Аналіз 132-го сонета Петрарки. Що таке кохання? Добро чи зло? Сотні, тисячі років намагалися закохані знайти відповідь на це питання. А чи є вона? Франческо Петрарка не намагається дати точну відповідь. Його вірш — лише спроба зрозуміти, що ж відбувається з людиною, яка згорає від кохання. «Книга пісень» — це збірка сонетів Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі — жінці, що осяяла життя поета небесної любов’ю. Я хочу написати про 132-й сонет цієї збірки.

14 рядків сонета розкривають перед нами картину любовних страждань і роздумів ліричного героя.

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? — Таж в ній скорбота нищівна.

Зло? — Але ж муки ці солодкі, боже!

Перша строфа обпалює вогнем пристрасті, що розриває душу героя. Є питання, але немає на них чітких відповідей. Тому чотири з шести речень першої строфи — питальні. Роздуми болісні. Як крик, що виривається з глибини душі, звучить останнє речення: «Але ж муки ці солодкі, боже!»

Не можуть бути ці муки солодкими, але так є! Ні зрозуміти, ні пояснити цього не можна. Можна тільки прийняти.

У кожної наступної строфі є свої питання, але їх все менше і менше. А в останній, четвертій, — вони відсутні зовсім.

Про мудрість тут і думати дарма —

Чого я хочу — й сам уже не знаю:

Палаю в стужу, в спеку — весь дрижу.

Кожен робить свій вибір, і сам відповідальний за нього. «Горіти хочу? Бідкатись негоже».

Для героя любов рівнозначна смерті, але, що дивно (це передано в тексті оксю-моронами «живлюща смерте», «втіхо навісна»), смерті оживляючої, а втіхи небажаної.

Третя строфа — це роздуми поета про те, як відчуває себе людина в цьому безмежному морі почуттів, хто керує нею? І знову немає відповіді на питання. Та й не шукає поет відповіді на них. Тому тут усього лише одне питальне речення. Тільки пронизливе почуття самотності і страху перед невідомістю та безмежжям стихії.

Чужій чи власній волі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю,

В човні хисткому рушив без керма.

Поет порівнює себе з гребцем, що вийшов у відкрите море на хисткому човні. Але навіть не це найстрашніше, а те, що немає того, хто підкаже правильний шлях, допоможе прийняти рішення. Ти сам на сам зі своїми почуттями.

Допомоги чекати немає від кого. Та й чи потрібна вона? Адже герой сам не знає, чого хоче: чи позбутися любові, чи продовжувати терпіти цю солодку муку.

Герой відчуває нерозв’язність душевного конфлікту, замкнутого кола, нездатність відповіти на питання, які сам собі ставить.

Звукопис, присутній у вірші, — повторення звуків ж, з — створює картину тремтіння і жару, що охоплюють героя.

Поета постійно кидає від надії до відчаю, від радості до муки. Страждання — синонім кохання. Переплітаючись, вони народжують новий образ.