В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, став- ненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Вер­хню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка — подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою.

Одного разу мама каже Червоній Шапочці:

-Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкрі­питься трохи. Старенька вона вже. Нездужає.

Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.

-Тільки спіши, — каже мати, — поки сонечко високо.

Червона Шапочка пішла.

Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З’їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:

Ах, зта красная рябина Среди осенней желтизны.

Я на тебя смотрю, любимьій, Теперь уже со сторони…

Як тут з кущів виходить Вовк. Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.

А-а-а! — гаркнув. — Червона Шапочка! Попалась! Зараз тебе

з’їм!

Червона Шапочка озирнулася. Цвикнула через густо напомад­жену губу.

-Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.

Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну.

Вовк очманів. Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на ньо­го верхи і гукнула:

-Поїхали!

-Куди? — перелякався Вовк.

-Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев’яними підош­вами своїх стукалок. І той рвонув.

Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під’їха­ла до бабусиної хати, зайшла у світлицю:

-Чао предкам!

-Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся. — А ти де в таку рань тут узялася?

-Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка. — Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.

-— Господь з тобою, дитино! А хіба ти не з дому?..

-Дай щось пошамати! — сказала Червона Шапочка, викаблу- чуючись перед дзеркалом.

-Нема, дитино, — каже бабуся. — Бо я хворіла.

-Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз.

Бабуся витріщилася на внучку.

-Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка.

Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв’язала. Пода­ла Червоній Шапочці свою пенсію.

-На. Нема більше.

-Тоді я тебе з’їм! — налякала Червона Шапочка.

Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивить­ся, біля хати лежить загнаний Вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:

Не маю, внученько! їй-богу, більше не маю!..

Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає:

-Хто тут бабусю ображає?

Червона Шапочка криво осміхнулася:

-А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабушенцію і при­ставав до мене. Тоді закукурікаєш…

Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашні­шим звіром. А тут жилки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.

Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка з набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.

Де вона блукає, досі ніхто не знає.

Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає…