БІЛИЙ КІНЬ ШЕПТАЛО

 

До конюха Степана прийшов хлопець-підпасок і передав, що за наказом завферми треба прислати коня до привода. Кінь Шептало сподівався, що Степан не вибере його.

<…> З конюхом у нього особливі стосунки. Інші коні це відчу­вають, тому й недолюблюють Шептала. <…>

Степан намагається його не бити й не посилати на важку робо­ту, бо кінь білий і благородний. Але цього разу вибір випав на Шеп­тала. Цю роботу за монотонність кінь найбільше ненавидів.

Коней повели на водопій. Шептало йшов осторонь — «ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі.

Раптом Степан б’є батогом коня.

<…> Образа така несподівана, приголомшлива, глибока, що білий кінь не пам’ятав, як проминули довгу вулицю… <…>

Шептало пригадав вільне дитинство, розповідь матері, що кра­сою гордих білих коней милувалися раніше натовпи людей. Через образу кінь не став пити. Коли підпасок підбіг до нього, то сталася несподіванка.

<…> Хлопчак відсахнувся, у грізнім подиві занімів Степан, а Шеп­тало легко опустився на передні ноги, збив копитами сипкий пісок, перестрибнув рів і помчав через гусячу царину в лугову синь. <…> Вперше він злякався блискавки, напився із насолодою із річки та поплив. У дзеркалі води Шептало побачив, який він білий і гар­ний. У стайні він уже давно був брудним і сірим. А зараз нагадував предків. Раптом кінь відчув гостре бажання «почути Степанів го­лос». Тільки повертатися білим було небезпечно. Шептало виваляв­ся у брудній калюжі.

<…> Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а для чужих очей краще лишитися колишнім. <…>

Кінь повернувся до стайні вночі «та й собі задрімав, «притомле­ний нерозумною блуканиною…»