АЙВЕНГО

У тій мальовничій місцевості веселої Англії, де котить свої води ріка Дон, за давніх часів ширилися густі ліси, що вкрива­ли більшу частину пагорбів і долин поміж Шеффілдом і Дон- кастером. Залишки цих величезних лісів і досі бовваніють нав­коло дворянських замків

Вентворт, Ворнкліф-парк і поблизу Ротерхема. За легендою, тут колись пробував казковий уонт- лейський дракон; тут відбувались запеклі битви у пору міжусоб­них війн Білої та Червоної Троянд; і тут же в давнину збира­лись ватаги сміливих розбійників, пойвиги і діяння яких услав­лені в народних піснях.

Саме тут відбувається дія нашої повісті, що ж до часу, то зображувані у ній події припадають на кінець владарювання Річарда І, коли повернення короля з тривалого полону вида­валося бажаною, але вже неможливою подією для доведених до відчаю підданців, які знемагали від нескінченних утисків вельможного панства. Феодали, отримавши надмірні приві­леї за царювання Стефана, але приборкані королівською вла­дою розважливого Генріха II, тепер знову бешкетували, як у колишні часи; незважаючи на мляві спроби англійської дер­жавної ради обмежити їх свавільство, вони зміцнювали свої замки, збільшували кількість васалів, змушували до покори і васальної залежності всю околицю; кожен феодал праг­нув зібрати й очолити таке військо, яке дало б йому мож­ливість стати впливовою особою у майбутніх державних по­трясіннях.

Дуже нетривким було у той час становище маломаєтних дворян, чи, як їх тоді називали, Франклінів, які, згідно з бук- пою і духом англійських законів, повинні були б оберігати свою незалежність від тиранії великих феодалів. Франкліни могли забезпечити собі на певний час спокійне існування, якщо, як це переважно і траплялося, вдавалися до заступницт­ва одного із впливових вельмож їх околиці чи входили у його почет, або ж зобов’язувались за угодами про взаємодопомогу і за­хист підтримувати феодала у його військових оборудках; але в цьому випадку вони повинні були жертвувати своєю свободою, такою дорогою серцю кожного справжнього англійця, і нара­жалися на небезпеку бути втягнутими у якісь необачні заміри їх шанолюбного покровителя. З іншого боку, вельможні баро­ни, маючи в розпорядженні могутні й різноманітні засоби ути­ску і гноблення, завжди знаходили привід для того, щоб цьку­вати, переслідувати і довести до цілковитого зубожіння будь- кого зі своїх слабших сусідів, хто посмів би не визнати їхньої влади і жити самостійно, гадаючи, що його безпека гарантова­на лояльністю та суворим дотриманням законів країни.

Завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом[3] знач­но посилило тиранію феодалів і поглибило страждання ниж­чих суспільних станів. Чотири покоління не змогли змішати воєдино ворожу кров норманів та англосаксів чи примирити спільністю мови та взаємними інтересами ненависні одна од­ній народності, з яких перша все ще бундючно тішилася пере­могою, а друга страждала від наслідків своєї поразки. Після Гастінгської битви[4] влада цілком перейшла до рук нормансь­ких дворян, які аж ніяк не відзначались поміркованістю. Май­же усі без винятку саксонські принципи і саксонська знать були або винищені, або позбавлені своїх маєтностей; небагато залишилось і дрібних саксонських власників, за якими зберег­лися землі їх батьків. Королі безупинно прагнули законними і незаконними заходами знекровити ту частину населення, яка відчувала вроджену ненависть до завойовників. Усі монархи нор­манського походження віддавати явну перевагу своїм співвіт­чизникам; мисливські закони га інші приписи, яких не було у м’якшому і ліберальнішому саксонському уложенні, лягли на плечі переможених, посилили тягар і без того нестерпного фео­дального гніту.

При дворі і в замках вельможного панства, що прагнуло за­провадити в себе пишноту придворного звичаю, розмовляли ви­ключно по-нормано-французьки; тією ж мовою велося судочин­ство у всіх місцях, де вершилося правосуддя. Одне слово, фран­цузька мова була мовою знаті, рицарства і навіть правосуддя, тоді як незрівнянно мужніша і виразніша англосаксонська зали­шилася для селянства і двораків, що не володіли іншою мовою.

Проте необхідність спілкування між землевласниками і по­неволеним народом, який обробляв їхню землю, стала наріж­ним каменем для поступового утворення діалекту з мішанини французької та англосаксонської мов, розмовляючи яким, вони могли порозумітися. Так поволі виникла теперішня англійська мова, яка щасливо поєднала мову переможців з говіркою пере­можених, а відтак збагатилася запозиченнями з класичних і так званих південно-європейських мов.

Я вважав за потрібне подати читачеві ці відомості, щоб на­гадати йому, що хоча історія англосаксонського народу після правління Вільгельма II обійшлася без жодних значних подій на кшталт війн чи заколотів, та все ж рани, заподіяні завою­ванням, не загоювалися аж до царювання Едуарда III. Значні національні відмінності між англосаксами та норманами, спо­гади про минуле і думки про сьогодення роз’ятрювали ці рани і допомагали збереженню межі, що розділяла нащадків пере­можців — норманів і переможених саксів.

Сонце сідало за одну із порослих густою травою просік лісу, про який уже йшлося на початку цього розділу. Сотні крисла­тих, приземкуватих дубів, які, можливо, були свідками велич­ного походу давньоримського війська, простягали свої вузлу­ваті руки над м’яким килимом чудового зеленого дерну. Поде­куди до дубів долучались бук, гостролист і підлісок з різнома­нітних чагарників, які розрослися настільки густо, що не про­пускали скісних променів призахідного сонця; а подекуди де­рева розходились, утворюючи довгі, скільки сягає око, алеї, у глибині яких губиться захоплений погляд, а уява створює ще дивовижніші картини предковічного лісу. Багряні промені при­західного сонця, пробиваючись крізь листя, кидали то бліде і тремтливе світло на зламане пагілля і замшілі стовбури, то яск­равими та іскристими плямами встеляли дерен. Велика галяви­на посеред цієї просіки, ймовірно, була місцем, де друїди здійс­нювали свої обряди. Тут вивищувався пагорб такої правильної форми, що здавався насипаним людськими руками; на вершеч­ку уцілів неповний крут з величезних необроблених каменів. Сім з них стояли сторчма, решта були повалені руками якогось рев­ного прибічника християнства і лежали почасти неподалік від свого колишнього місця, почасти — на схилі пагорба. Тільки один величезний камінь скотився до самого низу, загативши течію невеликого струмка, що пробивався біля підніжжя пагор­ба, — він змушував ледь чутно дзюрчати його сумні і тихі води.

Двоє людей оживляли цю картину; вони належали, судячи з одягу і зовнішності, до простолюду, що заселяв у ті далекі часи лісові терени західного Йоркширу. Старший із них був чолові­ком похмурим і з вигляду лютим. Одяг його складався лише зі шкіряної куртки, пошитої з вичиненої шкури якоїсь звірини, хутром наверх… Це первісне убрання вкривало свого господаря від шиї до колін і замінювало йому всі частини звичайного одя­гу… Нам залишається тільки відзначити дуже цікаву деталь його зовнішності, яка настільки варта уваги, що її не можна омину­ти: це було мідне кільце на кшталт собачого ретязя, щільно запаяного на шиї. Воно було достатньо широким, щоб не зава­жати диханню, та водночас настільки вузьким, що зняти його можна було, лише розпилявши навпіл. На цьому своєрідному комірі було вирізьблено саксонськими буквами: “Гурт, син Бео- вульфа, прирожденний раб Седрика Ротервудського.”

Біля свинопаса (бо власне таким був фах Гурта) на одному з повалених друїдських каменів сидів чоловік, котрий виглядав років на десять молодшим від першого. Його вбрання нагадува­ло одяг свинопаса, проте вирізнялося деякою вигадливістю і було пошите з ліпшого краму. На руках у цього чоловіка були срібні браслети, а на шиї — срібний нашийник з написом: “Вам- ба, син Безмозкого, раб Седрика Ротервудського”. По шапці із дзвіночками, а також по пришелепуватому і водночас хитрому виразі обличчя Вамби можна було здогадатися, що він один із тих домашніх клоунів чи блазнів, котрих багаті люди тримали у себе вдома для забави, щоб якось згайнувати час.

Вони бесідували англосаксонською говіркою, якою, як уже згадувалось раніше, у той час розмовляли в Англії всі нижчі верстви, за винятком норманських воїнів і найближчого почту феодальних володарів. Проте відтворювати їхню бесіду мовою оригіналу було б марною справою для читача, незнайомого з цим діалектом, тому-то ми дозволимо собі навести її у дослів­ному перекладі.

Святий Вітольде, проклени цих чортових свиней! — про­бурчав свинопас після даремних спроб зібрати стадо, яке роз­біглося, пронизливими звуками сурми. Свині відповідали на його заклик не менш мелодійним рохканням, проте зовсім не квапилися розлучатися з розкішним почастунком із букових горіхів та жолудів чи полишити грузькі береги струмка, де частина стада, запорпавшись у багно, леждла врозтяж, не звер­таючи уваги на лайку свого пастуха.

Побий їх, святий Вітольде! Прокляття на мою голову, якщо до ночі двоногий вовк не роздере двох-трьох свиней… Сюди, Фангс! Ей, Фангс! — закричав він щосили до кудлатого пса, чи то дога, чи то хорта, чи то покруча хорта з шотландською вів­чаркою. Пес, накульгуючи, бігав навколо і, здавалося, хотів до­помогти своєму господареві зібрати непокірне стадо.

Але, чи то не ро­зуміючи знаків, які подавав свинопас, чи то забувши про свої обов’язки, чи то зі зло­го умислу, пес розга­няв свиней у різні бо­ки, тим самим погір­шуючи становище, яке він нібито намагався виправити.
А щоб тобі чорт вибив зуби! — бурчав Гурт. — Провалити­ся б цьому лісникові.
Стриже кігті нашим псам, а потім вони ні­чого не варті. Будь другом, Вамбо, допо­можи. Зайди з того боку пагорба і напо­лохай їх звідти. За ві­тром вони самі підуть  додому, наче ягнята.

