ДИТИНСТВО ШЕВЧЕНКА

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда , коли б усе те діялось не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.

За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам’яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зане- волений двома неволями. Одна неволя панська, а друга — цар­ська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в не­волю люди. Світ їм було зав’язано, говорити — заказано, хо­дили німі…

* * *

Україна… В одному вже тільки слові і для нашого уха, і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю…

Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки… Україна — це марні, обшарпані, голодні люди… Ідуть на панщину, чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть… Україна — це царське та панське безмежне свавілля… Праця до сьомого поту…

Світяться злидні.

Україна — розкішний вінок з рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі…

* * *

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю , темної ночі, перед світом, в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові крі­пацька душа, а Україні — її великий співець — Тарас Ш е в ч е н к о…

II

Минає рік. Батько й мати на панщині. Катерина , сама ще недоросла, зв’язана з малим Тарасом, як ланцюгами: спови­вала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька — ще дитина, хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, в квача.(Посадить малого на вигоні, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: «Сиди ж мені і не вилазь, поки не прийду». Вітром майнула до гурту, де аж ку­ріла гульня,— про хлопця забула зразу. І сидить воно саме- самісіньке, як одірваний од гілля листочок…

…Згадала про малого тільки тоді, як з поля показалась череда. “Одкрила широко очі, ляснула в долоні: «А де ж моя дитина?» Насилу пригадала. Вітром полетіла в ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому нема — мовчить. Тільки очиці набрякли від сліз і все личко вивожене в сльози. Тільки по­бачило над бур’янами голову Катрі — де ті й сльози взялись,— як ручаї. Зраділо! З плачем, з докором, із жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружного дуки Катрі на руки. Моє маленьке! Скучив? — Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більше ніколи-ніколи не буде кидати саму дитину на улиці… А ми з Тарасиком підемо виглядати маму з поля.

Пішла з дитиною за село, сіла коло хамазеї  на рундук , виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком — верби аж до води попускали віти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, сміється із-за гілля. Катря гомонить до малого безперестанку: Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, співай за мною, Тарасику,— починає сама наспівувати:

А вже сонечко за вербами,

Пусти нас, пане, хоч із ребрами.

А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама — одкриє очі: ку-ку! Знову закриє — нема…

Таке ж радісне, тепле, червоне.

III

Минає рік, і два, і п’ять років… Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп’явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу… А бур’яни несходимі! Залізе — до вечора не вибереться… І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур’янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там — край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечо­рами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту …

А надворі й темніє…

— Світ не родив такого волоцюги! — скаржиться мати.— Ото небо йому, як рідна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так і не заглянув би цілий день. А вскочить у хату — за кусок хліба і знову надвір. Вхопиш за плечі, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.

* * *

Невесела у Шевченка зимою та восени хата — стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, по­трухла, мохом узялася, почорнів од диму вивід, од вітру пороз­лазилась, дірки світять голими латами. А прийде весна, за­цвіте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря під вікнами півники та барвінок, і хата як хата — суму мов не було того… Сад темний, густий, бур’янами зарослий. За садом ховалось сонце? Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вечір. Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині. Вперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти під яблунею надворі. Чуби в усіх, як убілений льон, очі, як квітки льону,— сині. Тільки мати чорня­ва, з карими очима. Невесела вечеря — морений батько сва­риться, мати заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, заду­мана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується: Це тільки вечеряєте? Що так пізно? Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся,— мати. Розповідає.— Зранку як пішло, то оце й досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур’яни обшукали — як упав у воду. Догляділи! — сердито буркнув батько.

Катерина враз опустила униз сині винуваті очі. Нічого, знайдеться,— розважив сусід,— може, заснув десь у бур’яні. Проспиться — прийде.— І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. Слу­хають в’яло, без охоти, тільки поблизу що шелесне, всі так і кинуться: чи не хлопець? Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із серпами. Осів тихий, зоряний вечір. Ну й де б їй дітись, вражій дитині,— не слухаючи сусі­дових балачок, тихо з нудьгою казала мати.— Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.

