БАГАТОГРАННИЙ ОБРАЗ КНЯЗЯ ІГОРЯ. Один з найпопулярніших і найвідоміших творів давньої руської літератури оповідає про похід князя Ігоря Святославича, який відбувся далекого 1185 року. З курсу історії ми пам’ятаємо, що цей похід русичів проти половців закінчився повним розгромом руського війська, а князь, який його очолив, сам потрапив у полон. Здається, що в такому випадку давній автор повинен був засудити головного організатора невдалого походу, тобто князя Ігоря. Проте автор реалі­зує свій задум іншим шляхом. Нерозумні дії князя, безумовно, за­суджуються, але возвеличуються його мужність, хоробрість та здатність визнати свою неправоту. Адже наприкінці «Слова о полку Ігоревім» звучить славословіє і величання: «Хоч і тяжко голові без плечей — але й тілу без голови, — так і Руській землі без Ігоря ». Вини­кає закономірне питання, чому так неоднозначно трактуються давнім письменником трагічні події?

У першу чергу хочеться звернути увагу на постать самого авто­ра, що дає нам ключ до розуміння образу головного героя поеми. Як відомо, досі ще в літературознавстві проблема авторства не вирі­шена. Існує багато гіпотез і концепцій. Академік Б. Рибакбв ствер­джував, що автором був знатний дружинник, вхожий до княжого середовища, боярин Петро Бориславич. М. Шарлемань, І. Кобзєв, В. Чівіліхін називають автором головного героя поеми — князя Ігоря; О. Знойко, В. Грабовський — Святослава Ольговича, князя Рильського. Деякі дослідники вважали авторкою Ярославну і навіть Володимира Ігоровича, сина князя Ігоря, якому у 1185 році випов­нилося 15 років.

Одна з найпереконливіших гіпотез — концепція Махновця. Дослідник, працюючи багато років над перекладом і виданням по­еми, проаналізувавши і вивчивши родовід руських князів (всього 299 чоловік), прийшов до висновку, що автором «Слова» міг бути Володимир Ярославич — старший син галицького князя Ярослава Осмомисла, онук Юрія Долгорукого, рідний брат Ярославни, зять великого київського князя Святослава Всеволодовича. Володимир Ярославич не брав участі у поході проти половців у 1185 p., а після втечі Ігоря з полону прибув із ним до Києва, де на честь щасливого повернення новгород-сіверського князя було влаштовано урочистий прийом, що відбувся, як уважає дослідник, 15 серпня — в день Успіння Пресвятої Богородиці. Тоді ж Володимир Ярославич і виголосив- проспівав «Слово о полку Ігоревім» у княжому теремі, і була це, твер­дить вчений, певною мірою імпровізація, яку записав якийсь книж­ник.

Махновець уважає, що автором «Слова» і літописного опові­дання є одна особа. Володимир Ярославич, уважає дослідник, напи­сав цю повість у Києві за відомостями, одержаними від Ігоря Свя­тославича і Святослава Всеволодовича — київського князя.

Г. Півторак уважав помилкою дослідників авторства «Слова» пошуки конкретної історичної особи. На його думку, творцем «Сло­ва» міг бути тільки професійний співець, який перебував при кож­ному дворі, завданням якого було звеличувати свого князя, популя­ризувати його діяння. Хіба могло спасти на думку комусь з високої знаті сідати за гуслі і творити поему. Для цього був смерд — тала­новитий, але простолюдин.

Г. Півторак уважає, що «фольклорний струмінь, музична струк­тура, манера викладу в «Слові» переконують у тому, що його міг створити лише обдарований, грамотний, добре обізнаний з історич­ними подіями і фольклором народний співець, який цілком освоїв­ся в артистичному середовищі. А імена співців, як відомо, не фіксу­валися, і будь-які спроби пов’язати авторство «Слова» з конкретною особою навряд чи зможуть колись дати бажаний результат».

Очевидним є те, що автор був добре обізнаний із подіями того року і прихильно ставився до учасників походу, в тому числі до Ігоря Святославича. З одного боку, засуджується нерозсудливість князя, який попри лиховісні віщування природи наважується про­довжувати похід: «Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив від нього тьмою всі свої вої прикриті». Автор підкреслює, що «спала князю на ум охота — і жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила». Але з іншого боку, поведінка князя може тракту­ватися по-іншому. Він сміливий і хоробрий воїн, він поставив перед собою та перед дружиною мету, якої має досягти, незважаючи на несприятливі умови: «Хочу бо списа переломити кінець поля Поло­вецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з великого Дону».

Хоробрість Ігоря не раз відзначають також Всеволод і Свято­слав, називаючи його сміливим соколом. Ігор — вольова натура: він зумів повернути тисячі воїнів, котрі кинулися було відступати, на­зад, на допомогу Всеволодові, що знемагав, оточений половцями.

У літописній повісті ця подія описується дещо інакше. Дійшовши з дружиною до Дінця-ріки, Ігор побачив зловісне сонячне затемнення і звернувся за порадою до бояр. Бояри відповіли, що знамення це не на добро, чим і викликали незадоволення Ігоря: «Браття і дружино! Тай­ни Божої ніхто не відає, а знаменню і всьому своєму творець — Бог. А нам що вчинить Бог, — чи на добро, чи на наше лихо, — то се нам і побачити».

Автор поеми замовчує цей факт. Чому? Можливо, він був просто йому невідомий, а можливо, замовчувався навмисно. У літописному варіанті князь виступає як спражній непохитний полководець: він має мету, але бачить у рядах дружини та помічників незадоволених. У такому випадку він повинен заспокоїти всіх та закликати до спільних дій. А у «Слові про похід Ігорів» князь керується тільки своїми често­любними планами. Автор раз за разом повторює цю думку і таки досягає відповідного ефекту. Він не зупиняється на звичайній кон­статації аморальності подібної поведінки, не намагається повчати, але за допомогою художнього слова доводить головну ідею — не мож­на заради особистих інтересів жертвувати життям своїх підданих та долею своєї батьківщини.

Цікаво, що у «Слові про похід Ігорів», на відміну від літопис­них оповідань, порадником і помічником Ігоря стає природа. Вона не статична картинка, на тлі якої розгортаються трагічні події, а живий багатоплановий образ. Природа по-своєму реагує на всі сло­ва та вчинки князя Ігоря. На початку оповіді сонце заступає Ігорю дорогу тьмою, ніч грозою пробуджує птахів, птаство по дубах пиль­нує на його біду, вовки наводять жах по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, лисиці брешуть на черленії щити. Природа одно­значно попереджає Ігоря, застерігає від необачного вчинку.

Після поразки природа тужить за славними воїнами, які поляг­ли на полі битви від руки половців. Природа допомагає князю під час втечі з полону: «Заграло море опівночі, ідуть смерчі млою: Іго­реві князю Бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому золотому столу». І радіє щасливому визволенню князя так само вся Руська земля.

На щастя, Ігор починає усвідомлювати свою провину перед рідною землею, тому після втечі з полону він не повертається додо­му, а іде до Києва. Таким чином, автор ще раз підкреслює, що сила і хоробрість повинні бути спрямовані у правильному руслі. Якщо кожен з князів, як Ігор, буде думати тільки про власні інте­реси, Русь буде приречена на загибель.