Послухай, — сказав Вамба, не рухаючись з місця. — Я вже встиг порадитися з цього приводу зі своїми ногами: вони вирішили, що тягти мої чудові шати через трясовину було б з мого боку ворожим актом стосовно моєї ясновельмож­ної особи і королівського убрання. А тому, Гурте, ось що я скажу тобі: поклич-но Фангса, а стадо полиш напризволяще. Хіба не однаково, чи зустрінуться твої свині із загоном солда­тів, чи зі зграєю розбійників, чи з мандрівниками-прочанами? Адже до ранку свині однаково перетворяться в норманів, при­чому для твого ж таки власного задоволення та полегшення. Як це так — свині для мого задоволення та полегшення перетворяться у норманів? — запитав Гурт. — Ну ж бо, пояс­
ни. Голова в мене тупа, а на думці лише прикрість і лють. Мені не до загадок. Ну, як називаються ці тварини на чотирьох ногах, які рохкають? — запитав Вамба. Свині, йолопе, свині, — відповів пастух. — Це кожен дурень знає. Правильно, “суайн” — саксонське слово. А як ти назвеш свиню, коли вона зарізана, оббілована, розрізана на частини і підвішена за ноги, наче зрадник? Порк, — відповідав свинопас. Вельми тішуся, що й це знає кожен дурень, — зауважив Вамба. — А “порк”, здається, нормано-французьке слово. Отже, допоки свиня жива і за нею пильнує саксонський раб, то звуть її по-саксонськи; але вона стає норманом і її називають “порк”, щойно потрапить у панський замок і з’явиться на бенкет вель­можних персон. Що ти про це думаєш, друже мій Гурте? ІЦо правда, то правда, друже Вамбо. Не знаю лише, як ця правда потрапила у твою дурнувату макітру.

А ти послухай, що я тобі скажу ще, — продовжував Вамба у тому ж дусі. — Ось, приміром, старий наш олдермен бик: доки його пасуть такі раби, як ти, він має своє саксонське прізвисько “окс”, коли ж він опиняється перед вельможним паном, щоб той його скуштував, бик перетворюється на палко­го і люб’язного французького рицаря Біфа. Таким самим робом і теля “каф” — стає мосьє де Во: доки за ним треба пильнувати — воно сакс, але коли воно потрібне для насолоди — йому дають норманське ім’я.

Клянусь святим Дунстаном, — відказав Гурт, — твоя прав­да, хоча вона й гірка. Нам залишилося тільки повітря, щоб диха­ти, втім, і його не відібрали лише тому, що інакше б ми не виконали роботу, навалену на наші плечі. Що смачніше та жир­ніше, те до їхнього столу; жінок найвродливіших — на їх ложе; найкращі і найхоробріші з-поміж нас повинні служити у війську під проводом чужинців і встеляти своїми кістьми далекі країни, а тут мало хто зостається, та й у тих немає ні сил, ні бажання захищати бідолашних саксів. Дай, Боже, здоров’я нашому госпо­дареві Седрику за те, що він заступився за нас, як личить муж­ньому воїнові; от лише днями прибуде в наші краї Реджинальд Фрон де Беф, тоді й побачимо, чого варті всі турботи Седрика… Сюди, сюди! — крикнув він зненацька, знову підвищуючи го­лос. — Ось так, жени їх, Фангс! Молодець, усіх зібрав докупи.

Гурте, — сказав блазень, — видається мені, шо ти вважаєш мене дурнем, інакше б не пхав голову у мою горлянку. Адже варто мені натякнути Реджинальду Фрон де Бефу чи Філіпу де Мальвуазену, що ти шпетиш норманів, умить тебе повісять на одному із цих дерев. Ось і будеш гойдатись на пострах усім, кому заманеться паплюжити вельможне панство.

Собако! Невже ти здатен донести на мене? Ти ж сам спровадив на слизьке! — закричав Гурт.

Донести на тебе? Ні, — сказав блазень, — так чинять розумні люди, де вже мені, дурневі… Але тихше… Хто це до нас їде? — урвав він сам себе, дослухаючись до кінського ту­потіння, що лунало вже досить виразно.

А тобі не однаково, хто там їде? — запитав Гурт, що встиг тим часом зібрати своє стадо, женучи його уздовж однієї з похмурих просік.

Ні, я повинен побачити цих вершників,— заперечив Вам- ба.— Можливо, вони ‘ідуть із чарівного царства з дорученням від короля Оберона…

Замовкни! — перебив його свинопас. — Охота ж тобі тере­вені правити, коли небавом розпочнеться страшна громовиця. Послухай-но, як гримить. А дощ який! Я зроду не бачив улітку таких великих і прямовисних краплин. Поглянь: вітру нема, а дуби тріщать і стогнуть, наче під час бурі. Помовч-но кра­ще, та гайда притьмом додому, перш ніж надійде буря!

Вамба, вочевидь, зрозумів доречність цих переконань і по­спішив за своїм приятелем, який узяв довгий ціпок, що лежав поряд на траві, і рушив у дорогу. Цей новочасний Евмей кваплио простував до лісової галявини, підганяючи за допомогою Фангса стадо, яке пронизливо рохкало.

Розділи ІІ-ІІІ

[ Пастухів наздогнала кавалькада вершників на чолі з ченцем-фран- цисканцем, пріором Еймером. Його супутником був рицар Храму (ор­ден тамплієрів) Бріан де Буагільбер, який прямував на рицарський турнір в Ашбі де ла Зуш. Заночувати мандрівці вирішили у Седрика Сакса — палкого прихильника усього саксонського.

Седрик зустрів гостей привітно і запросив на вечірню трапезу.]

Розділ IV

Абат Еймер скористався нагодою, щоб змінити костюм для їзди верхи на ще розкішніший, поверх якого одягнув химерно вигаптувану мантію.

Храмовник також перевдягнувся — його костюм теж був ба­гатим, хоча й не так старанно і вигадливо прикрашеним, проте сам він справляв величніше враження, ніж його супутник. Він скинув кольчугу і натомість одягнув туніку з темно-червоної тканини, оздоблену хутром, а поверх неї — довгий білосніжний плащ, який спадав додолу пишними складками. Восьмирамен- ний хрест його ордену, викроєний із чорного оксамиту, був нашитий на білій мантії. Він скинув свою високу дорогу шапку: густі, чорні, як воронове крило, кучері пасували до засмаглої шкіри, красиво облямовуючи чоло. Постава та хода, сповнені зграбної величі, були б дуже привабливими, якби не пихатий вираз обличчя, що свідчив про звичку до необмеженої влади.

Услід за почесними гостями увійшли їхні слуги, а за ними смиренно вступив до залу і провідник, у зовнішності котрого не було нічого примітного, окрім одягу прочанина… Він скромно увійшов позаду всіх і, побачивши, що біля нижнього столу заледве чи знайдеться місце для прислуги Седрика і почту його гостей, відійшов до вогнища і сів на лаву. Там він узявся сушити своє вбрання, терпляче очікуючи, коли біля столу ви­падково звільниться місце або дворецький принесе що-небудь попоїсти тут же, біля вогнища.

Седрик приязно підвівся назустріч гостям, зійшов з почес­ного помосту і, зробивши три кроки назустріч, зупинився. Шкодую, — сказав він, — високоповажний пріоре, що дана мною обітниця не дозволяє мені вийти назустріч навіть таким гостям, як ваша превелебність і цей мужній рицар-храмовник. Але мій дворецький повинен був пояснити причину моєї позір­ної негречності. Просив би вас також пробачити, що розмовля­тиму з вами моєю рідною мовою, та й вас попрошу чинити так само, якщо ви знаєте її настільки, що це не завдасть вам клопо­ту. А втім, я сяк-так розумію норманську, тож, либонь, зумію збагнути те, що ви забажаєте мені мовити.

Обітниць, — сказав абат, — слід дотримуватися, шанов­ний Франкліне, чи, з вашого дозволу, шановний пане, хоча цей титул зараз дещо й застарів. А щодо мови, то я вельми охоче розмовляю тією говіркою, якою розмовляла моя небіж- чиця-бабуся — хай упокоїть Господь її душу!

Щойно пріор закінчив цю промову, виголошену з наймиро- любнішими намірами, храмовник сказав чітко і статечно:

Я завжди розмовляв французькою, мовою короля Річарда та його дворян, але розумію англійську мову достатньо, щоб порозумітися з уродженцями тутешньої країни.

Седрик кинув на рицаря один із тих гострих поглядів, яки­ми майже завжди зустрічав будь-яке порівняння між націями- суперницями; але згадавши про конечність дотримання зако­нів гостинності, притлумив свій гнів і порухом руки запросив гостей вмощуватися в кріслах, розставлених хоча й нижче від його власного фотеля, проте поряд із ним. А відтак звелів подавати наїдки.

Прислуга кинулася виконувати наказ, і саме в цю мить Сед­рик побачив свинопаса Гурта та його помічника, які щойно тепер увійшли до зали. Покличте сюди цих гультіпак, — нетерпляче крикнув Седрик.

Коли раби, які провинилися, підійшли до помосту, він за­питав: Це шо означає, негідники? Чому ти, Гурте, сьогодні так забарився? Що ж, пригнав ти своє стадо додому, крутію, чи полишив його на поживу волоцюгам та розбійникам? Стадо ціле, коли ваша ласка, — відповів Гурт. Але це зовсім не моя ласка, шахраю, — сказав Седрик, — цілісінькі дві години нетямитися від тривоги, уявляти собі усі­лякі нещастя і вигадувати способи помсти сусідам за ті кривди, яких вони мені не заподіяли! Затям, що наступного разу скрепиці і в’язниця стануть для тебе карою за подібну провину.

Знаючи запальну натуру господаря, Гурт і гадки не мав ви­правдовуватись; але блазень, до якого господар завше ставив­ся поблажливіше, і цього разу міг розраховувати на більшу терпимість з боку Седрика, отож він і наважився відповісти за себе і за приятеля: Воістину, дядечку Седрику, ти сьогодні зовсім не до пут­тя балакаєш.

