ДІМ НА ГОРІ

У душі Володимира панував тихий і незвичний спокій. Він йшов по вулиці, роздивляючись навкруги. У вікні однієї хати побачив жінку. У нього аж у голові запаморочилося: жінка мала великі темні очі, і від неї самої ніби стримували золоті хвилі. Коли він зайшов на шкільне подвір’я, то зустрів замерзлі та насторожені очі сторожа, які не змогли розтопити лагідна посмішка та ласкаві привітання Володи­мира. Але Володимир показав свої документи, і сторож заспокоївся. Він повів нового директора у запилену та завалену різним мотлохом кімнату. Втім висока худа вчителька Олександра Панасівна за кілька хвилин вбрала кімнату — так, що усе тут майже блищало.

Високий сивий чоловік неквапно йшов берегом, пасучи кіз та милуючись краєвидами. Ввечері, коли він приходив додому, дру­жина Марія доїла кіз, після чого вони сідали на веранді, пили моло­ко, і дід Іван записував щось до товстого зошита.

Володимир сидів на постелі, розтираючи набряклу від протеза ногу. Він дуже хотів піднятися до будиночка на горі, щоби знов по­бачити ту жінку, яка так зачарувала його.

Жінку звали Галя. Інколи вона закривалася в кімнаті, вбиралася в найкращий одяг і милувалася своєю красою, а іншим часом бачила в дзеркалі втомлену, постарілу жінку, що сама ростить сина й догля­дає хвору бабусю. Володимир піднявся до будиночка. Жінка дала йому води. Обидва почувалися ніяково. Дім, у якому жили Галя з бабусею, був особливим. Тут завжди мешкали лише жінки. Чолові­ки іноді приходили до них: від тих, що приходили згори народжува­лися хлопчики і згодом залишали дім; від тих, що йшли знизу, на­роджувались дівчатка. Так розповідала бабуся, але Галя не дуже їй вірила. Та коли знизу прийшов Володимир і попросив води, бабуся радісно сказала дівчині, що це — її доля. Галя згадала Анатоля — чоловіка з гори, що колись зачарував її, а потім покинув вагітну…

Вчителька Олександра Панасівна мала п’ятьох дітей. Усі були при ділі: хлопчики стояли в черзі по гас, молодші дівчатка пішли по хліб, старша — прати білизну. Сама жінка копала картоплю, прала, підмазувала хату, лагодила горище. Ночами вона згадувала свого чоловіка, який пішов на війну і не повернувся. Інколи їй навіть почи-
нало вчуватися, як тихенько грає на стіні інструмент, на якому лю­бив грати її чоловік.

Бабуся часто розповідала оповіді-казки. І Галину вже почали дивувати дивні збіги з цими казками, що траплялися у її власному житті. Інколи вона навіть не розуміла, де тут фантастика, а де — реальне життя. Ось і цього разу зустріч з Володимиром викликала дивне почуття в душі жінки. Вона дуже боялася відкритися, повіри­ти своїм передчуттям. Навіть вдягла найгірший, сірий одяг, коли йшла наводити лад у школі. А він «впивався її красою, і аж стогнати йому хотілося, наскільки далека вона була й недоступна». Вона «за­кушувала губу й натужно намагалася розв’язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання». Втім, кохання перемогло, і вони пішли по життю разом. Бабуся раділа, їй навіть стало краще, вона почала сама ходити.

Марія Яківна помічала інколи якийсь дивний вогонь в чоловікові, коли він цілими днями щось писав, покинувши кіз. Дітей у них не було. Чоловікові довелося кинути роботу бухгалтера, а сама Марія пішла вчителювати, знаходячи розраду в маленьких учнях. Блукаю­чи горами, Іван завжди приносив їй букетик польових квітів. Кращі з них вона засушувала. «…Вона розуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине…»

Старша дочка Олександри Панасівни задивилася на золоторого- го Хлопця: він був такий вправний у рухах, коли біг чи фарбував парти. Хлопець теж задивився на тоненьку дівчину, коли вона пра­ла на річці білизну, і запропонував показати їй свої володіння. У підземних ходах у нього була кімната. Туди повів він Неонілу, і там поклялися вони одне одному у вірності, скріпивши клятву кров’ю.

Якось хлопець спитав у Галі про свого батька, хоча б, яке було його прізвище. Мати розсерджено назвала перше-ліпше, що спало на думку— «Пугач».

Іван-козопас дописував свій п’ятий зошит. Йому снилися чор­няві, темноокі ненароджені його сини, які кликали до себе.

Через десять років Хлопець, тепер уже огрядний чоловік, по­вертався додому. Назустріч йому вийшла дівчина — це була його сестра Оксана. Він спитав, чи Галина Іванівна вдома. Дівчина відпо­віла, що так. Роки змінили його настільки, що навіть мати не одразу впізнала сина. Сестру ж усе в ньому дратувало, та заради матері вона терпіла.

Хлопець пішов до Неоніли. Дівчина спочатку сердилася на те, що він не писав їй, але, подивившись у його очі, забула усе. Уранці сказала вдома, що вони одружуються.

Хлопець пішов до Марії Яківни, попросив зошити діда Івана, якого вже не стало. Жінка радо віддала, але попросила поставитися з пошаною. Неоніла також прийшла провідати бабусю Марію. Та запропонувала молодим йти жити до неї.

У домі на горі була чудова бібліотека. Хлопець спочатку перечи­тував книжки, потім — заповітні дідові зошити. Сам теж мав на думці писати, тому наполегливо вивчав літературу.

До Оксани почав залицятись якийсь хлопець. Дівчина гордо відтручувала його; Галина застерегла дочку, аби та не повторила її помилок, не вірила «залітним птахам». Але та все ж таки не змогла встояти перед магією його очей. Одного разу, прокинувшись, Окса­на побачила, що кімната сповнена троянд.

«Хлопець сидів обійнятий м’якою радістю: широкий світ клав­ся йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару огненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зро­зумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттє­ва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі і пізнав раптом космос, по­вний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому— там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку і крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім ща­стям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, занепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб на­трапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.

— Тільки не поспішати, — прошепотів він. — Тільки не поспіша­ти!»