Бабуся в моїй пам’яті. Диво-спогад лине до мене. Немає вже моєї бабусі, але її очі, обличчя, ніжна і тиха розмова і зараз бентежать душу.

З усмішкою щастя на устах, усім своїм виглядом ви­промінюючи радість, зустрічала вона мене біля свого дому.

Я добре пам’ятаю її невисоку струнку постать, трохи згор­блену від старості. Ясні сіро-блакитні очі завжди посміха­лися з-під посивілих красиво зігнутих брів. Високе чоло обрамляло густе хвилясте волосся, старанно підібране шпилькою. Волосся в бабусі було завжди красивим – важ­ке, сиве, з відблисками темного срібла, яке лягало на плечі великими хвилями. Воно підкреслювало привабливість тон­ких рис обличчя. Погляд у бабусі був пильним і глибоким. Такий погляд ніколи не старіє, а залишається юним і вічним.

Уявно вдивляюсь у знайомі риси бабусиного обличчя і пригадую її мудрі оповіді про своє життя, таке цікаве і складне. Багато років працювала вона на заводі, вихову­вала дітей і онуків. У вільний час, якого в неї майже і не було, бабуся гфсь шила чи в’язала. Це була не тільки чу­дова майстриня, а й гарна господиня.

У моїх спогадах бабуся постає наче жива. Так і бачу її усміхнені сірі очі, такою і буду її пам’ятати завжди.