Зарипіли десь вози, як у релі. Багато, мов з ярмарку. Що воно?

Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багато­голоса, урочиста, хвилююча пісня:

А вози риплять, а ярма бряжчать,

А воли ремигають,

А попереду отаман У сопілочку грає.

Всі забули на часину про хлопця, заворушились.

Чумаки!

В селі бігли з дворів назустріч чумакам дівчата, діти, поважні діди з палицями. Тільки й чуть було: Чумаки! Чумаки!

Сусіди почали угадувати — звідки, аж поки чумаки за­мовкли.

Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно і сердито: А ось і наш волоцюга! — Всі повернулися в один бік.

За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі.

Без шапки, босий. Лице взялось смагою — темне, як голо­вешка, а на тій головешці білий чуб, як льон.

Стоїть, не наважується йти до гурту.

Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли. Де це ти був? Де тебе носило і досі? Де ти волочився?

Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату — не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки. Де ж ти був оце — питаю? Чому не кажеш? — почав суворо батько.

Хлопець промовив стиха: Був у полі та заблудив. Бачили таке? Хто ж тебе привіз додому? Чумаки! Хто? — Всі стовпились коло хлопця.

Хлопець розповів: «Стрінувся з чумаками, питають: «Ку­ди ідеш? Мандруєш?» А я кажу—в Кирилівку. А вони й кажуть: «Це ти йдеш у Моринці, а в Кирилівку треба назад. Сідай, кажуть, з нами, ми довеземо». Та й посадили мене на віз. Дали мені батіг волів поганяти…» Бачили такого? Чумакувати надумав уже! І як воно згадало, що з Кирилівки? Я ж казав, що знайдеться,— обізвався і сусід.— Такий лобатий не пропаде. Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти,— сказав батько. Хлопець тільки того й дожидав. Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? — допитувалась мати. Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові: Як мотає? Наче три дні не їв.— Розмова між доросли­ми пожвавішала. По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней. Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з другого — Микита. Мати сіла коло їх. Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповідати тихим таємничим голосом. Брат і сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до чоловіків: Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповідає, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде? Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде,— промовив сусід. Що вийде? — жартом обізвався батько.— Розбіяка ве­ликий вийде — ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий. Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?..

Починалася знову розмова про Кармелюка, що саме гримів у той час на Поділлі. В селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на улиці. Коло хати і над хатою гули хрущі. Діти спали.

Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.

IV

І знову минає рік…

Не любив хлопець сидіти в темній хаті, не любив сумних розмов про злидні, про горе. Все, було, тікає з хати до сонця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом куткові молодиці та баби, посідають на призьбі, почнуть го­моніти. Сяде тут же, коло матері, бігаючи натомившись, хлоп­чик, притулиться, слухає. Чого-чого тільки він не наслуха­ється — все про тих же панів та їх економів: і як людей били — кого різками, кого канчуками, і як продавали людей, за собак міняли, засилали в Сибір, в москалі голили А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злидні… Ясний надворі день. Ясно сонце світить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузі, а як усього того наслухається,— то й день йому стемніє, отьмариться сонце, і дерево зажуриться,— осмутніє… Аж рап­том заграє в ньому якась радісна сила, буйна і непокірна.

Зірве хлопця із призьби, і помчить він круг майдану жереб­чиком, іржучи й фицаючись… весь сум з хлопця як вода змила…

V

А святами — до діда…

У старого Івана, Шевченка, Тарасового діда, святами завжди повно людей у хаті: дід Іван грамотний, і в нього є велика книжка про святих мучеників. Дід Іван надіває олив’яні оку­ляри і починає повагом вичитувати про великі муки святої Варвари. Хто з бабів слухає, хто куняє, чоловіки дмуть люльки. Хтось дуже стомлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: «Ото, господи». Вікна й две­рі поодчинені, і знадвору чути веселий гомін на уличці. Тяжка й гірка була та панська неволя, та не тільки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом і співають, і жартують, і потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу сила — не вмирати ж усім. Чути у вікно — на улиці регіт, раз за разом поривами. Дедалі дужче. Це, мабуть, притисся перебендя з кобзою, піти по­слухати, що там старий вигадує.