Скрепиці — масивні дерев’яні кайдани. Що таке? — вигукнув господар. — Я відправлю тебе у сторожку і накажу відшмагати, якщо ти не припнеш свого блазенського язика! А ти спершу дай мені відповідь, мудрий чоловіче, — сказав Вамба, — чи справедливо та розумно карати одного за провину іншого? Звичайно, ні, дурню. Тоді чого ж ти, дядечку, погрожуєш закувати у кайдани бідного Гурта за гріхи його собаки Фангса? Я готовий хоч зараз заприсягнутися, що ми жодної хвилини не загаялися в дорозі, як тільки зібрали стадо, а Фангс заледве встиг зігнати їх до того часу, як ми вчули дзвін до вечірні. Отже, Фангса й повісимо, — поквапливо оголосив Седрик, звертаючись до Гурта, — він винуватий. А собі візьми іншого пса. Зажди, зажди, дядечку, — сказав блазень, — бо таке рі­шення, мабуть, не досить справедливе: чим же завинив Фангс, коли він кульгає і не годен швидко зібрати стадо? Винен той, хто обстриг йому кігті на передніх лапах; коли б Фангса запи­тали, то, либонь, бідолаха не погодився би на таку операцію. Хто ж це насмілився так покалічити собаку, що належа­ла моєму рабові? — запитав сакс, побуряковівши від люті. Старий Губерт її покалічив, — повідомив Вамба, — началь­ник полювання в сера Філіпа Мальвуазена. Він упіймав пса у лісі і запевняв, що начебто Фангс гнався за оленем, а це, мовляв, заборонено господарем. А сам він лісовий сторож, так ось… Чорт забирай цього Мальвуазена, та й його сторожа! — вигукнув Седрик. — Я їм доведу, що цей ліс не є мисливським заповідником, заснованим великою лісовою хартією’… Але годі про це. Іди, хитрюго, сідай на своє місце. А ти, Гурте, дістань собі іншого пса, і коли цей сторож наважиться зачепити соба­ку, я його відівчу стріляти з лука. Будь я проклятий, як боя­гуз, коли не відрубаю йому великого пальця на правій руці!

Тоді він перестане стріляти… Прошу пробачення, шановні гості. Мої сусіди — не кращі від ваших язичників у Святій Землі, рицарю. Проте наша скромна трапеза вже перед вами. Прошу покуштувати, і нехай добрі побажання, з якими пропонують­ся вам ці страви, винагородять вас за їх скромність.

Щойно зібралися пригощатися, як дворецький підняв жезл і голосно промовив: Прошу вибачення — місце для леді Ровени!

Позаду почесного столу, у верхньому кінці зали, відчини­лись бічні двері, і на поміст зійшла леді Ровена у супроводі чотирьох служниць.

Седрик був здивований і невдоволений тим, що його вихо­ванка при такій нагоді з’явилась на людях, та все ж поспішив їй назустріч і, взявши за руку, з шанобливою урочистістю під­вів до визначеного для господині дому крісла на підвищенні, праворуч від свого місця. Усі звелися на ноги при її появі. Відповівши мовчазним поклоном на цю люб’язність, вона гра­ційно пройшла до свого місця за столом. Але не встигла вона сісти, як храмовник шепнув абату: Не носити мені вашого золотого ланцюга на турнірі, а хіоське вино належить вам! А що я вам казав? — відповів абат. — Але стримайте свій захват — Франклін стежить за вами.

Бріан де Буагільбер, який звик зважати лише на свої ба­жання, знехтував цим попередженням й увіп’явся очима в сак­сонську красуню, котра, ймовірно й поготів уразила його тим, що нічим не була схожою на східних султанш.

Ровена мала чудову статуру і була висока на зріст, проте не настільки висока, щоб це впадало в око. Її шкіра вирізнялася сліпучою білизною, а шляхетні обриси голови та обличчя геть відкидали думку про безбарвність, яка нерідко буває ґанджем вроди надто білошкірих білявок. Ясні голубі очі, облямовані довгими віями, дивилися з-під тонких брів каштанового кольо­ру, що надавали виразності її чолу. Здавалося, очі ці були здатні як запалювати, так і втихомирювати, як наказувати, так і бла­гати. їй личив лагідний вираз. Проте звичка до загального по­клоніння і до влади над людьми надавала цій саксонській дів­чині особливої величі, доповнюючи те, чим обдарувала їй при­рода. Густе волосся світло-русявого відтінку, завите вишукани­ми кучерями, було прикрашене коштовним камінням і вільно спадало на плечі, що в ті часи було ознакою шляхетного похо­дження. На шиї у неї висів золотий ланцюжок з маленьким золотим ковчегом.

Коли Ровена помітила спрямовані на неї палаючі очі хра­мовника, вона з почуттям власної гідності закрила серпанком обличчя на знак того, що такий пильний погляд їй не подоба­ється. Седрик зауважив її жест і розгадав його причину. Сер, — промовив він, — обличчя наших саксонських дівчат настільки мало бачать сонячних променів, що не мо­жуть витримати пильного погляду хрестоносців. Якщо я завинив, — відповів сер Бріан, — то прошу у вас вибачення, тобто прошу леді Ровену вибачити мені…

Тут розмова була перервана появою слуги, який доповів, що біля воріт стоїть мандрівець і просить впустити його на нічліг. Впустіть його, — сказав Седрик, — хто б це не був, однако­во. У таку ніч, коли буря лютує надворі, навіть дикі звірі збирають­ся у зграї і шукають прихистку у свого смертельного ворога — людини, лише б не загинути від шаленої стихії. Дайте йому все, чого він потребує. Освальде, подбай про нього.

Чашник тієї ж миті покинув залу і побіг виконувати розпо­рядження хазяїна.

Розділ V

Освальд повернувся і, нахилившись до вуха свого господа­ря, прошепотів: Це єврей, він назвався Ісааком з Йорку. Чи доречно буде привести його сюди? Пресвята Маріє, — промовив абат, перехрестившись, — допускати єврея у таке товариство! Ти ба, — сказав Вамба, — здається, храмовники люблять лише єврейські грошенята, а товариства їхнього не люблять! Що поробиш, шановні гості, — сказав Седрик, — я не можу порушити законів гостинності навіть на догоду вам. Тсс… Оно він іде, — промовив Седрик.

Впущений без жодних церемоній, до зали боязко й нерішу­че увійшов худорлявий, невисокий старець; він на кожному кроці смиренно кланявся і здавався нижчим, аніж був насп­равді, від звички перебувати у зігнутому стані. Риси його об­личчя були тонкими і правильними; орлиний ніс, проникливі чорні очі, високе чоло, помережане зморшками, довге сиве волосся і густа борода могли б справити приємне враження, коли б не настільки явно видавали його приналежність до пле­мені, яке у ті темні віки викликало відразу у забобонних і неосвічених простолюдинів, а з боку користолюбного і захлан­ного дворянства зазнавало найлютіших утисків.

Увага, виявлена цьому чоловікові під дахом Седрика Сакса, задовольнила б вимоги і найзатятішого ненависника ізраїльсько­го племені. Сам Седрик у відповідь на численні поклони єврея лише хитнув головою і показав йому на нижній кінець стола. Проте там ніхто не потіснився, щоб звільнити йому місце.

Дуже ймовірно, що з огляду на ту причину, котра спонукала Седрика прихистити під своїм дахом нащадка зневаженого на­роду, він наполіг би й на тім, щоб челядь повелася з Ісааком привітніше, але саме у цей час абат розпочав настільки цікаву розмову про породи і звички своїх улюблених псів, що Седрик ніколи не перебив би його навіть заради значно важливішої справи, аніж питання про те, чи піде єврей спати без вечері.

Ісаак стояв збоку, марно сподіваючись, що, може, знайде­ться для нього місце, де він міг би присісти і відпочити. Врешті- решт паломник, що сидів на лавці біля каміна, змилосердився над ним, піднявся з місця і промовив: Старий, мій одяг просох, я вже наситився, а ти мокрий і голодний.

Сказавши це, він згріб на середину огнища порозкидані й згаслі поліна і роздмухав жарке полум’я; згодом підійшов до столу, взяв чашку гарячої юшки з козлятиною, відніс її на столик, біля якого сам вечеряв, і, не чекаючи на вияв вдяч­ності з боку єврея, попрямував у протилежний кінець залу: можливо, він не хотів подальшого спілкування з тим, кому при­служився, а, можливо, йому просто забаглося стати поближче до почесного помосту.

Коли б у ті часи існували маляри, здатні передати схожий сюжет, постать цього єврея, що схилився перед вогнем і зігрівав свої закоцюблі й тремтячі руки, могла б послужити їм непоганою натурою для зображення зимової пори року. Трохи відігрівшись, він з жадібністю взявся за паруючу юшку і сьорбав настільки по­спішно і з такою видимою насолодою, ніби давно не куштував їжі.

Тим часом абат продовжував розмовляти із Седриком про полювання; леді Ровена поринула в бесіду з однією зі своїх прислужниць, а пихатий рицар Храму, позираючи то на єврея, то на саксонську красуню, замислився про щось. Дивуюсь я вам, вельмишановний Седрику, — говорив абат. — Невже ви при всій вашій великій любові до мужньої мови вашої вітчизни не бажаєте визнати вищість нормано-французької мови в усьому, що стосується мистецтва полювання? На цій мові слід завойовувати серця дам і перемагати ворогів. Ну ж бо, вип’ємо з вами по склянці вина, рицарю, — сказав Седрик, — та й, до речі, абату налийте! А я розповім вам про те, що було років тридцять тому. Тоді проста англій­ська мова Седрика Сакса була приємна для слуху красунь, хоча в ній і не було викрутасів трубадурів. Коли ми воювали на полях Норталєртона, бойовий клич сакса чули в рядах шотландського війська не гірше найхоробрішого з норманських баронів. Спом’янемо келихом вина мужніх вої­нів, котрі бились там. Випийте разом зі мною, мої гості. Він випив свою склянку одним духом і продовжував зі ще більшим захопленням: Скільки щитів було порубано того дня! Сотні знамен майоріли над головами хоробрих. Кров текла рікою, а смерть видавалась усім ліпшою за втечу. Саксонський співець назвав цей день святом мечів, зльотом орлів на здобич; удари сокир і мечів по шоломах і щитах ворогів, гул битви і бойові заклики були для співця веселішими від весільних пісень. Але немає у нас співців. Наші подвиги зітерті діяннями іншого народу, нашу мову, навіть наші імена незабаром забудуть. І ніхто не пошкодує за цим, окрім мене, самотнього старого… Чашнику, ледацюго, наповнюй келихи! За здоров’я хоробрих у бою, рицарю, до якого б племені вони не належали, якою б мовою не розмовляли! За тих, хто найвідважніше воює в Палестині в рядах захисників хреста! Я сам ношу знамення хреста, і мені не личить говорити про це, — сказав Бріан де Буагільбер, — але ж кому іншому віддати пальму першості з-поміж хрестоносців, як не рицарям Храму — вірним охоронцям Гробу Господнього! Иоаннітам, — сказав абат. — Мій брат вступив до цього ордену. Я і в думці не маю заперечувати їхню славу, — промовив храмовник, — але… А знаєш, дядечку Седрику, — угрутився Вамба, — коли б Річард Левине Серце був розумнішим і послухався мене, дурня, сидів би він краще вдома зі своїми веселими англійцями, а Єру­салим нехай би визволяли ті ж самі рицарі, котрі його зрадили. Хіба в англійському війську нікого не було, — промовила раптом леді Ровена, — чиє ім’я гідне було б стояти поряд з іменами рицарів Храму та йоаннітів? Вибачте мені, леді, — відповів де Буагільбер, — англійсь­кий король привів із собою до Палестини натовп хоробрих воїнів, які поступалися в доблесті тільки тим, хто своїми грудьми безперервно захищав Святу Землю. Нікому вони не поступалися, — промовив паломник, що стояв поблизу і з помітним нетерпінням прислухався до розмови.

