Автобіографія

Відразу пояснюю, що складне слово «автобіографія» складаєть­ся із трьох неукраїнських частин, що означають: авто — сам, біо — життя, графія — опис, тобто сам описую життя. Або по-нашому

Мій життєпис

Я походжу з далекої планети Хвігурія, де всі мешканці такі, як я — хвігурки. Наша планета вигідна для життя хвігурок, бо вся за­будована довгими скляними стінами. Вона нагадує скляний лябі- ринт. До стін легко причіплятися. Отож, на одній такій стіні меш­кав я з цілою родиною. Але щоразу більше нас ставало на планеті — не було вже де розміщуватися. Тоді наш володар Хвігурій Десятий зібрав Велику Раду Хвігурії, щоб вирішити, як далі маємо жити. Він промовив:

-Отож, кілька тисяч добровольців-хвігурян, у тому числі і я, по­далися в космічні мандри. Я попрощався з рідними, хоч це було не­легко — вони в пошуку за вільним місцем були розкидані по цілій планеті. Прощання забрало декілька місяців — і ось я на Землі. Дорога була доволі довгою. Ми лежали спресовані у скляних шта­белях. Коли наш космічний корабель увійшов в атмосферу Землі (атмосфера — це повітря, яке огортає планету Земля), скло терлося об повітря, а від тертя стало нагріватися, аж плавитися. Ми вчасно повідтулялися — і порозсіювалися по усій землі. Я причаївся, не­видимий, на трамвайній шибці, аж поки дівчинка Ганнуся не відно­вила моє існування, накресливши пальчиком мою подобизну — саме там, де я був. Тепер я замешкав у її альбомі.Мої дорогі хвігуряни! Наша Хвігурія стає затісною — нас щораз густіше. Коли хтось покидає своє місце на стіні задля гостю­вання чи прогулянки, то немає певності, що, повертаючись, заста­не його вільним. Країна перенаселена. До того ж у боротьбі за не­зайняте місце всі хвігурки вимішались. Отож, розпадається сім’я, родина, бо чужі хвігурки втискуються за найменшою можливістю. Також нема місця на нові скляні стіни. Настає чистий тобі Вави- лон. Який же вихід із нашої сутужної ситуації? Або стерти частину хвігурок зі стін, або вислати частину нашого населення на інші пла­нети, наприклад, на Землю.

-Вислати на Землю! — загуділа громада, бо ніхто не хотів бути стертим зі стіни — з лиця Хвігурії. Отже, із життя. Хоч і тісненько, а все-таки ліпше існувати, аніж не існувати.

Ганнуся ледве встигла прочитати — коло неї стояла учителька української мови, що саме збирала для перевірки зошити з домаш­німи вправами. Ганнуся тільки зітхнула: знову буде клопіт, треба буде пояснювати, як з’явився у зошиті життєпис Ха-еФа. Що ска­зати? Хто повірить у правду?6 клас

-О, як багато ти, Ганнусю, написала, — сказала вчителька тут же. — Що це за такий «життєпис»? Цікаво, цікаво.

Поки вчителька читала життєпис, у класі було тихо як у вусі. Тоді вона запитала зовсім похнюплену дівчинку, на очах якої блис­нули слізки:

-Це ти сама, Ганнусю, написала оповідання?

Дівчинка ще дужче почервоніла і щось невиразне промугика­ла. Відповісти, що хтось написав у її зошиті… її ж таки почерком, не годилося.

-Це я… переписала… з дитячого журналу, — раптом спало на гадку Ганнусі.

-Отож, воно тобі сподобалося, якщо переписала. Аз якого журналу? — не облишила бідну дівчинку вчителька.

Ганнуся хотіла відповісти, що із «Соняшника», але згадала, що вчителька отримує цей часопис і часто читає з нього на уроках. Кра­ще хай буде, що сама придумала. А там якось буде. Так і зробила.

