«Бо я правду лиш співаю

Та й за правдов гину…»

В історії української культури Юрій Федькович, видатний письменник і гро­мадський діяч, посів одне з найпочесніших місць,

Історія Буковини склалася так, що Вона була відірвана від України. Ко­лись цю землю захищали руські князі, тут звучали переможні співи козацьких полків Богдана Хмельницького, але 1774 року Буковину загарбала Австрія (із 1867 року — Австро-Угорщина). Австрійські правителі здійснювали політику жор­стокого колоніального гноблення: проводилося насильне онімечення населен­ня, придушувалися будь-які прояви української культури, заборонявся розвиток української мови. І ось у цей час важкої дрімоти, цього хворобливого летаргічно­го сну народився і виріс поет, якому судилося напнути нові струни на занедбану арфу Бояна, заграти на цій запорошеній лірі нову пісню, що нагадала буковин­цям про слов’янську кров у їхніх жилах, про мову мільйонів, яка лунає від берегів Тиси до Дніпра і аж до берегів Дону.

Юрій Федькович народився 8 серпня 1834 року в селі Сторонці-Путилові, що розкинулося в гористій частині Буковини на березі мальовничої річки Путилівка. «Федькович, — писав Денис Лукіянович, — прийшов на світ і зріс у гуцульських горах… які ті гори чудові, може знати тільки той, хто їх бачив і побув у них. А хто в горах жив, той тужить за ними і не може їх забути, як рідної мами».

Любов до рідного краю, до мови, повагу до простих людей майбутній пись­менник перейняв не від батька, управителя панського маєтку, шляхтича, людини злої і гордовитої. Мати Анна і старша сестра Марія розмовляли тількй рідною мо­вою, знали безліч народних пісень, казок, оповідань. Саме вони навчили хлопчи­ка любити все українське. Пізніше, уже в зрілому віці, письменник, щоб засвід­чити свою любов до народу, переходить у православ’я і обирає собі ім’я Юрій, відмовившись від імені Осип-Домінік, яке йому дали при хрещенні за латинським обрядом.

Юрію Федьковичу в чотирнадцять років довелося «Хліба собі глядіти», бо за участь старшого брата Івана у повстанні, яке очолив Лук’ян Кобилиця, хату Федь- ковичів зруйнували, а господарство знищили. Заробляючи на шматок хліба, хло- иець працював у землеміра, а потім в аптекаря. Антифеодальні виступи народу, еиаволя цісарської влади, важка особиста доля породили в юнака ненависть до насильства. Він змушений був услід за братом виїхати в Молдавію, де почав вір­шувати німецькою мовою, бо «знав тільки німецьких поетів і читав сам тільки ні­мецькі книжки». Коли Юрій повернувся на Буковину, то батько силоміць від­дав його у цісарську армію, де почалася «темна дорога» його життя. Майже де­сять довгих років жовнірської служби підірвали фізичні сили «бідного жовняра, а і роду простого мужика». Зла недоля закинула його далеко від рідної Буковини, а жовнірська уніформа стиснула співацьке серце поета. Єдиною розрадою Федь­ковича були щирі розмови з простими вояками, яким він співав рідних пісень, та віршування. Перший вірш українською мовою «Нічліг» він написав в Італії на­передодні битви, аби люди знали, якщо загине, якого він роДу-племені. У чужій уніформі, на чужій війні, під чужими зорями Юрій Федькович думав про Бать­ківщину, в душі він схвалював визвольну війну італійських повстанців і ставив собі питання, за чиї інтереси воюють проти гарібальдійців галичани та буковин­ці. У поета ще не було літературного досвіду. Він не тільки не вмів писати по- українському, а й навіть не бачив, як виглядає справжня «руська» книжка, адже до 1860 року на Буковині нічого українською мовою не видавалося. Та в його сер­ці жила любов до рідного слова, яка надихала поета на творчість.

Юрій Федькович не любир зброю, ненавидів уніформу і жовнірську неволю, радий був відмовитися від звання лейтенанта і воєнної кар’єри заради простого селянського життя, але, звільнившись нарешті з армії, змушений був «до ціпа та до коси» взятися. Важка праця виснажувала, нестатки в хаті зовсім знесилювали, пани, чиновники називали вже тоді знаного письменника «простим Федьком», «хлопом», «лайдаком», але Федькович не зважав на це. У житті він не відрізнявся від простого селянина. Ось як описував він свій зовнішній вигляд: «Волос довгий, вус підстрижений; у будень ходжу собі у постолах, у сивих гачах, в байбараці з го­лубими шнурами, в угорськім капелюсі, а в неділю — в чоботях, в чирчикових га­чах, в прошиванім сардаці, в кресаці з бляхов та з огальоном, сорочка вишивана, а черес новий у п’ять пряжок».

Федькович всіляко захищав простих людей від панської сваволі, виступав ад­вокатом селян на судових процесах. Гуцули прислухалися до свого оборонця: вони обрали його війтом, висували депутатом до крайового сейму. Не раз можно­владці пропонували Федьковичу різні посади, але, попрацювавши редактором у Львові трохи більше року, письменник повернувся до рідного села і до кінця жит­тя поніс у серці огиду до «самозванців-демагогів, що… об народнім гаразді бідка­лись, а преціля з того народу шкуру драли…»

Юрій Федькович творив для народу. Бувало, що він розчаровувався, у нього опускалися руки, бо письменник не мав достойної підтримки у своїй творчості, але після короткого спаду ще ретельніше брався до праці. Його заповітним ба­жанням було

Аби наша піснь і слава

Повік гомоніла.

І нас далі зігрівала,

Як доси нас гріла.

Українську мову на Буковині принижували, а Федькович підніс її до рівня лі­тературної; «хлопами-опришками» називали пани гуцулів, а він возвеличив без­смертну душу народну; загарбники на шматки роздирали його батьківщину, а він мріяв про об’єднану Україну; залізними гратами загороджували слово Шевченка, а Федькович прийняв його у своє серце і поніс народу.

На могильній плиті Федьковича викарбовано слова, які є змістом усього жит­тя письменника-патріота:

Бо я для України лиш жию. .

Її і душу й тіло завдаю,

За ню ріков козацька моя кров.

Се моя заповідь.