Беззахисна кулька Земля. Земля — наш великий дім, беззахисна кулька, яка з шаленою швидкістю мчить навколо Сонця. Якщо придивитися, на ній видно континенти й океани. Ще ближче — країни, гори, моря. Дуже просто на цій маленькій Землі відшукати свій дім, який стоїть під небом десь у центрі Європи.

Земля — дуже непроста планета. Якщо до неї придивитись, можна побачити, як на тлі загального спокою, синяви та зелені спалахують ніби червоні вогники. Вони розширюються, пульсують і заливають полум’ям цілі континенти. Там точаться війни, де людина вбиває іншу людину лише за те, що та має іншу віру, інший колір шкіри, а може, навіть просто інше хобі. Була колись така теорія, що війни регулюють чисельність людства. Насправді нічого вони не регулюють. Дійсно, як може давати лад світові організоване вбивство? Тьмяніша-ють вогники, і знов обертається кулька. Заспокойся, Земле, заспокойся!

Коли американці бомбардували Югославію, я якось поповому зрозумів назву нашої планети. Це вже не Хіросіма її бо Ірак, віддалені на тисячі кілометрів. Це поряд. Десь недалеко від того місця, де стоїть моя рідна домівка. Яка ж невеличка наша планета! І відгомін руйнівних вибухів пробігає не лише землею, але й у свідомості землян.

ІЦо станеться, якщо чиясь фантастично велика й безжальна рука якось схопить нашу планету, струсне її в чорному космосі? Зникне все, що знайоме кожному з першого подиху: світло сонця, синява неба, шемріт вечорового листя. Зникне навіть сама назва “Земля”, адже більш ніхто аж до меж Всесвіту не знає, як називається невелика блакитна кулька, яка

обертається навколо однієї з незліченних зірок разом із вісьмома іншими планетами.

Коли я чую слово “Земля”, то завжди згадую один фантастичний роман, де гнані ядерною війною земляни повинні були шукати притулку в космосі. А за їхніми плечима повільно згасало блакитне світло рідної планети. Насправді дуже страшно навіки кидати свій дім — планету під назвою Земля й ту саму оселю, схожа на яку навряд чи існуватиме десь і колись.

Я думаю, що, пролітаючи безповітряним простором, Земля відчуває на собі кроки кожного з нас. Куди ми йдемо? Цього, мабуть, не знаємо ні ми, ні вона.