Чорнобильська трагедія і наша сучасність. Колись Павло Тичина, перебуваючи на Чорнобильщині, писав про цю землю, щедру на врожаї, гомінку в селянських турботах, де вирувало життя, не вщухаючи навіть і вночі:

…Осокори із грушою перемовлялися.

І незвично так о цій порі зачмихав трактор.

І бабахкання на весь Чорнобиль розляглось…

(«В Чорнобилі». Із щоденника)

Це було колись, тоді Чорнобиль не асоціювався із страш­ним лихом XX століття. А нині поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля, хоча ще квітують і ро­дять сади. Ніхто не споживає тих гірких плодів, ніхто не йде до лісу за йрго колись цілющими дарами.

Сумні і трагічні почуття огортають душу, коли по теле­баченню чи з газет дізнаємося про «самоселів» – людей, які прикипіли серцем до рідних домівок, милих-окові крає­видів, до политої їхнім потом землі, де вони народилися, де знайшли останній притулок їхні пращури. Літні люди і малі діти біля них… Яке майбутнє чекає їх? Чорне коло невідомо скільки років залишиться незагойною виразкою на лоні природи, закарбується в серцях людей, які поки­нули рідні домівки, обжиті, облаштовані місця, могили своїх батьків. І по-новому, гнівно, як вирок недолугості і безглуздю, звучать рядки Ліни Костенко:

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів’ях трьох річок.

То хто ви є, злочинці, канібали?!

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого з вас довіку не простять!

Горе впало на Україну, зачепило Білорусію й Росію. Стан навколишнього середовища нашої країни погіршила не тільки Чорнобильська трагедія. Злочинно-недбале господа­рювання впродовж багатьох років також призвело до тяж­ких наслідків: забруднено землю і повітря, змертвіло ба­гато водойм, непридатною для вживання стала в них риба.

Нині кожна людина, на мою гадку, хоч у якій би галузі вона працювала, не має морального права стояти осторонь екологічних турбот, бути пасивним спостерігачем, бо все менше і менше залишається на нашій землі місць, де лю­дина почувала б себе у цілковитій безпеці. Саме про це пише Ліна Костенко:

Аборигени Острова Надії,

Босоніж дітки бігають малі.

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі?

І де межа між зоною й не зоною?