Кидає набік мінею , виходить із хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гості. Посеред майдану — гурт людей, старі, діти, молодь, обступили кругом старця — то німа тиша, то шалений регіт. Ближче — чути тихий, глухий старечий голос сипав якісь немічні жарти. Ще ближче — чути веселий шум струн на кобзі, як живий вітер. Додає словами:

Ой дівчина, горлиця…

Кінчив, витирає піт полою. Бач, старе луб’я, якої затинає! А вмирать! — хтось із старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осміхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає сліпий. Певно, які зібра­лися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашуміли струни… Залунав зміцнілий голос. Урочисто, як святе письмо:

Ой тисяча сімсот дев’яносто першого року.

Прийшов указ од цариці Катерини

З Петербурга-города…

Всі старі обличчя розцвіли, очі засяяли. Перезирались, смутно хитали головами — багато з старшого віку людей ще пам’ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу, Запорозьку преславну Січ.

Мимохіть піднімались шапки на головах вгору і по-вовчому загорались очі. Зразу одчувалось, що тут, під кріпацькими ланцюгами, буяє сила — велика, могуча, що її не задушиш, що тільки стряхнеться вона, то розірве ті ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвіє, як порох. Це ж лю­ду, це ж миру, як моря, а панів тих — жменя. Як встане, як вигне спину… Та що й казати… Тільки зараз — цить…

Між старими тута ж вертяться діти, намагаючись угадати, чого це старі так затурбовані. Мало що розумів і малий Тарас Шевченко з того, що співав кобзар, проте і в нього ворушилось у грудях щось гаряче і завмирало чогось маленьке серце.

Вирядили кобзаря, погомоніли, почали розіходитися. Вер­тається до своєї хати і дід Іван з своїми гостями… Не на тім світі, на цім розвели пани пекло над нашими душами,— говорить дід Іван. Пан — гірше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як і їх попадуть у руки — не помилують. Народ терпить, а як терпець увірветься — хай тоді не про­сять — не помилують.

Раптом слухачі мов ожили, очі в усіх заграли. Один за другим: Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину . Еге, про Залізняка та Гонту . Про гайдамаків, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

Дід замріяно: Еге ж! Гайдамаки! То були люди! — одсунувся далі од книжки, тряхнув чубом.

Каже:

Хвалилися гайдамаки,

На Умань ідучи,—

Будем драти, пани-брати,

З китайки онучі.

І святе письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі свя­тили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору.

А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише. Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати.

Тарас крутить головою: «Не хочу!» Дід: Хай слухає, виросте — своїм розкаже дітям та онукам.

І не виходить до самого вечора.

А вночі не спить, ворочається.

Мати: Чого не спиш, Тарасе? Мамо, гляньте: ніби щось горить у панських будинках?

Мати злякано до вікна: Де? Вигадуєш, нічого там не горить. То місяць… що це тобі в голову зайшло? Спи!

Перегодя знову: Мамо, а де тепер живуть гайдамаки? Які там гайдамаки? Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогодні до діда? Еге ж — ходив? До діда… Я ж так і знала. То ж дід теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамаків уже немає. Половили та повбивали. Спи.

А на ранок у хлопця з насоняшничини рушниця за плечи­ма, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур’яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров’яка: «Ти пан Дашкевич?» — «Я! Прости! Не буду!». Летить голова з пліч. До другого: «Ти пан Висоцький?..» — летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж сніг отьмарює. А це буде їх цар. До нього: «Проси! Не хочеш?» — і царева злетіла з пліч голова, як галка. Біжить Оксанка, умита, чепурненька. Тарасе, що ти робиш? Який я Тарас? Я — гайдамака! Що ж ти тут робиш? Не заважай! Бач — панам голови рубаю. І я! І я! Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй.

Бере, цілиться в будяк. Бу-бух! Трах! Бах! Рубай! Бий!

В бур’яні закипіла війна — тихий відгук далекої гайда­маччини.