-То я тебе вітаю, Ганнусю! Ти написала гарний твір. І без по­милок. Правда, тепер в українській мові пишемо літеру «ф», а не. «хв», як колись давніше вимовляли подекуди в народі.

«От і скочила в халепу, — думала дівчинка. — Тепер даватимуть мені завдання складати казки чи оповідання. І що буде? Тільки на­віки осоромлюся. А може, й навчуся писати? Варто лише почати».

Вчителька повернула зошит. Після «Мого життєпису» червоним олівцем було написано «гарно». І стояв велично-червоний знак окли­ку. «Ха-еФ буде задоволений з такої оцінки», — подумала Ганнуся.

На перерві Богданко бігав за Ганнусею і дражнився:

-Ганнуся-письменниця, Ганнуся-письменниця!..

-А тобі заздрісно? Сам такого не вмієш написати, тому й обзи­ваєшся, — заспокоїла хлопця Соломійка, Ганнусина приятелька. Та Ганнуся не зовсім добре почувалася: твір все-таки не її. А тут ще наступного уроку (це був урок читання) вчителька викликала дівчинку на середину класу і попросила для усіх прочитати «Жит­тєпис». Стало тихо хоч маком сій, а після читання учні плескали. Це ще більше занепокоїло Ганнусю. Як мені викрутитися з цієї ка­тавасії? — думала вона.

— В оповіданні бракує опису того хлопчика, — сказала вчитель­ка, — не зовсім зрозуміло, як виглядають оті фігурки.

Дівчинка вийняла альбом і показала портрет Ха-еФа, який пре­спокійно, мов би нічого не трапилося, лежав нарисований. Богдан- ко, який чувся трішки винним перед Ганнусею, попросив дозволу крейдою на таблиці нарисувати такого ж хлопчика. Це було дуже просто:

Крапка, крапка, дужок пара: очі це

без окулярів… (і так далі)

Правда, потім він, хвилинку поміркувавши, дорисував і окуля­ри. Вчителька запитала, чи дітям сподобалося оповідання, і всі хо­ром підтвердили, що так.

-Отож, діти, як ви гадаєте: це казочка чи фантастичне опові­дання?

-Мабуть, фантастичне оповідання, — сказала Соломійка, — бо там є про далеку планету Фігурію, про зовсім інший світ, аніж на землі.

-Соломійка сиділа над рисунком цілий суботній вечір замість дивитися фільм про інопланетянина Альфа, але нічого цікавого не могла придумати. Правда, їй пригадалася печера в Дуднищі, яку вона відвідала з пластунами на літніх канікулах. Звичайно, Со- ломійці не спало на гадку порадитися з Ха-еФом, бо Ганнуся не при­зналася навіть їй, що той уміє і розмовляти, і писати. І коли почула голос — то аж стрепенулася від несподіванки — говорив-бо Ха-еФ:Добре, — згодилася вчителька, — може, ще хтось спробує за вихідні скласти оповідання на вільну тему.

-Позич мені свого Ха-еФа, — попросила Ганнусю Соломій­ка. — Я буду дивитися на нього — і спробую щось вигадати.

-Бери, — радо погодилася Ганнуся. Вона вирвала аркуш із альбому — і Ха-еФ помандрував у ранець приятельки.

-Не журися, Соломійко, іди спати. Я щось придумаю.

«Може, мені вчувається, — подумала дівчинка, — напевно, я

задрімала над зошитом. Піду вже спати».

-Ні-ні! Ти не задрімала, — почула Соломійка. — Це я, Хлоп­чик-Фігурка. Я вмію розмовляти і писати життєписи. Хіба ти не чула мого життєпису з Ганнусиного зошита? Я даремно не отримую знаків окликів! До речі, червоним олівцем. Я задоволений собою!

То це ти склав Ганнусине фантастичне оповідання? — зачу­дувалася Соломійка. — А Ганнуся не призналася…6 клас

-А хто б ще?! — вигукнув хвалькувато Ха-еФ. — Я це роблю чудово — на п’ятірки зі знаком оклику. Тому не журися, іди до ліжка, бо вже пізня година. Чи дозволяєш мені скористатися твоїм зошитом і ручкою? І почерком?