Погляди присутніх звернулися у той бік, звідки пролунало це несподіване ствердження. Я заявляю, — продовжував паломник твердим і сильним голосом, — що англійські рицарі не поступалися жодному з-поміж тих, хто оголив мечі на захист Святої Землі. Більше того, скажу, що сам король Річард і п’ятеро з його рицарів після взяття фортеці Сен-Жан д’Акр влаштували турнір і ви­кликали на бій усіх бажаючих. Я особисто бачив це, тому й кажу. Цього дня кожен з рицарів тричі виїжджав на арену і щоразу перемагав. Додам, що з-поміж їх супротивників семеро належали до ордену рицарів Храму. Серу Бріану де Буагільберу це прекрасно відомо, і він може підтвердити мої слова.

Неможливо змалювати нестямний гнів, що миттєво спалах­нув на ще дужче потемнілому обличчі смаглявого храмовника. Розгніваний і знічений, схопився він тремтячими пальцями за руків’я меча, але не оголив його, напевно, усвідомлюючи, що розправа не минеться безкарно у такому місці і при таких свід­ках. Але щирий і відвертий Седрик, котрий не звик водночас займатися різними справами, так зрадів вісткам про доблесть співвітчизників, що не помітив люті і розгубленості свого гостя. Я б охоче віддав тобі цей золотий браслет, паломнику, — сказав він, — якби ти назвав імена тих рицарів, які настільки шляхетно підтримали славу нашої веселої Англії. З радістю назву їх поіменно, — відповів паломник, — і жод­ного дарунку мені не потрібно: я дав обітницю певний час не доторкатися до золота. Хочеш, друже паломнику, я замість тебе буду носити цей браслет? — сказав Вамба. Першим за доблестю і воїнським мистецтвом, за славою і за становищем, яке він займає, — розпочав паломник, — був мужній Річард, король Англії. Я йому прощаю! — вигукнув Седрик. — Прощаю те, що він нащадок тирана, герцога Вільгельма. Другим був фас!) Лестер, — продовжував паломник, — а тре­тім — сер Томас Малтон з Гілсленда. О, це сакс! — захоплено сказав Седрик. Четвертий— сер Фолк Дойлі, — промовив паломник. Також саксонець, принаймні, з боку матері, — сказав Седрик, що жадібно ловив кожне слово. Втішившись звісткою про перемогу англійського короля і родаків-остров’ян, він майже забув свою ненависть до норманів. — Ну, а хто ж був п’ятим? — запитав він. П’ятим був сер Едвін Торнхем. Чистокровний сакс, клянуся душею Хенгіста! — крикнув Седрик. — А шостий? Як звали шостого? Шостим, — відповів пілігрим, трохи помовчавши і мовби збираючись з думками, — був зовсім юний рицар, маловідо­мий і менш вельможний; його прийняли у це шановне това­риство не стільки заради його доблесті, скільки для круглого рахунку. Ім’я його зітерлось з моєї пам’яті. Паломнику, — сказав Бріан де Буагільбер зі зневагою, — така удавана забудькуватість після того, як ви встигли прига­дати так багато, не досягне мети. Я особисто назву ім’я рица­ря, якому через злощасну випадковість — з вини мого коня — вдалося вибити мене із сідла. Його звали рицар Айвенго; не­зважаючи на його молодість, жоден з його соратників не пе­ревершив Айвенго у мистецтві володіння зброєю. І я голосно, щоб усі чули, заявляю, що, якби він був у Англії і захотів на майбутньому турнірі повторити той виклик, який послав мені в Сен-Жан д’Акре, я готовий битися з ним, надавши йому право вибору зброї. З тим конем і зброєю, які зараз мені нале­жать, я відповідаю за результат поєдинку. Ваш виклик негайно прийняли б, — відповів паломник, — якби ваш супротивник був тут присутнім. А за даних обставин не личить порушувати спокій цього мирного дому, нахваляю­чись перемогою в поєдинку, який заледве чи зможе відбутися. Але якщо Айвенго коли-небудь повернеться з Палестини, я можу вам поручитися, що він буде битися з вами. Добра запорука! — відказав храмовник.— А яку заставу ви мені можете запропонувати? Цей ковчег, — промовив паломник, вийнявши з-під пла­ща маленьку шкатулку зі слонової кості і перехрестившись. — У ньому зберігається частинка справжнього хреста господньо­го, привезена з Монт-Кармельського монастиря.

Пріор абатства Жорво теж перехрестився і побожно почав читати вголос “Отче наш”. Усі наслідували його приклад, за винятком єврея, мусульман і храмовника. Без жодної поваги до святині храмовник зняв із шиї золотий ланцюг, жбурнув його на стіл і сказав: Прошу абата Еймера взяти на зберігання мій заклад і за­клад цього безіменного мандрівника на знак того, що коли рицар Айвенго ступить на землю, яку омивають чотири моря Британії, він буде викликаний на бій з Бріаном де Буагільбе- ром. Коли ж названий рицар не дасть відповіді на цей виклик, він буде проголошений мною боягузом з висоти стін кожного існуючих у Європі командорств ордену храмовників. Цього не трапиться, — втрутилася леді Ровена, перери­ваючи своє тривале мовчання. — За відсутнього Айвенго ска­жу я, якшо ніхто у цьому домі не бажає за нього заступитися. Я заявляю, що він прийме будь-який виклик на чесний бій. Коли б моя слабка запорука могла підвищити значення цього неоціненного закладу, представленого цим праведним манд­рівником, я б поручилася своїм іменем і доброю славою, що Айвенго дасть цьому гордому рицареві бажане задоволення.

У душі Седрика знявся такий вихор суперечливих почуттів, що він не в змозі був зронити жодного слова під час цієї супе­речки. Радість, гордість, гнів, збентеження змінювалися на його відкритому і чесному обличчі, ніби тіні від хмар, що пробіга­ють над скошеним полем. Домашня прислуга, на яку ім’я Ай­венго справило враження електричної іскри, затамувавши по­дих, чекала, що буде далі, не зводячи очей з хазяїна. Але коли заговорила Ровена, її голос мовби змусив Седрика отямитись і перервати мовчання. Леді Ровено, — сказав він, — це зайве. Якби знадобився ще заклад, я особисто, незважаючи на те, що Айвенго жорсто­ко образив мене, готовий своєю власною честю поручитися за його честь. Але, здається, запропонованих закладів і без того достатньо — навіть за модним статутом норманського рицарст­ва. Чи правду я кажу, отче Еймере?

— Цілковиту правду, — підтвердив пріор, — ковчег зі свя­тинею і цей розкішний ланцюг я відвезу до нашого монастиря і буду зберігати в ризниці до тих пір, поки ця справа належ­ним чином не закінчиться.

Після цього прощальний келих обійшов коло. Гості, низько вклонившись хазяїнові та леді Ровені, підвелись і розбрелись за­лою, а господарі у супроводі найближчих слуг пішли у свої покої…

Розділ VI

[ “Паломникові ” Айвенго для ночівлі відвели місце у комірчині, де вже спав єврей Ісаак. На світанку Айвенго порадив Ісаакові тікати із замку. Напередодні юнак підслухав наказ, який Буагільбер віддав своїм слу­гам: схопити єврея, щойно він покине маєток Сакса.

Айвенго вирішив супроводити Ісаака. Подорожні без пригод діста­лися до передмістя Шеффілда. Ісаак, вдячний Айвенго за порятунок, повідомив йому адресу родича-єврея і запевнив, що там він отримає коня і рицарський обладунок, необхідний для участі в турнірі.]

Розділ VII

В той час становище англійського народу було досить сум­ним. Річард Левине Серце знаходився в полоні у підступного і жорстокого герцога Австрійського. Навіть місце ув’язнення Річарда було невідомим; більшість його підданих, що зазнавали в час його відсутності важкого гніту, нічого не знали про долю короля.

Принц Джон, котрий був у союзі з французьким королем Філіпом — найлютішим ворогом Річарда, використовував увесь свій вплив на герцога Австрійського, щоб той якомога довше тримав у полоні його брата Річарда, який свого часу зробив йому стільки доброго.

Користуючись цим моментом, Джон вербував собі прихиль­ників, маючи намір у випадку смерті Річарда боротися за пре­стол із законним спадкоємцем — своїм племінником Артуром, герцогом Британським, сином його старшого брата, Джефрі Плантагенета. Згодом, як відомо, він втілив свій намір і неза­конно захопив владу. Спритний інтриган і гульвіса, принц Джон легко зманив на свій бік не тільки тих, хто мав причини побоюватися гніву Річарда за злочини, здійснені за його відсу­тності, але й численну ватагу “відчайдушних головорізів” — колишніх учасників хрестових походів. Ці люди повернулися на батьківщину, збагатившись усіма пороками Сходу, але ставши злидарями, вони тільки й чекали міжусобиці, щоб поліпшити свої справи.

До переліку причин, що викликали загальне занепокоєння і тривогу, можна долучити також і ту обставину, що багато селян, доведених до відчаю утисками феодалів і нещадним застосуванням законів про охорону лісів, об’єднувались у ве­ликі загони, котрі хазяйнували в лісах і на пустирях, анітрохи не боячись місцевої влади. В свою чергу, дворяни, розігруючи роль самодержавних правителів, збирали побіля себе цілі бан­ди, котрі мало чим відрізнялися від розбійницьких зграй.

Щоби утримувати цих бандитів та вести розкішне життя, чого вимагали їхня гордість і марнославство, дворяни позича­ли гроші в євреїв під великі проценти. Ці борги роз’їдали їх спадки, а позбавитися їх вдавалося шляхом насильства над кредиторами. Не дивно, що за таких важких умов існування англійський народ терпів великі злигодні на даний час і мав усі причини сподіватися ще гірших в майбутньому. На завер­шення цих бід по всій країні поширилась якась небезпечна заразна хвороба. Знайшовши для себе благодатний грунт у важ­ких умовах життя нижчих верств суспільства, вона принесла багато жертв, а ті, що залишились серед живих, дуже часто заздрили покійникам, звільненим від майбутніх лих.

