Образи Мирона та Максима Гудзів. Як не згадати одну українську мудрість: «Добре ім’я — найкраще багатство»! Справді, життя — складне, непередбачуване: не знаєш, де натрапиш на камінь, а де — на вибоїну, зустрінеш в дорозі добро чи зло. Тільки сильна і добра людина може пройти свій життєвий шлях гідно, не розтративши духовних скарбів, доброти й любові, гідності й честі.

Таким, на мою думку, був Мирон Гудзь — символ свободи і повстання у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Все своє життя вш мріяв мати однодумця, поборника козацької «мудрості», «правди» і «добра». Його син Іван «зажив… зі своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно-спокійним хліборобським життям». Він був вихований матір’ю і не розумів бунтарського духу батька, йому було байдуже, як живе народ, що його хвилює. І лише коли народився онук Максим, Мирон зрозумів, що прийшов його ідеологічний наступник. «Максим полюбив діда більше батька, матері, …полюбились йому дідові вичити — розумні, правдиві, добрі». Як пишуть автори роману: «Старість побраталась з молодістю, молодість прилипла до старості… Старий січовик натхнув свою душу в молодень ку душу онука». Найцікавішим є те, що доблесть Максима протиставляється  скнінню у батьківській господі.

Минали роки, мінялися звички та вподобання. Життя Максима поступово змінюється, він іде в армію. Саме у московському війську зазнав остаточної деморалізації нащадок січовика Мирона Гудзя. А що тут дивного? У кріпацтві насіння козацької вольності не могло прорости добрими сходами, воно стає основою бун тарської вдачі Максима. Саме в тому ганебному оточенні в його свідомості взяло гору хиже й хапужне.

У Московщині спершу стало жаль йому «своїх степів безкраїх, свого неба високого, тут за лісом було тісно, душно…» Проте Максим швидко пристосувався до життя на чужині. Він не знаходить спокою протягом багатьох років, його все дратує; з одного боку — жорстокий, з іншого — неприкаяний; «ні до кого по-братерськи забалакати, ні на чому свої сили показати… А вона так і прохалась на волю… та волі ні в кому не було». Так, саме волі — тієї ознаки козацького життя! Відсутність волі згодом стає причиною фізичної смерті діда Мирона, «…умер останній січовик без одного року ста літ», і духовної — онука Максима.

Навіть особисте життя Максима було зовсім не таке, як у діда. За жінку взяв собі Максим пиячку, повію і москальку Явдоху, їхнє життя — це пародія на сім’ю, бо живуть вони крадіжками та розбоєм.

Панас Мирний та Іван Білик навчилися мудрості в свого народу, тому й показали трагедію козацького роду, де волелюбні прагнення діда й онука не змогли виявитися певною мірою.