-Дозволяю, — відповіла Соломійка, дедалі зачудованіша.

-Дякую, — сказав Ха-еФ, але, поки Соломійка не встала з-за столу, попросив. — Нарисуй на моєму аркуші червоним олівцем знак оклику для рівноваги зі знаком запитання, будь ласка.

Задовольнивши прохання Ха-еФа, дівчинка залишила аркуш на столі. А назавтра у зошиті було:

Мій другий життєпис

Татарська орда розтеклася, як повінь, по нашій країні: диміли села та міста, людей хапали в полон, або ясир (це по-татарськи). Жителі втікали в ліси і дебрі, ховалися по ярах і вертепах, шукали схову в печерах. Тільки ті, що вміли тримати зброю, збиралися у боярських дворах, щоб з’єднатися у загони для захисту.

До одної печери набилося багато челяді: жінок, стареньких, дітей. Малий Івасик з іншими дітьми забився у темний куток. Від ватри, що палала посередині, відблиски миготіли по стінах. Івасик роздивлявся дивні малюнки, хоч, може, нічого дивного в них не було: хвігурки людей і тварин. Вони були різані у камені дуже про­сто, ніби по-дитячому.

«Тут, певно, колись мешкали люди і діти вирізали рисунки на стінах, — думав Івасик. — А можливо, вони, як і ми, ховалися від ворогів».

Івасик пальцем водив по заглибленнях рисунків. Саме там і я, Хлопчик-Хвігурка, був нарисований у печері. Мені було приємно від теплого людського дотику. Здавалося, що я оживаю, починаю мислити і згадувати минуле. Ні, Івасик помилявся: то не діти нас рисували, а сивобороді жерці-волхви різали хвігурки, промовляю­чи якісь молитви-заклинання. Це було дуже і дуже давно, і я вже не міг пригадати, що то були за чудодійні заклинання. Та нам пере­давалася їхня чарівна сила. Тому Івась, котрий торкався мене паль­цем, теж сповнювався нею. Він виріс розумною і богобоязливою людиною. Він жив довго в монастирі й писав мудрі книги, навіть сам вирізав рисунки на дошках. Це були дереворити, що ними, по­критими хварбою, відтискалися ілюстрації у книгах. І підписував­ся він під ними як Іоан Печерський.

А ось зовсім недавно діти з товариства « Спадщина », що у Львові, відвідали нашу печеру. Один із них, освітлюючи собі дорогу ліхтар­ною, ковзнув променем по стіні — він вихопив мене з пітьми. І, коли він обмацав мене пальцем, мені здалося, що я перейшов у нього.

По мандрах у горах спадщанці повернулися до Львова. Хлопець, добираючись трамваєм додому, пальцем повторив мою хвігурку на вікні. Потім він вийшов, залишивши мене самого мандрувати містом. Та не надовго. Бо коли до мене усміхнулася школярка, я подався за нею до виходу з трамвая. Тепер мандрую на її аркуші з альбому, і ці мандри мені до вподоби. Я задоволений собою.

-І це оповідання гарне, — похвалила вчителька на уроці літе­ратури. Вона також вивела великий червоний знак оклику після слова «гарно». — Тільки ти, Соломійко, повторюєш Ганнусину по­милку, пишучи «ф» через «хв». Хто скаже, яке це оповідання?

-Географічне! — вигукнув поперед усіх Богданко. — Бо там розповідається про печеру в Дуднищі.

-Дещо географічне, — згодилася вчителька. — А ще яке?

-Історичне, — мовила Ганнуся. — Там є про нашу історію, як у книжці Лотоцького «Княжа слава».

-На великій перерві Ганнуся і Соломійка замість тішитися, що їх усі, разом з учителькою, вважають авторами чудових оповідань, засумували.Та й пригодницьке, — додала Соломійка, — бо там ідеться про пригоди Хлопчика-Фігурки колись і тепер.