Але, незважаючи на ці нещастя, усі — багачі й бідняки, посполиті і дворяни — з однаковою жадібністю поспішали на турнір. Це було найцікавіше і найпрекрасніше з видовищ того часу, і населення ставилося до нього з таким азартом, з яким напівголодний мешканець Мадрида, замість того, щоб купити їжі для своєї сім’ї, тратить все, щоб насолодитися видовищем бою биків. Жодні обов’язки, жодні хвороби не в силі були втримати старих і молодих від такого спектаклю. Поширили­ся чутки, що бойова потіха, призначена біля міста Ашбі, у графстві Лестерському, відбудеться між прославленими рица­рями в присутності принца Джона, що викликало ще більшу цікавість, і на світанку того дня, на який було призначено початок змагання, величезна кількість людей усіх звань і ста­нів ринула юрбами до місця бойової потіхи.

Місце турніру було надзвичайно мальовничим. На відстані однієї милі від міста Ашбі, розстелилась вкрита прекрасним зеленим дерном широка галявина, облямована з одного боку густим лісом, а з другого — поодинокими старими дубами. Її пологі схили утворювали в середині широкий і рівний майдан­чик, обнесений міцною огорожею. Огорожа мала форму чоти­рикутника із заокругленими для зручності глядачів кутами.

Для в’їзду бійців на арену в північній і південній стінах огорожі були зроблені ворота, настільки широкі, що двоє вер­шників могли проїхати в них поряд. Біля кожних воріт стояли два герольди, шість горністів і шість вісників і, окрім того, сильний загін солдатів для підтримання порядку. Герольди зобов’язані були перевіряти звання кожного з рицарів, хто ба­жав брати участь у турнірі.

Із зовнішнього боку південних воріт на невеликому пагорбі стояло п’ять чудових шатер, прикрашених прапорами корич­невого і чорного кольорів: такими були кольори, вибрані ри­царями, які влаштовували турнір. Мотузки на всіх п’яти шат­рах були тих же кольорів. Перед кожним шатром був вивіше­ний щит рицаря, якому належало шатро, а поряд зі щитом стояв зброєносець, виряджений дикуном, чи фавном1, чи яко­юсь іншою казковою істотою, зважаючи на смаки свого хазяї­на. Середнє шатро, найпочесніше, було віддане Бріану де Буагільберу. Поговір про його незвичайне мистецтво у всіх ри­царських вправах, а також про близькі зв’язки з рицарями, що затіяли це змагання, змусили організаторів турніру не тільки прийняти його у своє коло, а й навіть вибрати своїм головою, незважаючи на те, що він зовсім недавно прибув до Англії. Поряд з його наметом з одного боку розташувались намети Реджинальдо Фрон де Бефа і Філіпа де Мальвуазена, а з іншого — Гуго де Гранменіля, вельможного барона, один із предків якого був лордом-сенешалем Англії за часів Вільгельма Завойовника і його сина Вільгельма Рудого. П’ятий намет належав йоанні- тові Ршіьфу де Віпонту, великому землевласникові з Ашбі де ла Зуш. Майданчик з наметами був обгороджений міцним часто­колом і з’єднувався з ареною широким і пологим спуском.

Вздовж огорожі були змайстровані особливі галереї. Ці гале­реї задрапували і встелили килимами. На килимах були пороз­кидані подушки, щоб дами і вельможні глядачі могли тут почу­ватися якомога зручніше. Вузький проміжок між цими галере­ями й огорожею було надано маломаєтним фермерам, так зва­ним йоменам, так що ці місця можна порівняти з партерами теперішніх театрів. А щодо простолюддя, то воно мало розсіда­тися на лавочках з дерну, зроблених на схилах найближчих пагорбів, що давало можливість споглядати бажане видовище понад галереї. Окрім того, кілька сотень людей розсілись на гілках дерев, що оточили галявину; навіть дзвіниця найближ­чої сільської церкви була винизана глядачами.

На середині східної галереї, саме навпроти центру арени, було влаштоване підвищення, де під балдахіном з королівсь­ким гербом стояло високе крісло на зразок трону. Навколо цієї почесної ложі юрмились пажі, зброєносці, сторожа у пиш­ному вбранні, і з усього було видно, що вона призначалася для принца Джона і його почту.

А тим часом глядачі різних звань юрбами йшли до арени. Вже чимало посварились через те, що багато хто намагався зайняти неналежні їм місця. У більшості випадків суперечки досить безцеремонно розв’язувались сторожею, яка для пере­конання найупертіших сперечальників пускала в хід руків’я своїх мечів і держаки сокир. Якщо ж суперечки за місця вини­кали поміж поважнішими особами, їхні претензії вирішува­лись двома маршалами ратного поля. Ці маршали, озброєні з голови до ніг, роз’їжджали туди-сюди по арені, підтримуючи серед публіки суворий порядок.

Мало-помалу галереї наповнювались рицарями і дворянами; їх довгі мантії темних кольорів приємно контрастували зі світ­лішим і веселішим убранням дам, котрих тут було ще більше, аніж чоловіків, хоча, здавалося б, такі криваві і жорстокі забави мало привабливі для прекрасної половини. Нижні галереї і про­ходи незабаром виявились битком набиті заможними йоменами і дрібними дворянами, які через бідність чи незначне ста­новище в суспільстві не зважились зайняти почесніші місця.

Ісаак, цього разу розкішно одягнутий, у прекрасному плащі, проштовхувався крізь натовп, намагаючись знайти місце в пе­редньому ряду нижньої галереї для своєї дочки, красуні Ребеки. Вона приїхала до нього, а тепер, вхопившись за його руку, тривожно озиралася навкруги, налякана загальним незадово­ленням, викликаним, очевидно, поведінкою її батька. Ми ба­чили, що Ісаак був боягузливим в деяких випадках, але тут він знав, що йому боятися нічого. Крім того, Ісааку було добре відомо, що принц Джон клопочеться про те, щоби позичити в багатих євреїв у Йорку значну суму грошей під заставу коштов­ностей і земельних угідь. Ісаак мав близький стосунок до цієї справи і прекрасно знав, як хотілося принцу якомога швидше її владнати. А тому він був упевнений, що у випадку неприєм­них зіткнень принц неодмінно заступиться.

Оточений своїми наближеними, принц Джон виїхав на арену верхи на баскому коні сірої масті із соколом на руці. На ньому був прекрасний темно-червоний в золоті костюм, а на голові — розкішна хутряна шапочка, прикрашена дорогоцінним камін­ням, з-під якої спадали на плечі довгі кучері. Він ‘їхав попереду, голосно розмовляючи і пересміюючись зі своєю свитою, і зухва­ло, як це властиво членам королівської родини, розглядав кра­сунь, що прикрашали своєю присутністю верхні галереї.

Навіть ті, хто помічав у зовнішності принца вираз непри­борканої брутальності, крайньої зверхності і цілковитої байду­жості до почуттів інших людей, не могли заперечувати того, що він не позбавлений деякої привабливості і люб’язності, які легко сплутати із природним простацтвом і чесністю.

Проте більшість глядачів не вникали в такі глибокі розду­ми. Для них достатньо було побачити прекрасну хутряну ша­почку принца Джона, його пишну мантію, оторочену дороги­ми соболями, сап’янові чобітки із золотими шпорами і, врешті, ту грацію, з якою він керував своїм конем, щоби шаленіти від захоплення і вітати його радісними вигуками.

Принц весело гарцював навколо арени. Раптом увагу його привернула метушня, викликана домаганням Ісаака на краще місце. Пильний погляд Джона миттю розгледів єврея, але значно приємніше враження справила на нього вродлива дочка Сіону, що боязко тулилася до руки свого старого батька.

І справді, навіть на погляд такого прискіпливого поцінову­вана, яким був Джон, прекрасна Ребека могла з честю витри­мати порівняння із найзнаменигішими англійськими красу­нями. Вона мала напрочуд гарну статуру, і східний одяг не приховував її фігури. Жовтий шовковий тюрбан1 пасував до смаглявого відтінку її шкіри; очі блищали, тонкі брови виги­нались гордовитою дугою, білі зуби сяяли, немов перли, а густі чорні коси розсипались по грудях і плечах… — все разом ство­рювало таке чарівне враження, що Ребека могла суперничати з будь-якою з найпривабливіших дівчат, що оточували її. Клянуся лисиною Авраама, — сказав принц Джон, — ця єврейка — зразок тієї чарівності і досконалості, що зводили з розуму наймудрішого з царів. Як ти гадаєш, пріоре Еймере? Клянусь тим храмом мудрого Соломона, якого нам ще мудрі­ший братик Річард ніяк не може взяти, вона гарна, як та коха­на з “Пісні пісень”. Троянда Сіону і Лілія Долин, — відповів пріор. — Проте, ваша світлосте, ви не повинні забувати, що вона не більш як єврейка. Еге! — мовив принц, не звернувши ніякої уваги на його слова. — А ось і мій нечестивий товстосум… Маркіз червінців і барон срібняків сперечається за почесне місце з голодранця­ми, у яких в кишенях, мабуть, не водиться жодного пенні. Клянуся святим Марком, мій грошовитий вельможа і його гарненька єврейка зараз одержать місця на верхній галереї. Ей, Ісааку, це хто така? Хто вона тобі, жінка чи дочка? Що це за східна гурія, яку ти тримаєш під пахвою, ніби це шкатула з твоєю казною? Це дочка моя Ребека, ваша світлосте, — відповів Ісаак з низьким поклоном, анітрохи не знітившись від привітання принца, в якому поєднувались кепкування і люб’язність. Ну, ти, мудрагелю! — сказав принц, гучно регочучи… — Ллє все одно, чи дочка вона тобі, чи жінка, її потрібно поша- новувати, як то личить її красі і згідно твоїх заслуг… Ну, звіль­ніть місце єврею в передньому ряду нижньої галереї…

Розділи VІX-ХІ

| На турнірі рицарі-нормани перемогли усіх, хто прийняв виклик.

Принц Джон уже мав намір визнати переможцем Бріана де Буагіль- бера, коли з ‘явився новий воїн. На його щиті був зображений вирваний з коренем молодий дуб, а під ним напис: “Позбав­лений спадку ”.

Рицар Позбавлений Спадку викликав на поєдинок найсильнішого з-поміж норманів — Бріана де Буагільбера, і переміг його, а відтак здолав і решту норманських рицарів. Зрештою, саме йому й було прису­джено приз переможця. Королевою турніру рицар Позбавлений Спадку обрав леді Рове ну.]

