплю. Учителька щось шепнула Тихону Федоровичу. Той кивнув головою

За якусь годину разом із городницями висадили всю картоплю. Незабаром мав приїхати за колгоспницями автобус. Тітка Май запропонувала і школярів підвезти в село. Всі захотіли їхати. Тільї Тихін Федорович не залишився чекати, пішов додому пі

Чекаючи автобуса, дівчата рвали на обніжках весняні квіти. Хлопці подалися на пагорб до вітряка. Це буде мій вертоліт! Вертоліт! — ще здалека загукав Сашко, якому видався вітряк схожим на металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро.— Цур, я пілот!

По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко «завів мотор», увімкнув «важелі» на зліт — і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості.

Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилюва­лась — ще зірветься котрийсь: Злізьте! Зараз же злізьте! —> помахала рукою.

Довелося пілотові робити «вимушену посадку» і разом із «пасажи­рами» сходити на землю.

Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат: Покажіть, яких це ви квітів назбирали?

Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком. Знаєте, як ця називається? — висмикнула з букетика маленьку жовту квіточку. Жовтець. А ця? Гусячі лапки.

Раптом од млина пролунало пронизливе:

—А-а-а-а!..

Всі здригнулися, повернули голови на крик.

«Ой лелечко! Падає хтось…— затерпла вся Валентина Михай­лівна.— Синя сорочка, чорні штани… Петренко…»

Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата.

Здалека вгледіла — лежав на землі нерухомо.

«Вбився…» — шугнула в голові думка.

Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла.

Опудало!.. Солом’яне опудало!.. Га-га-га-га! — вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах.

Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху.

Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи?

Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, сту­пила до Миколи крок, другий. Негіднику!..— процідила крізь зуби і ляснула його по щоці долонею.

Закрила обличчя руками, знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші. Плаче…— прошепотіла Оля Шинкаренко. Петренко, підійди і попроси вибачення,— загомоніли дівчата.

Хоча б ворухнувся. Стояв — розгублений, вкрай наляканий. А ви чого стовбичите? — повернулась Оля до хлопців.

Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка.

Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки. Валентино Михайлівно…— хотіли було її втішити. Не треба… Не треба, дівчата…— мовила стиха, витираючи хус­точкою очі.— Ідіть усі на город. Я зараз…— І раптом наче щось згада­ла, рвучко підвела голову: — Петренко!.. Де він?..

Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села. Миколо! — погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна.— Вернись.

Навіть не оглянувся. Як це я…— міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало.— Хлопці, віднесіть йому одяг.

Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу.

Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город.

Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно.

Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька самого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою.

Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те: Гав, гав, гав! — знадвору.

Ого, який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає — учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!.

Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попряму­вала у двір. Чого їй треба?!

«Не пущу!» — відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів за­щепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу.

Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні.

Микола — нічичирк. Можна? — просунула в кімнату розко’шлану мокру голову. Можна…— буркнув під ніс, не відриваючись од книжки. Про­йшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмик­нула зелений светр. Ох і полив, як з відра! — мовила роблено веселим голосом.— Автобуса все нема й нема…

Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати, та не знала, з чого почати розмову. Миколо, ти знаєш, чому я прийшла? — зважилася, врешті. Помовчала трохи, глибоко зітхнула.— Прийшла, щоб просити в тебе пробачення.

«Вона прийшла просити в мене пробачення?! Не може цього бути! Може, глузує?..»

Тим часом Валентина Михайлівна вела далі: Я не повинна була так поводитися. Вибач!

«Ох і халепа! Що ж тепер мені робити?..» Звичайно, ти теж завинив переді мною і товаришами. Бо хіба можна так зле жартувати?! Я… я не хотів…— розгублено пробелькотів Микола. Гаразд, давай домовимось.— Учителька присіла поруч на кана­пу.— Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди.

Микола, похнюпившись, сидів непорушно. Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку. Угу,— кивнув Микола.