-Дуже добре, — сказала вчителька. — От бачите, такий неве­личкий твір, але він одночасно історичний, пригодницький, геогра­фічний, а навіть, якщо ви згодні зі мною, і фантастичний.

-Що ж нам робити, Соломійко? — каже Ганнуся. — Адже ми нічого не написали. А неправда завжди вилазить боком. Напевно, будуть і неприємності. Тільки наїмося сорому.

-Може, варто признатися, — запропонувала приятелька, — що то написав Хлопчик-Фігурка

-Я б дуже хотіла це зробити, — сказала Ганнуся, — але хто повірить, що нарисована людинка може писати оповідання? Тільки нас засміють.

-Почекаймо ще день-два, — на це озвалася Соломійка, — а там подивимося, що буде. Може, Хлопчик-Фігурка якось сам себе ви­каже?

У мене з’явилася ідея, — зраділа Ганнуся. — Запхаймо рису­нок із Ха-еФом Богданкові в ранець. Може, у нього в зошиті також з’явиться якийсь життєпис. А тоді буде нагода признатися. Бо вчи­телька напевно вже не повірить, що Богданко може щось написати.6 клас

Дівчатка втішилися такій гадці. Вкласти непомітно аркуш з альбому було не важко — ранець хлопця лежав відчинений: з нього неохайно стирчали зошити і книжки. Ледь защипнувши його, Бог­данко помчав додому. До уроків і не думав братися: побіг до хлопців на подвір’я, потім читав свого улюбленого «Тома Сойєра», врешті позабавлявся на татковому комп’ютері.

-Уроки зробив? — запитала мама, що пізно повернулася з праці.

-Угу, — невиразно відповів Богданко, а сам подумав, що на перервах повідписує домашні завдання.

Коли він вкладався спати, то виразно вчув голос:

-Я Хлопчик-Фігурка. Ти чого мене не вийняв із ранця?

-А хіба я тебе замикав? У моєму ранці тебе ніколи не було.

-Я вже півдня сиджу запертий у твоєму ранці. Ти повинен був, роблячи уроки, наткнутися на мене і порозмовляти.

-Порозмовляти? — здивувався Богданко. — Ти ж нарисова­ний, хіба ти можеш говорити?

-А що я роблю зараз? Сподіваюся, ти не оглух? — ображено відповів Ха-еФ. — До того ж я вмію краще від тебе писати: без по­милок і каліграфічно. Пишу я на п’ятірки зі знаком оклику! От!

-А що це таке — калікофічно писати? — запитав хлопець. Він таки підвівся і витяг рисунок із торби. «І як він туди потрапив?» — дивувався Богданко.

-Каліграфічно, — поправив Ха-еФ. — Каліграфія — це дуже гарне, акуратне писання. Ти хіба не читав Франкове оповідання «Красне писання»?

-Ні, — зізнався хлопець. — Я читав «Грицеву шкільну науку» про бабу-галамагу. Там про калідрапію не було. Але хіба отими гра­бельками, що маєш замість пальців, можеш калідрапічно писати?

-У всякому разі, — ображено відповів Ха-еФ, — отими грабель­ками можу писати як завгодно. І дуже гарно насамперед. Калігра­фічно, а не калідрапічно. От ти своїми пальцями шкрябаєш, дря­паєш, як курка лапою, таки калідрапічно.

-Не зовсім як курка — прочитати можна. Тепер каліграфії нікому не треба: є друкарські машинки, ксерокси, комп’ютери, — знайшовся на відповідь Богданко. — До речі, на комп’ютері вмію класно бавитися. І завжди виграю.

Овва! Є чим хвалитися, — відповів Ха-еФ. — Я сам хлопчик із комп’ютера. І зі мною ледве чи виграєш. Я тут задоволений со­бою!Українська література

-Заклад, що виграю? — запитав хлопець.

-Згода! — відповів Ха-еФ. — Якщо ти програєш, то носитимеш мене на плечах своєї майки ціле літо.