Розділ XII

Принц Джон помітив, шо королева турніру під’їхала до аре­ни, з найгалантнішим виглядом, якого умів прибрати, якщо хотів, помчав назустріч, зняв капелюх і особисто допоміг їй злізти з коня. Весь його почет теж зняв капелюхи, а один з найповажніших вельмож спішився і взяв за вуздечку її коня. Як бачите, — промовив принц Джон, — ми перші подає­мо приклад вияву вірнопідданських почуттів королеві кохання і краси і особисто проведемо її на трон. Благородні дами, — звернувся він до галереї, — можете іти за вашою повелитель­кою, якщо бажаєте, у свою чергу, удостоїтися подібної шани.

З цими словами принц провів леді Ровену до тронної ложі, а найвродливіші і найвельможніші з-поміж присутніх дам по­спішили услід за нею, намагаючись сісти якомога ближче до своєї тимчасової королеви. Коли леді Ровена зайняла своє міс­це, пролунала урочиста музика, наполовину приглушувана ві­тальними криками натовпу. Зброя і обладунки рицарів слі­пуче виблискували на сонці; бійці юрмилися з обох кінців арени і з запалом обговорювали розташування своїх сил.

Герольди закликали до тиші на час читання правил турні­ру. Правила ці вводилися для того, щоб зменшити небезпеку змагання, під час якого рицарі повинні були битися відточе­ними мечами і загостреними ратищами.

Рицарі підняли довгі ратища, і на відточених наконечниках заблищало сонце, а плюмажі і вимпели захитались над шоло­мами. Так вони стояли, поки маршали перевіряли ряди обох партій, бажаючи переконатись, що у кожній з них однакове число бійців. Рахунок підтвердив, що усі в зборі. Тоді маршали покинули арену, і Вільям де Вівіль громовим голосом вигукнув:

— Lаіssеz аllег!

Сурми засурмили, ратища враз нахилились і укріпились в під­пірках, шпори увіткнулись в боки коней, передні ряди обох пар­тій повним галопом помчали один на одного і зіткнулись посе­ред арени з такою силою, що шум було чути за цілу милю. Задні ряди з обох сторін повільно рушили вперед, щоб підтримати тих зі своїх, хто впав, чи спробувати своє щастя з тими, хто переміг.

Про кінець поєдинку зразу не можна було нічого сказати, оскільки знялась густа хмара пилюки. Тільки через хвилину схвильовані глядачі змогли побачити, що відбувається на полі битви. Виявилось, що добра половина рицарів обох партій вибита із сідла. Одні впали від спритного удару ратищем, інші були зім’яті величезною силою і вагою супротивника на коні; одні лежали на арені, не маючи сили звестися, інші встигли звестись на ноги і вступити у рукопашній бій з тими із воро­гів, котрим судилась та ж доля.

Сум’яття посилилось, коли до місця поєдинку підоспіли другі ряди, що кинулись на допомогу своїм товаришам. При­бічники Бріана де Буагільбера кричали: “Босеан, Босеан! За Храм, за Храм!” А супротивники їхні відповідали на це крика­ми: “Резсіісіїасіо! Оезбісйасіо!”, перетворивши девіз, написа­ний на щиті їхнього вождя, у свій бойовий клич.

Поєдинок проходив з перемінним успіхом. Кожен глядач намагався відшукати очима вождів, що перебували у самісінь­кій гущі бою і підтримували товаришів вигуками і власним прикладом. Обидва вершили молодецькі подвиги. Обидва не знаходили серед решти рицарів гідних супротивників.

Але помалу ряди учасників порідшали: одні визнали себе переможеними, інших притиснули до загорожі у кінці арени, треті лежали на землі пораненими, і храмовник з рицарем Позбавленим Спадку зійшлись врешті-решт лицем до лиця. Суперники зійшлись зі всією люттю смертельної ворожнечі. Мистецтво, з яким вони завдавали і відбивали удари, було таким, що у глядачів мимохіть виривалися одностайні вигуки захоплення і схвалення.

Але саме цієї хвилини партія рицаря Позбавленого Спадку потрапила у дуже скрутне становище: на одному фланзі його прибічників тіснила богатирська рука Реджинальда Фрон де Бефа, на іншому — могутній Ательстан скидав і розсіював усіх, хто траплявся йому на шляху. Бачачи, що перед ними більше немає безпосередніх супротивників, обидва ці рицарі, мабуть, подумали водночас, що принесуть вирішальну перемогу своїй партії, якщо допоможуть храмовникові порішити з його воро­гом. Через те обоє враз розвернули коней і з різних боків поне­слись на рицаря Позбавленого Спадку. Неймовірно, щоб одна людина могла встояти проти такого несподіваного і нерівного нападу, якби його не попередили спільні крики глядачів, які не могли залишитися осторонь такої неминучої небезпеки.

— Стережись, стережись, сер Позбавлений Спадку! — гукали зусібіч, то ж рицар встиг вчасно помітити нових супротивників.

Ніщо не врятувало б його, якби не дивна сила і жвавість шляхетного коня, що дістався йому напередодні після перемоги. Це його врятувало. Зі швидкістю сокола ухилявся він від ворогів, кидаючись то на одного, то на іншого, на льоту б’ючи мечем і негайно відскакуючи назад, уникаючи від ударів у відповідь.

Усі глядачі шалено аплодували його мистецтву, проте було зрозуміло, що він, однак, упаде під натиском трьох супротив­ників. Тоді уся знать, що оточувала принца Джона, почала одностайно просити його чимскоріш кинути жезл на арену, щоб врятувати мужнього рицаря від безславної поразки, зумо­вленої чисельною перевагою супротивників. Ну ні, клянусь небом, — відказав принц Джон, — цей вискочень, що приховує своє ім’я і до того ж нехтує нашою гостинністю, уже отримав приз, нехай тепер виграють інші.

Заледве він промовив ці слова, як несподіваний випадок вирішив долю турніру.

Серед прихильників Desdichadoо був рицар у чорному обла- дунку, верхи на вороному коні, такої ж міцної і могутньої стату­ри, як і сам вершник. У цього рицаря на щиті не було ніякого девізу, і досі він майже не брав участі у битві, обмежуючись відбиттям випадкових супротивників, нікого не переслідуючи і особисто нікого не викликаючи. Словом, він грав швидше роль спостерігача, аніж діяльного учасника турніру, і через те глядачі прозвали його Lе nоіr Fаіпеапt — Чорним Ледарем. Тепер цей рицар ніби прокинувся. Бачачи, як люто тіснять вождя його партії, він увіткнув шпори у боки свого коня і, наче блискавка, понісся на допомогу товаришеві, гучним голосом крикнувши:

-Desdichadо! Спішу на допомогу!

Допомога прийшла якраз вчасно: рицар Позбавлений Спадку бився з храмовником, коли Фрон де Беф заніс над ним меч. Проте, перш ніж Фрон де Беф устиг завдати удару, чорний вер­шник вдарив його по голові. Ковзнувши по гладкому шоломі, меч зі страшною силою обрушився на панцир коня, і Фрон де Беф, оглушений сильним ударом, звалився на землю разом із конем. Тоді Чорний Ледар скерував коня до Ательстана Конінгс- бурзького. Кинувши меч, зламаний у поєдинку з Фрон де Бефом, він вихопив з рук незграби сакса важку сокиру і так вдарив його по гребеню шолома, що Ательстан непритомний простягся на землі. Звершивши ці два подвиги, за котрі глядачі нагородили його бурхливими проявами захоплення, Чорний Рицар, здава­лось, знову поринув у стан млявої байдужості і спокійно від’їхав у північний бік арени, надавши можливість своєму вождеві са­мому розправитися з Бріаном де Буагільбером. Тепер це було вже не таким важким завданням, як раніше. Втративши багато крові, кінь храмовника не витримав останнього зіткнення з ри­царем Позбавленим Спадку і упав. Бріан де Буагільбер скотився на землю, заплутавшись ногою у стременах. Його супротивник вмить зістрибнув з коня і, занісши фатальний меч над головою ворога, наказав йому здаватися. Тоді принц Джон, схвильований небезпекою, яка загрожувала рицареві Храму, урятував Буагіль- бера від приниження визнати себе переможеним: принц кинув на арену свій жезл і тим поклав кінець змаганню.

Так закінчилась вікопомна ратна потіха біля Ашбі де ла Зуш — один з найблискучіших турнірів того часу. Правда, тільки чо­тири рицарі зустріли смерть на арені, один просто задихнувся від спеки у своєму панцирі, проте більше тридцяти отримали важкі поранення, і четверо чи п’ятеро з них незабаром помер­ли, а багато хто на все життя залишився кашкою. Через те у давніх літописах цей турнір величається “шляхетним і весе­лим ратним ігрищем біля Ашбі…”

По залитому кров’ю, всіяному уламками зброї і трупами коней полю маршали повели переможця до підніжжя трону принца Джона.

— Рицарю Позбавлений Спадку, — сказав принц Джон, — якщо ви все ще не погоджуєтесь назвати нам своє ім’я, ми під цим титулом вдруге визнаємо вас переможцем на турнірі і заявля­ємо, що ви маєте право одержати з рук королеви кохання і краси почесний вінець, який ви своєю мужністю цілком заслужили.

Рицар слабким голосом сказав кілька слів, які глухо і незро­зуміло прозвучали з-під заборола. Тільки й можна було розі­брати, що він просить не скидати з нього шолома.

Але маршали — чи бажаючи дотримати усіх формальнос­тей, чи з цікавості — не звернули уваги на його заяву і, розір­вавши зав’язки шолома, розстебнули нашийник обладунку. Пе­ред очима присутніх постало вродливе, потемніле від засмаги обличчя молодої людини років двадцяти п’яти, облямоване коротким світлим волоссям. Це обличчя було блідим як смерть і в одному чи двох місцях заплямоване кров’ю.

Ледь потамований крик вирвався з грудей Ровени, коли вона побачила його. Проте, опанувавши себе і ледь тремтячи від стримуваного хвилювання, вона змогла зіграти свою роль до кінця. Ровена наділа на схилену перед нею голову рицаря розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і прока­зала чітко та спокійно:

— Дарую тобі цей вінець, рицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві на сьогоднішньому турнірі. — Вона замовкла на кілька секунд, але потім твердо додала: — І ніко­ли вінець рицарства не був покладений на більш гідне чоло.

Рицар схилив голову і поцілував руку прекрасній королеві, що вручила йому нагороду за мужність, потім зненацька похит­нувся й упав біля її ніг.

