Чи кожний гідний кохання? Що таке кохання? З чого воно починається? Чи кожен гідний його? Як зберегти це трепетне почуття? Над цими питаннями замислювалися люди всіх народів і в усі часи. Ці питання порушує у своїй новелі французький письменник Фредеріко Стендаль. Його «Ваніна Ваніні» – історія кохання молодих італійців, яка має доволі прозаїчний кінець.

Вперше ми знайомимося згероїнею новели на балу в банкіра, який запросив тільки красивих жінок. «Ца­рицею балу проголошено княгиню Ваніну Ваніні, чорно­косу юнку з вогнистим поглядом». Дівчина не була ще ні в кого закоханою, і їй подобалося завдавати болю мо­лодому Лівіо Савеллі, котрий був пристрасно закоханий у неї. Несподівано почута звістка про молодого карбона­рія, який утік із фортеці, починає бентежити уяву ге­роїні. їй подобаються рішучі, дійові чоловіки, здатні на сміливий вчинок, тому дівчина мріє про кохання до та­кої людини.

Ваніна – дев’ятнадцятирічна княжна, її оточують родо­виті принци, красиві і знатні, але їхній накрохмалений вигляд набрид їй. Лівіо Савеллі здається дівчині неціка­вою людиною, бо «найцікавіший роман він кидав майже на першій сторінці».

Ваніна була надто вимогливою не тільки до себе, а й до інших. Дізнавшись, що в її домі переховується той самий карбонарій, вона, незважаючи на гордість, допомагала, щиро співчувала йому, турбувалася про нього. Але ця зацікав­леність переростає в пристрасне кохання до юнака: «Ваніна страхалася перемін, що відбувалися в її думках». Освідчи­тись у своєму коханні першою вона не могла, бо була надто гордою. Але вночі «приходила і притулялася щокою до вікна молодого карбонарія». Гордість Ваніни не хоче здаватися, хоч героїня збентежена і кожного разу переконує себе: «Якщо я до нього озвуся, я пропаща. Ні, я не повинна з ним більше бачитися!» П’єтро теж «не бажав поступатися почуттям влас­ної гідності… пам’ятаючи про своє низьке походження». Почуття Ваніни виявилося сильнішим за гордість, вона не змогла приборкати його: якось увечері освідчилася йому в коханні. «Невдовзі не лишилося вже нічого, в чому вона могла б йому відмовити».

Кохання Ваніни ставало занадто вимогливим і штовхало її на зраду. Тільки-но дівчина приїхала до Романьї, їй вида­лося, що любов до вітчизни змушує коханого забути про неї, ту, яка так його кохала! Назвавши прізвища та адреси това­ришів Міссіріллі по боротьбі, вона вирішила, що нарешті коханий і тілом, і душею належатиме тільки їй.

Мимоволі ставши винуватицею його ув’язнення, Вані­на пам’ятає про свій борг перед П’єтро: щоб врятувати коханого, вона вдається до хитрощів, афери, ризикує влас­ним життям. Але її кохання не має влади над П’єтро, в яко­го була тільки одна мета в житті: «згинути у в’язниці або в боротьбі за свободу Італії». Молода княжна розповідає про свій страшний вчинок, про зраду, сподіваючись, що П’єтро зрозуміє: вона це зробила через велике кохання до нього. Замість палких обійм – люте «потворо!» – було занадто не­сподіваним для гордої аристократки. Вона виїжджає до Риму, де одружується з князем Лівіо Савеллі.

У своїй новелі Стендаль намагався заперечити любов власницьку, яка руйнує все навкруги, і піднести любов чисту і щиру, яка б могла оберігати від небезпеки кохану людину, допомагати їй, дарувати радість і спокій.