-А як виграю? — не погодився Богданко. Він соромився носи­ти на майці такий дитячий рисунок.

-Тоді допомагатиму тобі писати домашні вправи. Хоч до цьо­го не дійде, бо я не програю.

-Ти вмієш писати твори? — здивувався хлопець. — Хоч, прав­да, чого я дивуюся? Ти вмієш говорити і грати.

-Хіба ти, Богданку, не слухав моїх життєписів із зошитів дівчаток?

-Оце так! То ти утнув ці оповідання? А я думав… — не докін­чив Богданко. Він був розчарований, що не дівчатка написали тво­ри про Хлопчика-Фігурку. А він їх вважав письменницями.

Хлопець із рисунком підійшов до комп’ютера. Вправно увімк­нув його і став відшукувати на екрані гру.

-Я ніколи не бачив гри з тобою, — сказав він.

-Гра простенька, — відповів Ха-еФ, — мене рисує кольорови­ми крейдами дівчинка на тротуарі. З-за рогу раптом з’являється двірничка і мокрою шваброю береться малюнок стерти. Отже, ти будеш тою двірничкою і водитимеш пультом («мишкою» — як усі називають). Поки стираєш, дівчинка мене вирисовує в іншому місці. Тільки встигай за нею.

-Стерти можна швидше, аніж нарисувати, — не розгубився Богданко.

-Починаймо! Я майже готовий, — мовив Ха-еФ. Хлопцеві зовсім не дивно було, як Ха-еФ опинився на екрані.

Його справді вималювала крейдою дівчинка, досить подібна до Ганнусі. З-за рогу наблизилася двірничка зі щіткою. Тепер треба було нею покерувати. Тож Богданко став маніпулювати комп’ютер­ною мишкою, щоб стерти фігурку. Всього Ха-еФа неможливо було захопити щіткою — вона не була настільки широкою. Змивати тре­ба було частинами: окремо півголови, руку і ногу, а тоді вже іншу частину голови, другу руку та другу ногу. Звичайно, можна було водити щіткою і в інший спосіб — для того була забава. Та дівчинка завжди випереджувала. Богданко напружився — він за два помахи навчився стирати рисунок. І тому десь на десятій фігурці наздогнав дівчинку: вона не могла малювати, бо щітка відразу поїхала по її руці.

-Я виграв! Я виграв! — зрадів хлопець. — Я ж тобі казав, що класно граю. Тепер будеш мені служити!

-Заклад е заклад, — промовив розважливо Ха-еФ із аркуша альбому: він знову там появився. Сам. Зі знаком запитання і зна­ком оклику.

-Отож, пиши оповідання. Але не каліграфічно, а так, як я пишу. Я також хочу бути письменником. Моє оповідання має бути найкращим^ —- розкомандувався Богданко.

-Гаразд, — каже Ха-еФ. — Спочатку обведи мене кольорови­ми олівцями, бо хочу веселіше виглядати: я мушу бути задоволе­ний собою. Тоді поклади мене до ранця на ніч: оповідання буде. Тільки дозволь мені скористатися твоєю ручкою і зошитом. І хоч я програв, все одно я задоволений собою.

І ось воно, оповідання:

Мій третій життєпис

Я жив у коморі-пам’яті комп’ютера. Там, можливо, тісно, а мож­ливо, не тісно. Бо я був і в той же час не був. Там я не виглядав хвігур- кою. Але в кожну мить я міг стати цілим собою. Чи там був час?

