ЦВІТ ЩАСТЯ

Дитиною малою він не раз чув, як люди говорили: «щастя».

-Що таке щастя? — питався матері, цікаво вдивляючись свої­ми оченятами в її заклопотане обличчя.

-Щастя, дитинко, то доля, — повторяла мати і не знала, як пояснити малій дитинячій голівці те дивне слово «доля».

-А що таке доля?

-Доля, дитино, то такий цвіт, що його тяжко дістати.

-А гарний він, той цвіт?

-Чи гарний питаєш? Авжеж, що гарний, навіть дуже гарний. Як дивитися на його, то очі радуються, а на серці робиться весело й мило.

-Мамо, я хочу того гарного цвіту. Скажіть, де він росте, я піду за ним. Я піду за ним і принесу його для вас і для себе.

-Тепер тобі годі, дитино, — казала мати, цілуючи сина в руся­ву голівку, — ти ще такий слабенький, а то — гень за водою. Тепер тобі і без нього добре, а як виростеш і сил наберешся, тоді й підеш.

-Ні, я не хочу, коли виросту. Я хочу тепер. Скажіть мені, де він?

І «скажіть» і «скажіть» лепетала дитина, а мати, щоб утихоми­рити її, підійшла до вікна і показала на став. (їх хата стояла на гор­бочку, а перед хатою у долині був став.)

-Ось там, за ставом, чи бачиш?

-Бачу, мамочко, бачу! їх там ціла левада. А які гарні, які дуже гарні! Чи це далеко?

О, далеко, дуже далеко, дитино, — гень за водою!

-Аж за водою…

І задумався хлопчина. Пильно-пильно вдивлявся він великими, синіми очима в далеку далечінь, аж там, де виднокруг зливався з голубими хвилями води. Був вечір. На овиді блиснула вузенька, ясна смуга, а за хвилину виплив місяць, немов човен круглий і срібний. Він звільна підпливав на небо і здавалося, що сунеться не по вечірньому, тихому блакиті, а по дрімливій воді.

-Мамо! — радісно закричав хлопчина, зриваючися нагло з дов­гої задуми.— Знаєш, мамо, що?

-Що, дитино?

-Я вже знаю, лиш тобі не скажу.

-Та чому не скажеш?

-Бо не скажу. Ти гнівалася би на мене.

-Ой ти, ти, мій пустію, а чи ти знаєш, що мамі всьо треба казати?

-Знаю, але цього не скажу, цього одного, — відповів хлопець і сховав свою кучеряву голівку на материних грудях.

Незабаром лежав у своїм маленькім ліжку. Мати провела йому молитву, казала попросити бога, щоб татові, сестричкам і братчи­кам дав здоровлячка, накрила його, перехрестила і сказала: «спи!» І справді. Він замкнув свої оченята і вдавав, що спить. Навіть хропів. Але не спав. Бо як тільки мати на пальцях відійшла від його ліжка і зачинила за собою двері, підніс повіки.

В кімнаті було ясно. Місячне світло лилося крізь вікна і обливало своїм синявим цвітом усі стіни, двері, образи на стінах і цілу хатню обстановку. Під вікном у городі співав соловей, здалека від ставу до­ходив хлюпіт води. Раз у раз котилася вона дрібонькими, як морщини на старечім лиці, хвилями і вдаряла об греблю і об берег. Гребля і бе­рег відтручували її від себе, як напасника; вона подавалася на хвили­ну назад, але зразу ударяла ще дужче. Хлопець насторошив вуха.

-Хлюпоче, кличе мене. Каже, що перенесе аж там далеко, на леваду, де тілько багато «щастя». Воно цвіте. Жодна квітка не цвіте так гарно. Чому то люди не рвуть того цвіту? Ага! Бо не годні діста­ти. Не знають, як через воду поплисти. Але я знаю. Щоби лиш мама заснула і щоби скорше до рана, то піду, конечно піду,— піду!

Місяць світив і світив усе ясніше, соловей співав і співав усе краще, а хвиля хлюпотіла все голосніше. Хлопець не спав,— думав про райську квітку щастя.