Сестра  Катря -легенду  на городі од  початку до краю виспівує легенду про брата та сестру…

Прийде вечір   –  усі вулиці вселі аж гудуть піснями: на одній – про ту Марусю, що з за моря зілля бажала…, десьще – не то співають, не то вичитують тягучим голосом – сім загадок.Ранком вийдеш за село.  Там вибираючи коноплі, бабуся шамкає беззубім ротом баланду про лиху свекруху що закляла невістку і та стала тополею:

Не вибрала льону, не пішла додому,

У чистому полі заночувала,

До білого  світу тополею стала…

Там чабан на горі про своє  бурлацьке життя вигукує на весь степ:

Та нема гірш нікому,

Як бурлаці молодому.

А почнуть грати  в селі весілля — ціле море пісень. Сумних і веселих , до танку -всяких… Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже підспівував старшим, а було йому років вісім  девять –  з дівчатами  на колодках витягував, якої не почнуть,

А часом коло воріт заведуть з Катрею,- обоє голосні- луна на все село іде:

Іще сонце не заходило,

Наступила темнота…

Ішов якось дяк од титаря,  косоокий, величенний, старі люди казали – на запорожця скидається, спинився, слухає:

-Що  воно ото  за підголоска  виводить, не розбереш — хлопець чи дівчина? -питає людей, що сидять на призьбі.

— То так виводить мій Тарас обізвався Григор Шевченко , що сидів у гурті — Малий, ще оченашу  не знає, а до пісень як старий,

— Добрий співака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, – гомонить до людей дяк,

— Треба вже, щоб до школи посилали хлопця , ане на улицю.

-Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче… Він уже охотиться до книжки і до школи. Другі діти не хочуть, плачуть, а він уже набрид мені, щоб одвів у школу

-А скільки йому на роки?

-Уже дев’ятий.

-Ого! Пора. Вже давно слід було посилати.

* * *

А восени сидить Тарас за граматкою між школярами в дяковій хаті, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб білий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобіт, а очі ясні та сині, як на росі льон. В школі тільки його й чути. Стрінувся якось на хрестинах із дяком Тарасів батько.

-А як там, пане дяче, мій Тарас?

-І не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене — не пома­гає. Нащо краще: кладу під різки, а він просить: звеліть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу.

-Та він у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього добре — він удвічі добрий. Тонкослізий — що жалісне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого хова­ти, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче?

-Грамота йому — в руку. Пам’ять добра. Коли б смир­ніший — кращого б і не треба.

-Та й я так гадаю, що грамоту він поборе: грамота ведеть­ся в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче?

-А що ж із нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що — буде видно колись. Побачимо, який він буде в письмі.

* * *

Нудна була наука в тодішніх школах, нудна і тяжка, учили з-під різок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався і до цієї науки охоче. Він одчував… що за цією дяківською безтолковою школою десь далі ховається справжня наука — ясна, радісна… І цей чарівний світ, мов магнітом, тягнув до себе крізь убогі грати дяківської школи. Цікавіша для учнів ставала наука, коли після часословця і псалтиря  в школі починали учити «скоропису» — писанню. «У сусіда хата біла»,— напише дяк на таблиці,— переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шев­ченка після довгої і нудної церковщини це була справжня утіха. Папір був тоді дорогий, а кріпаки бідні, отже, грамо­тіям залишались для науки стіни, ворота, двері для шкільного писання.

Одного разу, прибираючи дякову «світлицю», Тарас наба­чив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще раніш хлопець помітив, як дяк щось у нього вписував., Школяр почав розгля­дати написані рукою дяка псалми, щедрівки, пісні, вірші… Сидів над ними хлопець, мов прикипів…, Школяру здаля одкри- валась таємниця, як творяться на світі книжки. До жаги забажалось школяреві зробити самому таку книжечку, обма­лювати візерунками і вписувать в неї ті пісні та вірші, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчості, що в першій своїй стадії заміняється копіюванням і вибором чужих творів… Потяг непереможний, жагучий… Хлопцеві мріялась, навіть снилась мальована, позолочена книжка, в яку він по своїй вподобі уписував вірші.

* * *

Скоро мова мовиться, та не скоро діло робиться.

