БУДЕННІ ПРОБЛЕМИ ВЕЛИКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РОДИНИ. У повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» на прикладі однієї родини показане життя українського пореформеного селян­ства з усіма складностями і суперечностями. Письменник свідомо дотримувався вимог реалістичного зображення, тому в його творі живі, колоритні образи та жива й колоритна народна мова. Глибо­кий знавець тогочасного селянського життя і побуту, селянської психології, Нечуй-Левицький описав звичайні селянські будні без будь-яких прикрас.

Твір починається зі знайомства з головними персонажами. «Не­далеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкину­лось село Семигори»: у цьому селі проживає родина Кайдашів. Вони мають «чималу» хату, яка «потонула в старому садку», й неабияке хазяйство. Життя цієї родини протікає у звичайних селянських спра­вах та клопотах.

Батько — Омелько Кайдаш — уже не молодий чоловік, який частину свого життя відробив на панщині. Працював він і після панщини, вже на себе, на свою сім’ю. Ми часто бачимо його за роботою: він постійно щось стругає, майструє, звичайно, коли не зазирає до шинка. Образ Омелька викликає співчуття, бо далі автор пояснює причини пияцтва: Кайдаш став заглядати в корчму, «за­пиваючи давнє панщинне горе». Кріпацтво зламало цього чоловіка, і хоч воно не знищило в ньому звичку до наполегливої праці, воно зламало його душу, перетворило найкращого на селі стельмаха на п’яницю, до якого зневажливо ставляться навіть власні діти.

Маруся Кайдашиха сама поралася по господарству, а як була мо­лодою, також робила на панів. З того часу вона вміла «дуже добре куховарить», і її часто зазивали «за куховарку на весілля, на хрести­ни та на храми». Отже, достатки свої Омелько і Маруся Кайдаші за­робили наполегливою щоденною працею. Так само призвичаїли до господарства і синів — Карпа та Лавріна.

Старший син, Карпо, був суворий і непривітний. Упертий і гор­дий, він нікому не кланявся, навіть рідному батькові: «В його була тільки пара волів, і як треба було спрягатися під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів між чужими людь­ми». На противагу Карпові, Лаврін виріс лагідним, чутливим до краси й ніжності, жартівливим і дотепним.

Повсякденний плин життя родини Кайдашів Нечуй-Левицький зображує за допомогою різноманітних побутових подробиць, які часто подає в гумористичному ключі. Спокійне буденне життя в родині Кайдашів триває лише до того часу, поки брати не одружилися. Гордий і впертий Карпо взяв собі Мотрю — дівчину з багатої роди­ни, а веселий Лаврін — убогу Мелашку. Три сім’ї під одним дахом мирно ужитися не можуть.

Родині Кайдашів відомі усі проблеми сільського життя — мало­земелля, постійні нестатки. До того ж серед них панує духовна тем­рява. Такі обставини породжують взаємну заздрість, плітки, ворож­нечу, часто через дріб’язкові побутові причини.

Нечуй-Левицький показує, як змінюються характери цих лю­дей у процесі боротьби за «моє» і «твоє». Омелько Кайдаш стає справжнім посміховиськом через свій безвольний характер: побутові негаразди вбили в ньому віру в краще життя і довели до трагіч­ної смерті. Маруся Кайдашиха перетворилася на сварливу, лицемір­ну й жорстоку свекруху. У нескінченних чварах Карпо, і без того суворий, грубіє; черствіє душею і Лаврін. Подібні зміни відбулися і в характерах невісток. Прагнення до самостійності і бажання мати при­ватну власність, щоб «своя воля воліла» в «своїй хаті», зводять нанівець кращі риси Кайдашів, бо природне прагнення до самостійності у них має дещо деформований характер.

Як поховали старого Кайдаша, і чотирьох діб не минуло, а мо­лодші Кайдаші вже пересварилися. Лаврін із Карпом переміряли город уздовж і впоперек, поділили, вбили кілки й навіть тин ставити не збиралися. «Адже ж у нас двір коло хати спільний, хоч на ньому стоїть твоя і моя повітка та загорода», — розсудив Лаврін. Карпо погодився. Тільки брати порозумілися, як з хати вибігла Мотря, ви­йшла на город і окинула ґрунт очима. Звісно, Лаврінова частка здала­ся їй більшою, мабуть, тому, що в чужих руках шматок хліба завжди здається більшим. Вона заходилась переміряти город. Невдовзі вже всі члени Кайдашевої сім’ї ділили батьківську спадщину. Жоден не хотів поступитися своєю часткою, тому вирішили піти до волості. Волость присудила Лаврінові та матері батьківське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за життя батька: «Як почула це Мотря, то трохи не скрутилася і наробила крику під волостю. Од того часу між Кайдашенками та їх жінками не було миру й ладу».

Сутички виникали через будь-яку дрібницю, головною ж при­чиною ворожнечі стала груша, що виросла на межі. Брати лупцю­вали один одного, Мотря лупила Лаврінових дітей, навіть тиха Ме- лашка з бабою «одгризались» од Мотрі і «неначе гавкали через тин». У війні за грушу, брали участь усі покоління Кайдашів — і батьки, і діти. Хто знає, скільки б ще Кайдаші сварилися, та діло з грушею скінчилося несподівано». «Груша всохла, — пише Нечуй-Левицький, — і дві сім’ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша».

На прикладі родини Кайдашів Нечуй-Левицький порушує одвічні проблеми: стосунки батьків і дітей; виховання в сім’ї; кохання та сімейне щастя; бажання жити в достатку, бути заможним господа­рем; віра в Бога та дотримання заповідей Божих; народну мораль і авторитет у громаді. Змальовуючи реалістичні сцени побуту, автор «Кайдашевої сім’ї» демонструє глибоке знання народних звичаїв, обрядів, традицій, вірувань, способу життя українців. Чудово по­дані у повісті картини сватання, оглядин, ворожіння, знахарства, прощі в Києві тощо. Проте ми розуміємо, що етнографія мало ціка­вить Нечуя-Левицького. У своїй повісті він насамперед зображує конкретні буденні ситуації, в яких найяскравіше виявляється збіднення людської душі, зумовлене постійною залежністю селян

від матеріальних нестатків. У центрі уваги автора — повсякденний плин життя селянської родини, в якому на перший план висувають­ся побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Духовна роз’єднаність — ось основне лихо, яке отруює кож­ний день життя і старших, і молодших Кайдашів.