Північ минула. Літня, коротка ніч кінчилась. Ранок був недале­кий. На виднокрузі появився вузенький пасмужок, зразу блідий і невиразний, відтак усе більший і ясніший. Зорі блідли, блідло та­кож і небо. Солов’ї притихли. Подуло пораннім холодом, і роса за­тремтіла на цвітах. Вода в ставі хлюпотіла заодно. Хлопець не спав. Його груди хвилювались, очі світились, губи горіли. Підніс голову, руками сперся о постелю, присів. Хвилину слухав. Всі в хаті спали. Навіть стара, велика, чорна кішка, що звичайно в таку пору люби­ла відбувати лови, лежала під печею, як грудка чорної землі. І вона спала. Хлопчина тихо встав і підійшов до вікна. Вікно відчинив ле­генько. Від вікна до землі не було високо. Переліз і здригнувся весь. Зимна роса облила його теплі ноги і поранній холод перейняв його. Він біг. Ставало тепліше. Дрібні ніжки занесли його на греблю. Став. Тепер він зовсім виразно чує, як вода просить його, щоби кинувся в її зимні обійми.Українська література

-Ходи, — каже, — я занесу тебе на другий бік, там, де цвіте розкішна квітка щастя. Така пахуча, така промениста, якої ти не бачив ще ніколи. Ходи! Не бійся!

І він простягає руку і кидається у воду. На виднокрузі світає. На золотім рубці виринає якась велика і ясна точка. Від неї вода горить у ставі, палає. Хвиля за хвилею стає ясна, промінна, мов лус­ка на великанській потворі-рибі. Хлопчина йде по тій лусці, по хвилі, йде все дальше і дальше. Тіло у нього дрижить, серце тріпо­неться, уста палають. Витягнув руки наперед себе, очима вдивився туди, де сонце аж горить, — і йде. Аж тут на зустріч йому пливе ве­лика, біла птиця. Пливе повільно, мов човен на морі, крила пускає як вітрила, ногами по воді кермує — то лебідь. Один, далі другий, великий, білий, з гнучкою лебединою шиєю.

-Возьми мене, лебедю білий, і перевези за воду! Я тобі не зава­жу, глянь, який я маленький!

Так каже хлопець; а лебідь немов слухає його, підпливає до нього ближче і стає. Приглядається йому, киває головою, тручає крилом свою подругу-лебідку, щось до неї говорить, а відтак навертає на місці і підпливає.

-Зажди! — просить хлопчина. — Не тікай від мене, возьми мене з собою, перевези!

Але лебідь не слухає його. Все скорше і скорше, і скорше лине по блискучих хвилях.

-Зажди! — просить хлопець крізь сльози і кидається за ним у погоню.

Дрібонькі хвилі горять; легенький вітер перебігає по них, від ліса несе пахощами живиці. Тихо, хоч мак сій. Лише від берега чути хлюпіт хвилі. Вона раз у раз б’є, відбивається й дальше несе і зано­сить малого хлопчину. Вже він по груди пірнув у глибоку воду, вже лиш голівку видно, лиш руки, лиш волосся сплило..

Біля постелі недужої дитини сидить лікар. Слухає, надслухує, удари серця вухом ловгіть і брови хмарить. Бідна мати дивиться в нього, мов у лице пророка.

Добуде?

Що буде? — думає лікар.

Те, що Бог дасть. Коли сильна природа, так при Божій помочі нреможе. А як ні, то піде за щастям, за вічним щастям.

А хвора дитина блудними очима вдивляєтся в стелю, піднімаєть­ся на недужих крижах, витягає руки і шепче спаленими устами:

— Я хочу квітки-щастя… Пустіть мене, хай іду за нею…

З тої пори багато літ минуло. Маленького кучерявого хлопця ніхто не пізнав би нині. Виріс і відмінився. Змужнів і пізнав життя.

Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі цвіти на світі і знає, що там, далеко, за водою, не росте жадана квітка щастя. Він це знає. А все ж таки, все ж таки кидається у воду і йде за нею, за гою квіткою щастя. Та чи дістане її? Хто знає?