БУРЯ НА ЧОРНОМУ МОРІ

Ой на Чорному морі,

На білому камені,

Ой то там сидить ясен сокіл-білозірець:

Низенько голову склонив,

Та жалібно квилить-проквиляє;

Та на святеє небо,

На Чорнеє море

Іспильно поглядає,

Що на святому небі,

На Чорному морі негаразд починає:

На святому небі усі звізди потьмарило,

Половина місяця у тьму уступило;

На Чорному морі негаразд починає:

Ізо дна моря сильно хвиля вставає,

Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває.

Перву часть одбивало —

У тихий Дунай заношало;

Другую часть одбивало —

У землю Грабськую

На каторгу турецьку заношало;

Третю часть одбивало —

Да на Чорному морі затопляло.

То то же при тій часті два братіки рідненькі,

Як голубоньки сивенькі,

То вони потопали,

Порятунку собі нівідкіля не мали.

Да вони один до одного припливали,

Словами промовляли,

Гірко ридали, —

Прощенія домогали,

Перед Господом милосердним гріхи свої сповідали.

Ой между ними третій чужий-чужениця,

Бездольний, безродний і безпомощний, потопає,

Порятунку собі нівідкіль не має.

То він до їх припливає,

Словами промовляє,

Гірко сльозами ридає, —

Прощенія домогає,

Перед Господом милосердним

Гріхи свої сповідає.

То ті брати промовлять словами,

Обіллються гірко сльозами:

«Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля затопляє;

Се то отцева молитва і материна

Нас видимо карає:

Що як ми у охотне військо виражалися,

Да старую матусю ми од себе, а й стременами одпихали;

То тоже ми собі превелику гордость мали:

То од отця, от матки прощенія не приймали,

Старшого брата у себе за брата не мали,

Сестру середульшу марне зневажали,

Близькому сусіду хліба і солі ізбавляли;

То же ми собі превелику гордость мали:

Проти божих церков їжджали,

Шличків із голов не здіймали,

На своє лице хреста не клали,

Милосердного творця на поміч не призивали,

Да по улицях кіньми вигравали,

Да проти себе нікого не стрічали,

Діток малих кіньми розбивали,

Кров християнську на сиру землю проливали!

Ей, коли б то нас, браття, могла отцева і матчина молитва

відсіля визволяти,

То нехай же б ми могли вже знати,

Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,

І старшого брата за рідного батька мати,

Сестру середульшую штити-поважати,

Близького сусіду у себе за рідного брата мати!»

То як стали словами промовляти,

Отцеву і матчину молитву споминати, —

Став Господь милосердний їм помагати,

Стало Чорне море утихати;

Та так-то утихало,

Ніби не гуляло.

То стали ті два брати к берегу припливати,

Стали за білий камінь рученьками брати

Да на край виходжати,

На край веселий,

Между мир хрещений,

У города християнськії,

Та до отця, до матки в гості прибувати.

То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,

Синів питали:

“Ой, сини, пани-молодці!

Чи добре вам у дорозі починало? “

“Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти;

Тільки недобре було, отець і мати,

Чужому-чужениці на Чорному морі потопати:

Йому прощенія ні од кого прийняти

І на чужині порятунку дати!»

Да услиши, Господи, у просьбах, у молитвах

Люду царському,

Народу християнському

І усім головам слухащим

На многая літа,

До конця віка!