Наступило загальне сум’яття. Седрик, онімілий від подиву з несподіваної з’яви свого вигнаного сина, кинувся було упе­ред, ніби бажаючи розлучити його з Ровеною. Але маршали встигли випередити його: вгадавши причину непритомності Айвенго, вони поспішили розстебнути його панцир і побачи­ли, що у нього в боці зяє рана, завдана ударом ратища.

Розділи ХІІІ-ХХХ

[Після закінчення турніру Фрон де Беф підступно полонив Седрика і його супутників — леді Ровену, важко пораненого Айвенго, Ісаака та Ребеку, й ув ’язнив їх у своєму замку. Норманські вельможі мали різні наміри: Фрон де Беф прагнув відібрати статки єврея Ісаака й добити­ся руки леді Ровени, а Бріан де Буагільбер сподівався домогтися прихиль­ності Ребеки.

Тимчасом сакси на чолі з Чорним Рицарем і йоменом Локслі оточи­ли замок Фрон де Бефа. Седрика, який перевдягнувся священиком, вда­лося вивести із замку, а пораненого Айвенго домоглася лікувати Ребе­ка. Незабаром в одному із двобоїв був смертельно поранений Фрон де Беф. А відтак його маєток знищила страшна пожежа, яку вчинила божевільна Ульріка.]

Розділ XXXI

І Чорний Рицар, і Локслі цілком погодилися із саксом, що потрібно спробувати, чого б це не коштувало, взяти стіни при­ступом, оскільки це єдиний засіб запомогти полоненим, що потрапили до рук жорстокого барона Фрон де Бефа. Нащадок короля Альфреда у небезпеці, — додав Чорний Рицар. Клянусь образом святого Христофора, що у мене на через­плічнику, — вигукнув йомен, — якби йшлося навіть про поря­тунок вірного слуги, бідолахи Вамби, я й тоді не пошкодував би своєї руки чи ноги, лише б жодна волосинка не впала з його голови! І я теж, — сказав пустельник. — Я впевнений, що дурень — такий дурень, котрий ні в чому не винуватий, та ще майстер своєї справи і вміє надати смаку кожному келиху вина, не гірше добрячого шматка шинки, — такий дурень, братці, кажу я, завж­ди може розраховувати на розумного ченця. Він за нього і помо­литься, і поб’ється, коли сам не забуде, як читати молитви й орудувати бердишем! — Після цих слів він завертів над головою важкою ломакою, ніби це був легенький пастуший ціпок. Діло речеш, святий паламарю! — вигукнув Чорний Рицар. І це так само правильно, мов би це говорив не ти, а сам святий Дунстан. Ну, добрий мій Локслі, чи не пора шляхетному Седрикові взяти на себе керівництво і вести нас на приступ? Ні, я не візьмусь, — промовив Седрик. — Я не навчений ні мистецтву облоги, ні оборони тих твердинь, котрі норманські тирани зводили у нашій пригнобленій країні. Битися я гото­вий у передніх лавах. Але мої чесні сусіди знають, що я не солдат і не навчений військовій справі вести штурм фортець Якщj так, шляхетний Седрику, — сказав Локслі, — я охоче візьмусь командувати стрільцями, і повісьте мене на тому дубі, під котрим збирався мій загін, якщо хоч один із захисни­ків, виглянувши із-за стін, не буде засипаний такою кількістю стріл, скільки буває часнику у різдвяному окості. Добре сказано, молодецький йомене! — відказав Чорний Рицар. — Якщо ви вважаєте мене годящим для командування і якщо поміж цих відважних молодців знайдеться достатня кількість бажаючих іти за справжнім англійським рицарем, яким я сміливо можу вважати себе, я з радістю пропоную своє мистецтво і бойовий досвід — і поведу в атаку на стіни замку.

Розподіливши таким чином ролі, вожді пішли на приступ, результат якого уже відомий читачеві.

Коли передова вежа була завойована, Чорний Рицар послав цю радісну звістку йоменові Локслі; водночас він просив Локслі якнайпильніше спостерігати за обложеними і завадити їм зо­середити сили для несподіваної атаки, щоб знову відбити за­бране у них укріплення.

Рицар скористався годиною затишшя, наказавши зробити плавучий міст чи, вірніше, довгий пліт, з допомогою якого він сподівався перебратися через рів. Налагодження такого плота затримувало подальший наступ, але ватажки не дуже про це шкодували, оскільки в Ульріки з’явилася можливість подати обложникам обіцяну допомогу.

Коли пліт був готовий, Чорний Рицар звернувся до облож­ників з такими словами: Більше чекати нічого, друзі мої. Сонце хилиться на захід, а я маю справу, котра не дозволить мені провести з вами ще один день. До того ж станеться диво, коли на допомогу супро­тивникові з Йорка не підоспіє кіннота. Нам потрібно поспіша­ти. Один з вас піде до Локслі і скаже йому, щоби він розпочи­нав стрільбу з луків із протилежного боку замку і рухався впе­ред, мовби на приступ. А ви, мужні англійські молодці, зали­шайтеся зі мною і приготуйтесь спустити на воду пліт, як тіль­ки відчинять вежову браму. Сміливо йдіть за мною по дошках і допоможіть мені розбити ген ту браму у центральній стіні фор­теці. Ті з вас, хто не бажає брати участі у цій справі чи у кого немає потрібної зброї, нехай займуть вершину дозорної вежі, добряче понатягують луки і стріляють у кожного, хто з’явиться на протилежній стіні замку. Шляхетний Седрику, ти візьмеш на себе обов’язок порядкувати тими, хто залишається? О ні! Клянусь душею Херварда, — відповів Сакс, — по­рядкувати я не вмію! Але нехай нащадки проклинають мене і в могилі, якщо я не буду битися у перших лавах, куди б ти не повів нас. Бо ж це моя кревна справа, і через те мені личить бути попереду всіх. Подумай, проте, шляхетний Саксе, — сказав рицар, — на тобі немає ні панцира, ні кольчуги, ти лише у легенькім шоломі, а з ратних обладунків у тебе тільки щит і меч. Тим краще, — відповів Седрик. — Тим легше мені буде лізти на цю стіну. І — не визнай за похваляння, рицарю, — я тобі покажу сьогодні, що саксонець так само сміливо іде в бій, як норман у сталевому панцирі. Ну, тоді з Богом! — сказав Чорний Рицар. — Відчиняйте браму і спускайте на воду плавучий міст.

Брама, яка вела з дозорної вежі до рову і виходила навпро­ти воріт для вилазок у центральній стіні замку, несподівано розчинилась. Пліт зіштовхнули на воду. Цілком усвідомлюю­чи, наскільки важливо захопити неприятеля зненацька, Чор­ний Рицар, а слідом і Седрик зістрибнули на плавучий міст і швидко перейшли на другий берег. Тут рицар заповзявся нано­сити важкі удари сокирою по замковій брамі.

Становище Седрика і Чорного Рицаря було воістину небез­печним. Воно було б ще небезпечнішим, якби не дружна до­помога стрільців, що засіли у дозорній вежі: вони безупину засипали стрілами бійниці на стінах, відволікаючи увагу захис­ників і заважаючи їм кидати на обох ватажків метальні снаря­ди, що могли знищити навіс над їхніми головами. Однак за­гроза Чорному Рицареві зростала щохвилини. Чи не соромно вам! — кричав де Брасі своїм воїнам. — Які ж із вас стрільці, якщо двоє цих псів господарюють під самими стінами замку! Вивергайте зубці з вершини стіни і скидайте їх униз! Усе загинуло, де Брасі: замок горить. Та ти збожеволів! — вигукнув рицар. Уся західна сторона охоплена полум’ям. Я спробував по­гасити, але все надаремно.

Бріан де Буагільбер повідомив цю жахливу звістку із суво­рим спокоєм, що складав головну рису його характеру; але по-іншому сприйняв це його здивований товариш. Святі спасенники! — промовив де Брасі. — Що робити? Обіцяю поставити святому Миколаю у Ліможі підсвічник зі щирого золота… Не поспішай зі своїми обітницями, — обірвав його храмов­ник. — Вислухай мене: веди своїх людей вниз, начебто на вилаз­ку, відчини браму. Там на плоті лише двоє людей, скинь їх у рів, а сам зі своїми людьми кидайся до дозорної вежі. Тим часом я поспію до зовнішніх воріт і буду атакувати вежу з того боку. Якщо нам поталанить знову заволодіти цим пунктом, будь упев­нений, що ми зможемо захищатися до тих пір, поки не при­йдуть нас рятувати, чи принаймні здамося на вигідних умовах. Це непогана думка, — сказав де Брасі. — Я своє завдання виконаю… А ти, храмовнику, мене не зрадиш? Ось тобі моя рука і рукавиця, не зраджу, — казав де Буагільбер. — Але потрібно поспішати! Швидше, заради Бога!

Де Брасі нашвидкуруч зібрав своїх людей і кинувся вниз, до брами, яку наказав відчинити навстіж. Заледве це було викона­но, страхітлива сила Чорного Рицаря дозволила йому увірвати­ся всередину, незважаючи на опір де Брасі та його воїнів. Двоє попередніх одразу ж упали мертвими, а решту відтіснили на­зад, як не намагався їх начальник зупинити тих, що відступали. Худоба! — кричав де Брасі. — Невже ви дозволите двом заволодіти нашим єдиним засобом до порятунку? Та це ж сам чорт! — сказав один старий воїн, ухиляючись від ударів Чорного Рицаря. А хоч би й чорт! — відказав де Брасі. — В пекло ви, чи як, хочете від нього втекти? Замок горить, негідники! Нехай відчай додасть вам мужності, або пустіть мене наперед — я сам розправлюсь із цим рицарем!

І справді, цього дня де Брасі постояв за свою честь і довів, що він гідний слави, здобутої ним у міжусобних війнах того жахливого часу. Склепінчастий прохід у стіні, куди вела бра­ма, став ареною рукопашного поєдинку двох бійців. Гучно від­лунювали під кам’яним склепінням несамовиті удари, котрих завдавали вони один одному: де Брасі — мечем, а Чорний Рицар — важкою сокирою. Нарешті де Брасі отримав такий удар, почасти відбитий щитом, що на весь зріст простягся на кам’яній підлозі. Здавайся, де Брасі, — сказав Чорний Рицар, схилившись над ним і занісши над решіткою його заборола фатальний кинджал, яким рицарі добивали переможених ворогів (зброя ця називалась кинджалом милосердя), — здавайся, Морісе де Брасі, скорись негайно, а то зараз тобі й кінець! Не бажаю здаватися невідомому переможцеві, — відповів де Брасі ослаблим голосом, — назви мені своє ім’я чи добий мене… Нехай ніхто не зможе сказати, що Моріс де Брасі здав­ся у полон безіменному простолюдинові.

