БУДЕННІ ПРОБЛЕМИ. І. Нечуй-Левицький любив рідний народ, бажав служити його культурі, берегти й розвивати його мову. З цим були пов’язані чис­ленні життєві складності письменника: поліцейський нагляд, не­прихильність начальства, злидні, самотність.

У 1885 р. він вийшов у відставку і цілком присвятив життя літературній діяльності. З урахуванням того, що тоді продовжував діяти Емський указ, який обмежував права української мови і літе­ратури, можемо уявити, наскільки складно було цій великій лю­дині долати життєві труднощі.

Між тим з-під його пера виходять блискучі соціально-побутові повісті: протест проти кріпацтва звучить у «Миколі Джері», життя представників найманої праці — заробітчан зображено у повісті «Бур­лачка», життя «вищих верств української громади» — інтелігенції відображено у романі «Хмари». Важливе місце у творчій спадщині займає повість «Кайдашева сім’я». Назва твору є промовистою — увага письменника зосереджена на сім’ї. Сім’я — це та малесенька цеглинка, без якої не була б можлива висотна будова всього суспіль­ства. Таким чином, аналізуючи життя однієї окремої родини, мож­на в уяві скласти картину життя усього суспільства з його болючи­ми проблемами.

Отже, недалеко від Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулося село Семигори. Таких сіл багато на нашій землі. Семигори не відрізнялися нічим: у довгому яру рядками блищали ставочки, зеленіли левади. Греблі були обсаджені столітніми верба­ми. Два рядки білих хат попід горами біліли, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіли густі старі садки. Пей­заж, який майже із фотографічною точністю відтворює українсь­кий ландшафт, настроює читача на відповідне сприймання зобра­жених далі подій.

Саме у Семигорах живе родина Омелька Кайдаша. Сам Омель­ко — добрий стельмах, чиє життя було сповнене важкої праці. Його дружина Маруся довгий час куховарила у панів. Сини Карпо та Лаврін уже думають про одруження, «перебирають» усіх дівчат на селі, шукаючи ту єдину, свою долю.

Письменник докладно зупиняється на портретній характерис­тиці кожного персонажа, адже це не просто портретний зарис.

Зовнішність людини найчастіше дуже прозоро говорить про її спосіб життя. Омелько зображений під час роботи — це найголовніша його характеристика: «широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухор­ляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки». Письменник змальовує художній образ на основі контрасту. Світле і темне: «одного літнього дня», «густа тінь здається чорною», «здорові загорілі жилаві руки», «широке сухор­ляве й бліде лице», «сухий високий лоб», «густі дрібні зморшки» та «Кайдаш у білій сорочці», «бліде лице», «волосся, як пух, бли­щало сивиною».

Контрастно змальовані і сини Кайдаша, Карпо та Лаврін. Карпо: широкий в плечах, бліде лице, тонкі губи, що мали в собі щось неласкаве, гострі темні сердиті очі. Лаврін: рум’яне лице; веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво; тонкі брови, русяві дрібні кучері, тонкий ніс, рум’яні губи. Із хлопцями ми знайоми­мося, коли між ними відбувається дуже важлива суперечка: кожен з них шукає собі пару.

Карпо знехотя повідомляє, що він посватає, хто трапиться. Лаврін жартує, перебираючи всіх знайомих у селі дівчат: Палажку з бро- вами-шнурочками; доладну, як писанка, Хіврю; тиху, як телиця, Вівдю; гомінку Химку; повновиду Оленку; тоненьку, ніби очерети­на, Одарку. Нарешті вони приходять до свого ідеалу. Ідеал Лавріна: «коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». Ідеал Карпа: «Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку».

Через деякий час усе відбувається, як належить: залицяння, сватання, весілля. Мотря вже в хаті Кайдашів. І починається нове життя, сповнене постійних сварок, образ, навіть бійок. Мотря пра­цьовита, але, як і кожен українець, надто любить свою свободу. Вона не погоджується на умови свекрухи стати наймичкою.

Поступово кожна з сімей приходить до висновку, що причина постійних конфліктів полягає в тому, що кожен з них бажає бути хазяїном. Мотря захищає своє мотовило, свій горщик, свою худобу, своє поле, водночас і свекруха робить те саме. Омелько змушений поставити Карпові окрему хату. У цей же час Лаврін знаходить у сусідньому селі собі пару — красуню Мелашку. Лаврін вирізняється за своїм характером серед інших персонажів. Він мав добре серце, лагідну вдачу, чуйну душу. Такою ж була і Мелашка. Спочатку Лаврін намагається жартома припинити суперечки у сім’ї. Серцем своїм відчуває — потрібно жити у злагоді, любити людей. Йому байдуже, що Мелашка з бідної сім’ї. Він щиро кохає її, називає своїм «ясним сонечком».

Проте Кайдашиха не збирається змінювати свою стратегію пове­дінки. Із приходом у хату нової невістки історія повторюється. Спо­чатку Мелашка ніби й не бачила, як п’яний свекор лаявся зі свекру­хою, а свекруха обсипала її неласкавими словами. Якщо з першою не­вісткою із заможної родини попервах Кайдашиха розмовляла солод­кими медовими словами, то другу невістку одразу почастувала по­лином. Тиха, безвідмовна і дуже делікатна, Мелашка не може дати відсіч, як Мотря. Для себе вона знаходить єдиний вихід — покинути неласкаву родину й коханого чоловіка. Вона іде на прощу до Києва й залишається там.

Яка ситуація склалася в родині Кайдашів? По суті, джерелом ненависті були не тільки і не стільки речі матеріальні, як-от чиясь курка, чиєсь поле, сад тощо. Кожен у родині жив своїм життям, кожен захищав свої власні інтереси. Молоді — своє право залиша­тися незалежними від волі батьків. Батьки — своє право отримати винагороду за те, що віддали синам кращі роки життя. Але не було спільних інтересів, спільної мети.

Лаврін кохав Мелашку, мати кохала свого сина і бачила його тугу. Тому кожен, переслідуючи свою мету, пішов у пошуках втікач­ки. Мелашка повернулася додому, але ситуація в родині з того часу не змінилася. Ворожнеча розгорілася з новою силою. Тепер ворогу­вали сім’ями: Карпо з Мотрею з одного боку, Лаврін з Мелашкою — з іншого. Веселий і жартівливий на початку повісті Лаврін стає та­ким же сварливим і грубим, як Карпо, в кінці твору.

Привертає увагу манера, яку обрав І. Нечуй-Левицький. По-пер­ше, він зображує події буденні. По-друге, письменник висміює вчин­ки та дії героїв, навіть ті, які характеризувалися надзвичайною жорстокістю.

Показовою в цьому плані є сцена, яка починається із заперечно­го паралелізму, характерного для усної народної творчості. Це був гумористичний прийом: адже у фольклорі найчастіше зображува­лися серйозні події, возвеличувалися герої. А тут відбувалася бійка між Кайдашами: «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кай­дашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти».

Дві родини, як чорні хмари, наближалися одна до другої. Ця сцена стає апофеозом родинної жорстокості та родинного безглуз­дя. З болем дивишся на героїв, які втрачають людяність, душу, втрачають себе.

Конфлікт за грушу, як ми пам’ятаємо, закінчився тільки завдя­ки тому, що зник сам предмет суперечки — стара груша всохла. Цей фінал не звучить як реальна кінцівка, ніби передбачає продовження. Можливо, після старої груші Кайдаші будуть боротися за щось інше, але так ніколи й не припинять своїх лайок.