Може, був, а може, не був — я не відчував нічого і не знав, чи минають дні і ночі. Я не бачив і не чув, що робиться поза мною. Навіть коли вмикали комп’ютер та вибирали різні інші програми, я про них абсолютно не здогадувався. Бо в мені нічого не діялося. Але, лише викликали програму зі мною, тобто коли посилали ви­клик по мене, я тоді отримував тіло, прокидався зі сну, в якому нічо­го ніколи не снилося. Навколо все теж оживало для мене. Напевно, так було не часто. Тож, коли я став собою, намагався у хвилини по­яви на екрані не животіти, а жити повноцінно, не змарнувати ні се­кунди. І ще я думав, як не дати себе Стерти з лиця землі (чи то з тро­туару, як у грі, де мене вирисовувала дівчинка). Я так напружено думав, що моя думка, мої відчуття передавалися хлопчикові Бог- данкові, який сидів біля комп’ютера з мишкою у руці. Він, здаєть­ся, вловлював їх розумом. Я часто гадав, як би то залишитися хвігур- кою і після забави, не зникати у невідомості, а якось визволитися з комп’ютера на волю, опинитися у Богданковому світі. Я не хотів повертатися у ніщо. Мені хотілося самому водити мишкою.

Одного разу я почув, як Богданків татко розповідав йому про шкідливий комп’ютерний вірус, що поїдає усі програми і може стерти навіть мене. Тобто ні З мене нічого не залишилось би, ні з моєї гри також. І я уявляв себе лицарем, що вийшов на поєдинок із віру­сом і побиває його списом на смерть. Може, тоді мені як перемож­цю дозволять не зникати, а жити вільно і вийти на волю — поза ек­ран. Але то були марні сподівання.Українська література

Якось мені здалося, що Богданко вловив мої думки-бажання, бо у нього прохопилося:

-Як жаль мені Хлопчика-Хвігурку: його вічно стирають з лиця землі. Я визволю його з цієї гри.

Він попросив свого татка, аби татко видрукував Ха-еФа на па­пері. Це робиться на диво просто. Відбивається на принтері (так називається друкарка, що пов’язана з комп’ютером) буквально за якісь секунди те, що є на екрані. Мій відбиток був побільшений у розмірі, наскільки він міг уміститися на аркуші паперу. Богданків татко сказав, що коли мою програму вкласти в інші, ліпшої марки комп’ютер і принтер, то рисунок може вийти кольоровим. Але я радий навіть із чорно-білого друку. Краще бути вільним чорно- білим, аніж кольоровим у неволі.

Богданко втішився Ха-еФом на папері, він обвів рисунок кольо­ровими олівцями. Ось таким я тепер мандрую по-білому світі, зав­жди задоволений собою.

Хлопчик-Хвігурка.

Вчителька усміхнулася, прочитавши оповідання у Богданковім зошиті, заледве даючи собі раду з нерозбірливим почерком.

-Признайся, Богданку, хто тобі допоміг скласти цей життє­пис Хлопчика-Фігурки? І що це за змова цілого класу писати тільки «хв» замість «ф»? — запитала вона. — Начебто рука твоя: більше ніхто у світі не має такого жахливого почерку.

-Я сам придумав оповідання, — невпевнено пробелькотів хло­пець.

А тоді сталося щось дивне — у Богданка вирвалося якось неспо­дівано навіть для нього самого:

-То написав Хлопчик-Фігурка!

Вчителька та й цілий клас недовірливо глянули на хлопця — ще мить і всі стали б сміятися з такого жарту. Богданко на підтвер­дження витяг аркуш, той, з Ганнусиного альбоме, на якому Ха-еФ був поміж червоними знаками запитання й оклику. Та несподіван­ка на цьому не скінчилася: з-за парт одночасно схопилися Ганнуся і Соломійка і так само разом проказали на цілий клас:

— І нам оповідання писав Хлопчик-Фігурка, але ми боялися признатися: бо хто ж у таке повірить?6 клас

Довелося усім повірити в існування Ха-еФа, що пише свої жит­тєписи. До того ж через «хв». Хіба це не доказ? Врешті сам Ха-еФ подав голос, запевнюючи усіх, що він напише кожному учневі свою біографію. Тільки істота, що задоволена собою, може це зробити, запевнив він на цілий клас.

Мені здається, що оця пригода трапилася тільки тому, що Ган­нуся мала необережність дорисувати Ха-еФові на трамвайній шибці окуляри. Тому він такий розумний. Буває ж таке! Хіба ні?