ЧАЙКА

По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване; у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає неве­селий селюк  у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у руш­ник прибраний, а сам* думний та сумний…

Очима до нього сидить на полу мати — праву руку на груди поклала, а на ліву — голову схилила. У тій лівій за­кам’янів звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав синові — грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.

Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку…

Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімається та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гой­даються діти. Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..

Було у матері їх, синів, троє. Максим — найстарший, Пет­ро — середульший, третій — той Андрійко безталанний…

Максим у книжках кохався, Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з ясенами… Стали сини зростати. Як були маленькі — голова в матері боліла: в того чобіт немає, в другого — свитини, третьому — на книжку немає де взяти… Попідростали — заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати… Хотіли далі вчитись, так за що? «Летіть, діти, в світ долі своєї шу­кати».

Порозлітались.

Троє по наймах. Шлють додому листи нерадісні. Обкла­деться мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на них темними очима, сусіді жаліється:

— Оцей пише: «гірко», а цей пише: «важко». А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихо­рів, і виболів… Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах…

Сумує: чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?

Аж ось мов буря:

Воля!..

З’їхались всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі.

Раз у раз повна хата гомону — сперечаються, співають та все з тієї книжки вичитують, що привезли з собою.

-Хоч би ж ви й мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?

А той Андрійко безталанний — він змалку на серце чут­кий — розгорнув він тую книжку, кличе матір:

-Ось сядьте отут коло мене…

Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:

Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?..

Так і облили матір сльози:

-Бачу я, діти, що знову буде моя хата сиротою. Куди ж помандруєте?

-Поїдемо, мамо, учитись.

-І Андрійка берете?

А він скривився, сірома, та ніби в докір:

-А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?

-Та як на мене, то хоч би й всі учились, тільки за що, діти?

Обізвався старший:

-Не журіться, мамо,— іде правда на землю. Всі бідні бу­дуть учитися, хто хоче, без плати.

Зітхнула:

-Не-е буде цього, діти, мабуть, поки й вашого віку!

-Буде! — аж очі заблищали.

Повинна буть, бо сонце встане

І оскверненну землю спалить!..

Дівер був у вдови — брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана,— ненажерні, мстиві. По­чув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братової злидні не вийшли в люди.

Раніш у хату, було, не нагляне — тепер прийшов; по­стеріг, коли не було синів у хаті, заходить:

-Що це ти надумала, братово? Чи з твоїми ж злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми — хай учаться робити.

-Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.

-А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш!

І почав:

-Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде! Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму в острог на ка­зенну пайку не попали!

Аж розсердилась мати:

-Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.

Почервонів, розсердився:

-Я до тебе по-доброму, а ти до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!

-Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.

Пішов.

Пороз’їздились, як і не було. А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, на стіні малювання.

-Оце вам, мамо, щоб не самі були в хаті. Змалку рід­ного ми не знали, то буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на стежку ставить.

Осміхнулась мати, розглядає:

-Бач, якого знайшли собі!..

Та й заквітчала і в рушник прибрала.

Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали. Лежить мати на холодній печі, стогне. Недужа.

Не дотримав слова дівер — зайшов.

Не розважати чи допомогти — суму та жалю нагнати.

-Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті крйгнеш?’ Ге! Думала — гроші будуть слати, аж і вісті од їх немає. Може, де сидять уже? Тепер не­довго.

Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів:

-А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвітнє. Не хотів робити — тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.

Стогнучи, обізвалась:

-Хай висить. Не руш!

Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його! Думаєш, по­дивляться, що стара?

-Дарма! Мені буде, не тобі!

Розсердився.

-Тьху на твій розум! Ну, лежи ж!

Пішов.

Поки був у хаті, держалась. Пішов — заплакала:

-Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!

Не чуть та й не чуть…

Минула зима, прийшла весна, літо приходить. Аж так: пішли чутки: почали людей у тюрми брати.

Болить материне серце — віщує щось…

А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:

-Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть — і їх позабира­ли. Ге! Вони думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!

Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева листя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: «Рятуй дітей, стара чайко, бо гинуть!..»

Один село проти пана поставив — сидить у Києві, другий не пішов цареві служити — посадили в Катеринославі , а тре­тій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає…

Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Поле­тіла, як чайка.

Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося…

Гуркотить машина…

У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче, поби­вається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає про синів: про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безта­ланного. Плутає імення — голова забита. Розкаже раз, дру­гий — знову починає про те ж:

-Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарйм…

-То так і не бачили?

-Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась та оце їду до Андрійка… До цього їду, а третій, Максимко, з думки не йде, бо й до нього ж треба, бо й тому горе…

-А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?

-А Максимка посадили в Києві.

-Теж у тюрму?

-В тюрму ж — не куди.

Збоку сидить панок, перснями грається. Чмихає носом, вер­титься на місці, не всидить… Далі не втерпів:

-Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третій туди б попав, коли б не хво­рий? Га?

Дивиться на свого сусіда, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась, так ніби він тими словами колючку загородив їй у груди…

Добре і тут нагодилась: із станції прямо на кладовище…

Скільки золота, золота того сумного, осіннього… Скрізь — поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах… На кладовищі од його аж сяє… Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: нема сонця — то золота печаль. Сум…

Над свіжою могилою — молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим чаром подих юності. Блиск молодих очей, за­пальні промови, гомін…

Жінка… сакви на плечах. Марна…

Плаче.

Оступили:

-Що таке? Хто ви, бабусю?

-Ох, діточки мої, та це ж мого Андрійка ви тут поховали!

Зашуміли:

-Мати! Мати!

Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розповідати: один поспішає розповісти перед другим.

-А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?

Зводить на них заплакані, зацікавлені очі.

-Як це, діти, талант?

Пояснили:

-Маляр був би з нього людям на диво та на радість.

Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.

-Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо.

Затурбувалась:

-Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.

Не домагались… Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.

Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зо­рях розмовляючи ,з сином. Припадала головою до могили, питала:

-Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?

А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питається:

-Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?

Київ… По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої дни­ни, стара жінка. Коло личаків — курява, як димок,— всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах — сакви, в руках — костур. Спинилась коло лавочки, де весе­лою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати — очі засвітять щирістю, та й знову погаснуть — боїться.

Помітили. Привітно:

-А що вам, бабусю?

Губи ворушаться,— щось каже — не чути.

-Голосніше, бабусю, не чуємо!

Підійшла ближче:

-Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?

-Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними. Одвідувать когось ідете?

-Максимка, сина… Іду та й не знаю, як мені туди досту­пити. Кажуть, що, може, й не пустять.

-Під слідством?

-Еге ж, еге — під слідством.

-То, мабуть, таки й не пустять.

-Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.

-А звідкіля ж ви, бабусю?

Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.

Сіла на лавочку.

Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село…

А незабаром уже розповідала… і про Петра, і про Макси­ма. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала і те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна за­бажав.

-Дуже любив їх він змалку. Скривився: «Так оце б я, мамо, кавунця з’їв, так з’їв…»

А в неї лежав у скрині срібний карбованець — збиралася восени хату крити,— пожаліла — не купила.

Зітхнула, похитала гірко головою:

-Кажуть: талант… Гіркий, сину, був твій талант.

Витирає очі полою:

-Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недосипала та тії людям мітки 1 пряла…

Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смутніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.

Хтось зітхає з глибини:

-Погостювала бабуся в дітей.

-Отож такі гості… Ох!..

Задумалась.

Кинулась — бере сакви на плечі:

-Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку… Треба б чо­гось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти: найнялась хату мазати… У місті…

На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зітхнула, похитала головою:

-Отам іще життя! Тії бідні діти, як бур’ян ростуть. Та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала.

«Дивись, кажу…— це до матері: — щоб ти мені отак і отак робила!» А то народить — народила, та й покидала, як ще­нята…

-Прощавайте, діти… Спасибі за раду.

Грати…

Повно їх нагнали, повно — сісти немає де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи — ніби на свято зібрались.

Стелять собі шлях далекий:

Куди вони йдуть,

Там бори гудуть…

А один молоденький, безусий — зовсім дитина, з «Коб­зарем» у руці, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі і чиясь коза…

Кличе:

-Товариші, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить та все на вікна позирає.

Один по одному — стовпились коло вікна, крадькома вигля­дають за грати, гомонять:

-Бідна бабуся — певно, десь до сина примандрувала!

Та, видно, й не зблизька — одіж якась незнакома.

Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волині,

другий — понад Десною.

Буханчика з калиною привезла, сердешна, синові,— жаліє жвавий хлопчик.

Максим лежав на нарах. Снилась йому цю ніч хата під ясенами і півники в городчику, і брат Андрій — вже не хво­рий, веселий-веселий, радісний, як тільки малим бував… Цілий день, як обмарений, ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах…

Почув розмову, устав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плече у грати… Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся, придивляється. Далі зразу — одного в один бік, другого в другой, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце би­лося, аж збоку було чути. Продерся до грат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу, далі лицем до холодного гратища, як прикипів.

Крикнув на всі груди:

-Мамо!..

Всі аж кинулись од нього.

-Мамо Ковалихо!

Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до грат летіть зривається. Щось говорить — не чути.

Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч.

Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.

Наставляє проти грудей багнета.

-Мамо! Тікайте од нього, то скажена собака!

Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.

Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, тур­нув межи плечі кулачищем.

Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипались із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок…

Із-за грат, як грім:

-Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!

Тремтять грати.

Знову хатина між ясенами. Коло хати — пустиня, все по­заростало бур’яном. Обійшла город, подвір’я — вертається знову до хати.

В хаті вже дівер. Стоїть коло стіни з гвіздком у руці. Очі горять, як у вовка, сам аж тремтить… гвіздком на портрет націлюється…

Скрикнула:

-Що ти хочеш робити? — вхопила за руку.

-Пусти! Я йому, острожникові, очі повиколюю! Це ж він дітей твоїх занапастив, це ж вони пішли його слідами до своєї загибелі.

Рветься до стіни. Одіпхнула, стала між ним і стіною.

-Це, брате, дурне! Порядкуй у своїй хаті, а не в мене.

Аж задихалась.

Співали півні.

Одні й другі — сидить мати, як сиділа.

А вітри гудуть…

Вітри гудуть, а ясени риплять, а матері дрімається…

Затріщав каганець — гасне.

Глибоко-глибоко зітхнула, підвелась, налагодила гніт.

Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зво­дить…

Не любить його дівер. Боїться. Все збирається колись порі­зати або спалити, а стара звикла до нього, як до живої душі в хаті, мовби поріднилася з ним.

Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти по­рівняла, починає говорити до нього стиха:

-Скажи, сумний, скажи, невеселий ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?

Витерла сльози, зітхнула:

-Як то в тій пісні співається:

Писала листи ніченьками,

А печатувала слізоньками,

А пересилала тими буйними вітроньками…

— Чи так, сумний?

Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бро­вою не поведе — твердий, як криця. Тільки з думного чола, як огнем, пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бунтар — золотий дзвін:

І буде правда на землі…

Повинна буть, бо сонце встане

І оскверненну землю спалить…