ДАВИД І ГОЛІАФ

Часто з ізраїльтянами воювали нечестиві ідолопоклонники філістимляни, які проживали в містах Ханаану. І от одного разу Саул почув, що багато філістимлян розташувалося на одному з горбів ханаанської землі: вони готувалися до бою. Саул зібрав військо і привів його до табору філістимлян. Бит­ва ще не починалася, коли з ворожого стану вийшов воїн Голіаф і звернувся до ізраїльтян: “Виберіть між собою воїна і нехай він вийде на двобій зі мною. Якщо він мене переможе, то всі філістимляни стануть рабами вашого царя, але якщо я його здолаю, то ви будете нашими рабами”.

Щодня Голіаф звертався так до ізраїльтян, але ніхто не виходив на двобій з ним. Усі боялися Голіафа — велетня, який мав зріст до трьох метрів. Одягнутий він був у залізний пан­цир, ноги захищались мідними наколінниками, на голові — мідний шолом. В руці Голіаф тримав списа, а ще мав великий меч та мідний щит. Ніхто з ізраїльтян не наважувався вийти проти такого дужого, досвідченого воїна.

Одного дня пастушок Давид прийшов у табір ізраїльтян від­відати старших братів; він приніс їм хліба і сиру. Коли хло­пець розмовляв з братами, то почув, як гучно закликав до двобою велетень Голіаф. Давид здивувався, що ніхто з ізраїль­тян не виходить на цей заклик, адже він знав, що Бог обов’яз­ково допоможе ізраїльтянинові здобути перемогу над ідолопо­клонником. Він вирішив вийти на поєдинок з Голіафом.

До Саула прийшли люди і розповіли йому, що в таборі ізраїльтян знаходиться юнак Давид, який хоче битися з Голіа­фом. Саул дуже здивувався, побачивши Давида. Він сказав: “Ти не можеш стати на двобій з цим велетнем. Ти ще зовсім юний, а Голіаф — воїн дуже досвідчений”. Та Давид відповів: “Коли я пас вівці свого батька, то траплялося мені боротися з левом, який викрадав вівцю з отари. Я брав його за гриву і вбивав. Так само я умертвив і ведмедя, який напав на овець. Бог, котрий рятував мене від лева та ведмедя, врятує мене і від Голіафа”.

Коли Саул почув хоробрі слова юнака Давида, він дав згоду на поєдинок. Але ж пастушок не мав ні зброї, ні панцира. Саул віддав сміливому юнакові і свій панцир, і меч, і шолом. Але Давидові було дуже важко в такому обладунку. Він усе повернув Саулові, а сам, прихопивши п’ять гладеньких камін­ців і палицю, вийшов назустріч Голіафові.

Побачивши Давида, Голіаф був украй здивований: перед ним стояв хлопчик з гарним дитячим обличчям, одягнений у пастуший одяг, з палицею в руках.

Голіаф обурився і почав ображати Давида, глузувати з ньо­го. Але юнак не звертав уваги ні на насмішки, ні на погрози. Він сказав: “Ти йдеш проти мене зі списом і мечем, але я йду проти тебе в ім’я Господнє — Бог допоможе мені перемогти тебе. Я зітну тобі голову, а трупи воїнів філістимлянських від­дам птахам небесним і звірам польовим, і тоді всі побачать, що Бог в Ізраїлі і що Він може врятувати нас”.

Давид вийняв з торбини камінь, поклав його до пращі  і, міцно тримаючи один кінець мотузки, щосили кинув камінь. Той пробив череп Голіафа. Велетень упав на землю. Давид підбіг до нього, схопив його меч і відтяв йому голову.

Філістимляни, побачивши це, злякано кинулися тікати. Та ізраїльтяни наздоганяли їх і багатьох убили.

Після бою Давид заспівав пісню хвали Богові, супроводжу­ючи її грою на арфі. Він хотів, щоб кожен у народі славив не його, а вшановував Бога.

Лише горді люди хочуть, щоб їх хвалили, а той, хто любить Бога, не чекає слави від людей.