Який не був радісний світ хлопцеві, як не тікав він од тих злиднів, що завжди сиділи в рідній хаті, як він не одмахував- ся рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалі і йому часом тьмарився світ.

Перше горе, що отруїло хлопцеве серце,— злидні та пра­ця матір поклали в домовину. Хлопця взяли од школи ди­витись за меншими в хаті. Батько женився вдруге, взявши вдову теж із дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори, плач — пекло… Мачуха пильнує своїх, батько часом оступить­ся за своїх — сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився він у дорозі, помер слідом за матір’ю — сиротам не стало життя в своїй хаті. Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, прав­дивому і гарячому… Тарас кинув рідну хату. За ним розбігли­ся, як руді мишенята, його менші брати й сестри, всі — хто куди, у найми.

Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана каліка-школа, яка мала над ним якусь магічну  силу,— отож узяв він свій каламар, та липову таблицю, та крейду,— пішов до школи прохатися разом і за школяра, і за діда-сторожа, який мав слугувати і школярам, і їх учителеві-дякові. Дяка-запорожця вже в школі не було, прислано з города дру­гого, Бугорського, молодого, більш ученого, але лютого, гірше звіра, і п’яницю такого, якого, казали, світ не бачив. Він був одинокий, і служника йому треба було дуже, тому на Шевчен- кове прохання він погодився охоче. Далі казка стає ще сумніша. Почалося не життя Тарасові, а мука. Завжди голодний, у неми­тій сорочці, в драній довгій батьковій свиті, що одна зали­шилась йому після батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо — тому спадщина йому не допоможе… Босий і просто­волосий зимою і літом… Дяк не дуже піклувався за свого учня-наймита, та й сам він, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита… Тільки й того, що нап’ється за свій дохід, а проспиться, не то похмелитися — пообідать нема чо­го. Тоді він ганяв свого учня попідвіконню з мішком жебра­чити, часом і сам із ним ходив, виспівуючи попідвіконню божественні вірші… А то посилав красти огірки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку. А за невдачу серце зривав завжди на наймиті. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпів усе хлопець, зціп­люючи зуби: «Дарма, він учитель, я школяр… А все ж таки я в школі…»

По селу пройшла про хлопця недобра слава: «ледащо». Здушить у собі сльози: «Нехай… А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п’яних дяків розмову, що між п’яним базіканням часом почуєш і щось цікаве од них. Ні, буду терпіти, поки терпить­ся…» Таке було життя Тарасове. Так усі й казали:      «со­баче»…

* * *

У Тараса були пісні… завжди не одна, то друга бринить у грудях. Почує де-небудь, зразу запам’ятає всю од краю до краю, носиться з нею, виспівує — чи гуляє, чи робить що, поки інша пісня не закриє цієї. Пісня про сироту, що поневіря­ється в людях, зразу сп’янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потирання’, він так і прикипів до місця, дослухаючись до кожного слова цієї пісні. Щось у гру­дях почало битись, у горлі здавило. Зціпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатися з тією могучою і чарівною силою! Народна творча стихія вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, за­вертіло ним, як вітер билиною…

Вислухав і запам’ятав усю пісню до словечка. І вже ні про що інше не думаючи, наспівуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспішав він додому, щоб швидше списати пісню в свою маленьку книжечку.

Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагідне-лагідне, що, дивлячись на нього, мимохіть осміх­нешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур’янах рясніли бли­скучими діамантами краплі нічного дощу, світились, як із золота ковані, листочки глухої кропиви, круто пахли високі буйні ромашки, і дух його мішався з вранішнім димом, що викочувався клубками із бовдура в сусідній хаті.

Рипнули вулишні в школі двері, і на поріг ізнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи ніхто не дивиться, він швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур’яни. Стежка була покручена, проте хлопець ішов повного ходою, пригина­ючись і струшуючи собі на шию й голову запашну, уже на­гріту росу. В гущавині лежало кілька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожі та так, мабуть, і забули. Хлопець підмостив трави, сів на колодці і почав розгортати свій зшиточок. В зшитку, розмережані й розфарбовані візерун­ками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна — дяка.

Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хоті­лось йому співати цієї пісні. Тут, наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, крім його самого, не було чути, він завів виспіваним, гнучким бархатовим дискантом:

Сирота втомився,

На тин похилився,—

Люди кажуть ще й говорять:

Сирота напився…

Кивав головою, після того шепотів, кусаючи губи: «Так, так… він упився… а спитайте його, чи їв він що-небудь, чи пив… Спитайте…»

Сирота леда-а-що,

Не хоче робить:

Ой, оддамо вражого сина

В москалі служи-и-и…

Не закінчивши, хлопець заридав — зарів, не стримуючись, на весь голос.

Кінчав пісні і знову починав. І не було тому краю. Голос линув у яр і знову на гору і лунав по всьому селу.

-І що це воно співає так гарно та жалісно?— гомоніли жінки одна до другої, підсипаючи картоплю на городах.— Дівчина чи хлопець?

-Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере…— голосно обізвалась до першої друга через три грядки.

-Це покійного Григора , Шевченка хлопець, що в дяка.

-Которий? Отой головатий Тарас?

Десь через увесь город гукнула ще одна жінка:

-А ви ж думали хто? Отож забереться в бур’яни та й виспівує…

Жінки перегукувались через город, і гомін розходився на півсела. Вийшли люди з хат…

А з гори, з бур’янів, линув той же голос, все більше дойма- ючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбить. Виспівує іншу пісню, що чув од баламута-дяка:

Та виріс я в наймах, в неволі,

Та не було долі ніколи, та гей!..

* * *

В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було бага­то між людьми малярів. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Діти завжди люблять малювати чим попало і на чому попало, а по тих селах надто: скрізь по селу ворота вимальовані крейдою, а білі стіни — углиною. Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева. Проте справжня жага до малювання прокинулась у нього тільки тепер, коли вже він був чималим і служив у дяка.

Було так. Кирилівський дяк послав хлопця в Лисянку до дяка-маляра позичити цимбали  і прохати на іменини. Той цимбалів не дав і на іменини приїхати не обіцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитися. І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, мов із туману, почало виявлятися живе обличчя, в хлопця аж мурашки пі­шли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. Він вперше одчув ідею творчості…

Огонь пішов по жилах у хлопця, і він ясно одчув у собі, ніби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж ру­ки заворушились. Здалося йому, оддав би все на світі, не хо­тів би ні слави, ні багатства, аби тільки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж він і почав прохати дяка, щоб прийняв його за учня…

-А чому й ні! Мені вже давно треба учня.

-Коли ж можна прийти? — загорівся хлопець.

-На мене, то хоч і завтра! Батько чи мати є в тебе?

-Ні, я сирота.

-Тим краще — сам собі хазяїн.— Маляр, проводжаючи хлопця за ворота, наказував: — Гляди ж, Тарасе (вже дові­дався, як і звать), я ж уже не буду когось шукати — на тебе буду дожидати…

* * *

Не так воно було, як думав Тарас. Замість того, щоб при­вчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на на­ймита: велів йому дрова рубати, носити воду, дітей глядіти. Тарас не знав, що в усіх ремісників так велося, що учень му­сив років два-три одробити йому за хатнього наймита, а тоді вже хазяїн почне вчити його свого ремества. Днів зо три попо- тиривши воду з Тясьмина на круту гору, Тарас запитав дяка:

-А коли ви почнете мене вчить малювати?

-Швидкий ти хлопець, так уже і вчи. Спершу ти мені по­служи за науку років три, а тоді вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тоді чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш.

Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Поки­нув цього маляра — пішов до другого в село Тарасівну. «Цьо­му хоч і робить буду, то, принаймні, маляр, кажуть, на всю округу…» Аж і тут Тарасові не пощастило. Славний маляр подивився Тарасові на ліву долоню і рішуче промовив:

-Ні, хлопче, я не візьму тебе за учня.

Серце Тарасові стиснуло:

-Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, ро­бив би все, що звеліли. Прийміть!

-І не проси — не прийму.

-Та чому ж не приймете?

-А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тільки маляра — не буде навіть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долі. Нічому  ти не здатний. Іди в старці.

