ДИВАК

На початку зими ходити Олесеві до школи можна було двома шляхами: бором чи річкою. Але о цій порі лід на річці тоненький, тому мати забороняла синові там ходити.

Олесь був ще малий, головою ледь до клямки діставав. Очі мав чорні, глибокі, дивилися вони широко, немов одразу хотіли збагну­ти весь світ.

Олесь любив зиму. Йому подобалося робити перші стежинки в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах, малювати на снігу всяку всячину.

В бору снігу мало, навкруги тихо й затишно. Тільки часом ше­лесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром з верховіття. Та чути, як десь неподалік вистукує дятел. Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Ще одна впала. Ось де він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.

Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік. Потім хльоснув крилом по корі і зник, зали­шивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь притулився вухом до сто­вбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу ворушилось коріння. Олесь зрозумів, що сосна помирає. Щоб дерево не впало, хлопчик нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і попрямував до школи.

На мілині, де лід міцніший, гасала ватага школярів. Гукає Оле­ся до себе. Лід гнувся, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. Олесь спитав хлопців, навіщо вони лід псують? Дітвора засмі­ялася: дивак. Та ось один хлопчина, Федько Тойкало, розбишаку­вато вишкірив зуби і з криком: «Бий зрадника» ударив хлопчину у скроню. Під оком в Олеся вискочила ґуля.

Олесь згарячу ніяково посміхнувся і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Хлопчик ліг на кригу долілиць, притиснув скроню до льоду і став роздивлятися Дно річки. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипа­ли до криги — білі, круглі, як воляче око. Течія розчісувала зеле­ний кушир, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком дола­ючи пружний струмінь. А хлопчикові бачилася маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці — він біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Ніхто тебе не займе.

Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмер­ла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся й застогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточ­ка. Олесь ляпнув долонею по льоду, та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.

Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Потім підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.

На уроці малювання старенька вчителька, Матильда Петрівна, ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно го­ворила: «А сьогодні, діти, ми будемо малювати… перегнійний гор­щечок… » Потім вона дістала з портфеля гирунчик і урочисто поста­вила його на стіл.

Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко, інший ринку або макітерку. Коли ж учителька зупинилася біля Олесевої парти, із зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел. Вчительці сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому сказала, що ставить хлоп­чику двійку. Адже вона наказувала малювати горщик. Та Олесь відповів, що не хоче малювати горщик, зібрав книжки, виліз з-за парти та рушив до дверей.
Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повища­ли і набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів. Коли хлопчик ішов через міст, зустрів Федька. Той чекав на нього, і втиснув хлопчикові в руку подавлений теплий пиріг з м’ясом. Оле­севі не хотілось пирога, але він зрадів примиренню.В шкільному садку пурхали синички. В бур’янах вовтузились горобці, скльовуючи реп’яшачі кім’яхи. Десь у вільхах по той бік річки били пеньки: бух, бух. Дзень, — сокира сприснула. Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози. Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу ка­лину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап’явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер, попискували миші; а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючи луг три­вожним стогоном. Олесь радісно мружився назустріч сонцю, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчику носа.

Потім, коли біг через ліс, хлопчик помітив свого діда Прокопа, що їхав по сіно, і сів до нього на сани. Став питати діда, чому його, Олеся, називають диваком. А дід сказав, що не вміє малий жити — тихенький, смирний, а треба собі ліктями пробивати дорогу. Усе було цікаво хлопцеві. Тому й розпитував в діда про все: чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок; навіщо так багато соломи брати — адже коням важко буде… Потім ще благав не бити коней. На що Прокіп відповів: «Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакати не дадуть».

Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті, й при­вітно світяться вікна в хатках.5 клас

Повернувшись додому, хлопчик одразу поліз на піч. А звідти чув, як дід казав матері, що він, Олесь, дуже дивакуватий… Що за­топчуть його… Бо воно ж як деревце в пагоні… Олесь глибше зарив­ся в подушку і тоненько заскімлив.

Увечері Олесь, стомившись за день, заснув швидко. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і за­кричали півні на горищах. Народжувався новий день.