Дійсний і уявний світ у романі-баладі В. Шевчука «Дім на горі». За словами В. Шевчука, він — «типовий зразок маргінального письменника…, для вузького читача й обмеженої аудиторії… Мої книжки — це розмова із самим собою про людей і їхній світ…» Отже, готика є для письменника ознакою серйозності, а містика, притчі, химери допомагають побачити і зрозуміти найістотніші проблеми сучасності. В оповіданнях і повістях В. Шевчук багато експериментує, звертає увагу на внутрішній світ героїв.

Такою знахідкою та відкриттям став твір письменника «Дім на горі». Сам автор визначив жанр — «роман-балада». Оригінальні назви розділів наближаються до образів-алегорій — «Дім на горі», «Синя дорога», «Запах серпневого сонця», «Птах перелітний». Композиція роману має кілька сюжетних центрів, від яких автор вільно повертається в минуле, у сни, спогади, які супроводжуються емоційно піднесеною мовою.

Усі герої роману живуть ніби у двох вимірах — у дійсному та уявному, вигаданому. Ці світи сходяться, співіснують, проте через це долі героїв не змінюються. На перший погляд може здатися, що В. Шевчук вводить нас у світ містичного, ірреального. Ось, наприклад, Галя в минулому (тепер вона вчителька Галина Іванівна): «…Дивилась на себе і знову бачила дві дівчини: одну сіру і пригноблену, повну кострубатих колючок — знання, що набирала їх з підручників, і другу — голубу й майже казкову». Взяти ще один приклад — сірого птаха в лакових черевичках, що з’являвся у Галиних снах. Услід за птахом став приходити під вікна дівчини Анатоль у сірому костюмі, який шелестів, як крила, а очі горіли, як у пугача. Саме після цих снів-фантазій у Галини народився син. І розповідь із фантастичної повернула героїню до суворого правдивого життя.

Подвійним життям живе також старий козопас Іван Шевчук. Автор так подає його характеристику: «Розумне і шляхетне обличчя… Чоловік був задуманий, і, здавалось, не він вів отих кіз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертали писки до господаря, а що він не зважав, ішли далі, покивуючи». Потім виявляється, що козопас щовечора записує щось «у великій бухгалтерській книзі». Що писав? Спогади чи літопис власного життя? Це так і залишиться таємницею для дідового оточення та читача. Лише під кінець автор розповідає, що дісталися ці книги у спадщину хлопцеві, і він захоплено їх читав день і ніч. Мабуть, було в них щось дуже важливе й корисне для молодого покоління.

Дід Іван мав дар контактувати з рослинним світом, на нього щось «находило». Він слухав мову дерев і квітів, розумів гармонію в природі. Цим нагадував дядька Лева з «Лісової пісні» Лесі Українки. Безумовно, герой роману В. Шевчука був благородною і розумною людиною, доброю й щедрою. А як він кохав і розумів свою дружину Марію Яківну, навіть на віддалі відчував тривогу коханої. Він «і справді побачив її серце… Нерівно билося і наче захлиналося кров’ю, яку мало підганяти від себе, — червоне кружало, що скорочувалось і тремтіло».

Дід Іван помер за п’ятнадцять років до того, як повернувся зі своїх мандрів «блудний син» Галини Іванівни і взявся до дідових рукописів. Та чи збагне він, дитина нашого засмиканого, механізованого віку, розбещена урбанізацією, думки і почуття старого козопаса? Хто знає!

Майже всі герої роману-балади наділені поетичним та філософським сприйняттям навколишнього світу. Захоплено виписує В. Шевчук пейзажі. Вони всі рухливі, живі, озвучені, допомагають глибше розкрити поетичну душу народу, його пісні, легенди, казки і міфи, коли добрі й злі духи управляли сонцем і вітром, життям і смертю.

У романі «Дім на горі» В. Шевчук зробив значний крок у побудові цього поетичного світу. Герої письменника у своєму єднанні з природою досягають повної рівноваги почуттів, настроїв, гармонії з навколишнім світом після поривань у незвідане та химерне.