Мов по голові чим ударив він хлопця цими словами.

-Невже справді ледащо з мене? — аж на душі похо­лоло.

Пішов Тарас смутний, приголомшений. Іде, плаче: «Що мені тепер робити на світі? До кого звернутися за порадою?..»

І пішло Тарасове життя без пуття, без шляху битого… Найнявся пасти вівці. Сам сяде з книжкою в рові, а вівці — в спаш. Довідались, прогнали. Прочув про це дядько, кли­че хлопця до себе: іди, будемо коло землі хазяйнувати.— Воли стоять у плузі, а погонич — у бур’яні хату кривобоку малює…

-Ні, не буде й хлібороба з тебе. І хлопець ніби не дурний, тільки, мабуть, на свою стежку не втрапив. Ну, спробуємо ще стельмахувати!

Велять одно робити, а він сів малювати… Не вийшло з Та­раса і стельмаха ‘…

Пішов до попа за кухонного попихача…

Якось взяв свою скриньку під лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх… І раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтіли. Здавалося, що він оживе, одужає, як почне малювати, переміниться… Знову забилося серце: «А спробую ще раз». Чув він багато гарного за хлипнівського маляра: «Піду до нього! Піду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчіть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тільки на маляра,— а я вам вік того не забуду». Вирішив, аж повеселів, поживішав. Другого дня й пішов, ніч не спавши.

Подивився хлипнівський маляр на Тарасові малюнки, по­дивився на Тараса та й каже: «Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путній маляр». Тарас і ушам своїм не вірить.

-А тарасівський дяк он каже, що нічого з мене не вийде.

-А він звідки знає?

-По долоні побачив.

-Плюнь ти тому дякові межи очі. Оставайся на кілька днів у мене на спробу, а тоді скажу останнє слово.

Побув Тарас на спробі у маляра в Хлипнівці два тижні. Маляр йому й каже знову:

-Як казав раніш, так і тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде діло — маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обіщав прийняти і прийму, тільки спершу зро­би ти от що: сам ти кріпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панів нарікання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхніх кріпаків, сходи ти спершу про всякий случай у Вільшану до управителя, хай дасть запис­ку на дозвіл.

Не чув на себе лиха Тарас,— біг до Вільшани, землі не чуючи під собою. Радісний, щасливий, тільки сніг рипів під ногами щось веселе. Слухає, а воно: «маляр і маляр»…

Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на, Шев- ченкове прохання:

-Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.

-Нащо ж я вам?

-Оддамо тебе в кухню до кухаря.

-А як я хочу в маляри?

Засміявся управитель, засміявся писар і всі, хто був у кон­торі. Видно, що ще не учений.

-Забув, що кріпак.

Управитель, пересміявшись:

-Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.

Раптом одчув Тарас, що він — зв’язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись — аж на ньому залізні ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про  панщину, про різки, про те, як на собак людей  міняють, в карти  про­грають… Раніш ці розмови не дуже вражали хлопця — хоті­лось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли вони на нього всією страшною своєю вагою. Раб… невільник, довічний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось, і світ потемнів, почорніло якось село, небо синє — і те помарніло… Прощай, малярство… Стрепенувся, і в грудях забилось, в голові замутило. Коли так… Тарас чув, як багато панських людей то там, то там не видержували панщини і на­кладали на себе руки. Тільки дарма він рівняв їх до себе. Коли він прибіг до глибокого ставу і став над ополонкою, ноги в нього затремтіли, і якась невідома сила… так турнула його від ополонки, що він летів від неї необзір , аж спотикався… Пригріло, осміхнулось сонце, як мати, і він одчув, що зв’яза­ний з ним, із життям, такими мотузками, що ніколи не ви­стачить у нього сили перервати їх…

Натовпом плинули думки.

Пригадалось малярство, мрії, і з нутра стала підійматися якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби… та гаряча, таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде… мусить ви­йти… І Шевченкові стає соромно…

Сонце пригріло, поцілувало хлопця. Засміявся… Сів на пери­ла гребельки і заплакав.

«Важко жити, а як же хочеться жить…»