Чорний Рицар шепнув кілька слів на вухо переможеному супротивникові. Здаюсь у полон, — відказав норман, змінивши упертий і зухвалий тон на цілковиту, хоча й невеселу покірливість. Іди в дозорну вежу, — владно промовив переможець, — і там очікуй моїх наказів. Спочатку дозволь доповісти тобі, — сказав де Брасі, — що Вілфред Айвенго, поранений і ув’язнений, загине у палаю­чому замку, якщо негайно не допомогти йому. Вілфред Айвенго, — вигукнув Чорний Рицар, — у полоні і загине! Якщо хоч до однієї волосинки на його голові торкне­ться вогонь, усе населення замку заплатить мені за це життям. Покажи мені, у якій він кімнаті. Он там кручені сходи, — сказав де Брасі. — Піднімись наверх, вони ведуть до його кімнати… Якщо бажаєш, я прове­ду тебе, — додав він покірливим тоном. Ні, йди у дозорну вежу і чекай на мої розпорядження. Я тобі не вірю, де Брасі.

Упродовж цього поєдинку й опісля короткої розмови Седрик на чолі загону, де особливо чільне місце посідав пустельник, потіснив розгублених і підупалих духом воїнів де Брасі; одні з них благали милосердя, інші даремно намагалися чинити опір, а більша частина кинулася тікати у внутрішній двір. Сам де Брасі звівся на ноги і сумним поглядом проводжав свого переможця. Він мені не вірить! — прошепотів де Брасі. — Але хіба я заслужив його довір’я?

Він підняв меч, що лежав на підлозі, зняв шолом на знак покірності і, перейшовши через рів, віддав свого меча йоменові Локслі.

Пожежа тим часом розгорялася сильніше; її спалахи посту­пово проникли до тієї кімнати, де Ребека доглядала поране­ного Айвенго. Шум битви, що розгорілася знову, збудив його від короткого сну. На його наполегливе прохання вона’знову зайняла місце біля вікна, щоб спостерігати за розвитком бороть­би і повідомляти, що відбувається під стінами; але певний час вона нічого не могла побачити, оскільки все затягло якимось смердючим туманом. Нарешті дим чорними клубами увірвав­ся в кімнату; після цього, незважаючи на оглушливий гул по­боїща, почулись крики: “Води, води!” — і вони зрозуміли, що їм загрожує нова небезпека.

Замок горить! — сказала Ребека. — Пожежа! Як нам вря­туватись? Тікай, Ребеко, рятуй своє життя, — промовив Айвенго, — а для мене вже нема порятунку. Я не залишу тебе, — відповіла Ребека. — Разом врятуємо­ся або загинемо. Ате, великий Боже, мій батько, батько! Яка доля очікує його?

Цієї миті двері відчинились навстіж, і на порозі постав хра­мовник. Вигляд його був жахливим: позолочені обладунки про­ламані і залиті кров’ю, а пір’я на шоломі позриване або обгоріле. Нарешті я знайшов тебе, Ребеко! — сказав він. — Ти побачиш тепер, як я дотримаю своєї обіцянки розділити з тобою і горе, і радощі. Нам залишився один лише шлях до порятунку. Я здолав десятки перешкод, щоб показати тобі цей шлях, — підводься і негайно іди за мною. Сама я не піду, — сказала Ребека. — Якщо ти народжений від жінки, якщо є у тобі хоч краплина милосердя, якщо твоє серце не настільки жорстоке, як твоя залізна броня — порятуй мого старого батька, порятуй цього пораненого рицаря. Рицар, — відповів храмовник із властивим йому спокоєм, — кожен рицар, Ребеко, повинен коритися своїй долі, хоч би йо­му довелось загинути від меча чи вогню.

З цими словами він схо­пив дівчину, що злякано кричала, і поніс геть з кім­нати, незважаючи на її від­чайдушні крики і на погро­зи та прокляття, що поси­лав йому услід Айвенго: Храмовнику, підлий собако, ганьба свого орде­ну! Відпусти негайно що ді­вицю! Зраднику Буагільбер! Це я, Айвенго, тобі наказую! Негіднику! Ти заплатиш мені за це своєю кров’ю. Я б, напевно, не знай­шов тебе, Вілфреде, якби не почув твоїх криків, — сказав Чорний Рицар, вхо­дячи цієї хвилини до кім­нати.

Якщо ти справжній рицар- не турбуйся про мене, а по­спішай за тим викрадачем, врятуй леді Ровену і шляхетного Седрика.

— Усіх по черзі, — промовив Рицар Висячого Замку, — але ти перший у черзі.

І, схопивши на руки Айвенго, він поніс його так само лег­ко, як храмовник поніс Ребеку, добіг з ним до воріт і, довірив­ши свою ношу двом йоменам, сам кинувся назад до замку на допомогу іншим ув’язненим.

Тим часом полонені без жодних перешкод пробрались у … суміжну кімнату, а звідти — у двір замку, де розпочинався останній поєдинок. Тут був бундючний Буагільбер, верхи на коні, в оточенні жменьки кінних та піших захисників замку, згуртованих навколо свого знаменитого ватажка, з надією під
його керівництвом якось врятуватися звідси. Звідний міст за його розпорядженням опустили, але обложники уже встигли заволодіти ним. Стрільці, котрі до цього часу лише здалеку обстрілювали стрілами цю частину замку, як тільки побачили пожежу й помітили, що звідний міст опускають, кинулись до брами, щоб перешкодити втечі захисників і забезпечити собі частку здобичі, перш ніж замок встигне згоріти.

Водночас частина обложників, які прорвалися з боку перед­нього укріплення, щойно що проникли у двір і люто нападали на вцілілих захисників, котрі таким чином зазнали нападу спе­реду і з тилу.

Натхненні відчаєм і підбадьорені прикладом свого безстраш­ного вождя, уцілілі захисники замку билися з гідною подиву мужністю. їх було небагато, але вони були добре озброєні, і їм вдалося кілька разів потіснити натовп обложників, що напи­рав на них. Ребека, верхи на коні одного із сарацинських не­вільників Буагільбера, знаходилась у середині його маленько­го загону, і храмовник, незважаючи на хаотичний кривавий бій, постійно піклувався про її безпеку. Він безнастанно по­вертався до неї і, думаючи про те, як захистити себе, тримав перед нею свій трикутний, викладений сталлю щит. Час від часу він полишав її, вискакуючи уперед, викрикуючи бойове гасло, звалював на землю кількох передових бійців з-поміж тих, що нападали, і відразу ж повертався до Ребеки.

Ательстан, котрий, як відомо читачеві, був великим ледарем, але не боягузом, побачивши на коні жіночу постать, яку так рев­но охороняв рицар Храму, подумав, що це леді Ровена і що Буагі- льбер замислив її викрасти, незважаючи на її відчайдушний опір. Клянусь душею святого Едуарда, — вигукнув він, — я відбе­ру її у цього зарозумілого рицаря, і він помре від моєї руки. Що ви робите? — закричав Вамба. — Підождіть! Поспі­шити — людей насмішити. Клянусь моїм тарахкальцем, що це аж ніяк не леді Ровена. Ви погляньте, яке в неї довге чорне волосся. Ну, якщо ви не навчились відрізняти чорне від біло­го, можете бути ватажком, а я вам не почет. Не дам ламати собі кістки невідомо заради кого. Та на вас і панцира немає. Подумайте, та невже шовкова шапка вистоїть супроти крице­вого меча? Ну, занадився глечик по воду ходити, тут йому і голову зломити! Оеш уоЬізсиш, мужній Ательстане! — завер­шив він свою промову, впустивши полу камзола, за яку нама­гався утриматись сакс.

Ательстан миттю схопив із землі булаву, що випала з рук смертельно пораненого бійця, і, розмахуючи нею направо і наліво, кинувся на загін храмовника, кожним ударом збиваю­чи з ніг то того, то іншого захисника замку, що з його могут­ньою силою, розпаленою несподіваним приступом люті, було неважко. Опинившись незабаром за два кроки від Буагільбера, він голосно крикнув йому: Повертай назад, віроломний храмовнику! Віддавай не­гайно ту, котрої ти не гідний торкатися! Повертай, кажуть тобі, ти, харцизяко і лицеміре із розбійницького ордену! Собако! — промовив Буагільбер, скреготнувши зубами. — Я покажу тобі, що означає паплюжити священний орден рицарів Сіонського Храму!

З цими словами він завернув коня і, змусивши його стати дибки, звівся на стременах, а в ту мить, коли кінь опускався на передні ноги, використав силу його падіння і завдав Атель- станові нищівного удару мечем по голові.

Правду говорив Вамба, що шовкова шапка не захищає від крицевого меча. Даремно Ательстан спробував відбити удар своєю оббитою залізом булавою. Гострий меч храмовника пе­рерубав її, немов очеретинку, і обрушився на голову бідолаш­ного сакса, котрий як мертвий упав на землю. А! Босеан! — вигукнув Буагільбер. — Ось як ми розправ­ляємось з тими, хто ображає рицарів Храму. Хто хоче врятува­тись — за мною!

Йому пощастило домчати до дозорної вежі, яку Моріс де Брасі повинен був захопити, згідно їхнього початкового плану. Де Брасі! — загукав він. — Де Брасі, ти тут? Тут, — відізвався де Брасі, — але я полонений. Чи можу я допомогти тобі? — продовжував Буагільбер. Ні, — відповів де Брасі, — я здався в полон на ласку переможця і дотримаю свого слова. Рятуйся сам. Сокіл при­летів. Тікай з Англії за море. Більше нічого не можу тобі сказати. Добре, — сказав храмовник, — залишайся, якщо бажаєш, але пам’ятай, що і я дотримав свого слова. Які б соколи не прилітали, гадаю, що від них можна сховатися в прецепторії Теплстоу, — це пристанище надійне, туди я й відправлюсь, наче журавель до свого гнізда.

Сказавши це, він помчав далі, а за ним і його почет.

Після від’їзду храмовника ті із захисників замку, котрим не поталанило втекти з ним, продовжували чинити відчайдуш­ний опір обложникам, оскільки не мали надії на пощаду. Во­гонь швидко поширювався по всьому замку. Раптом Ульріка, винуватиця пожежі, з’явилась на одній із бічних веж і голосно заспівала бойову пісню, схожу на ті, які за часів язичництва співали саксонські скальди на полях бойовиськ. Її розпатлане волосся довгими пасмами розвіювалось навколо голови, боже­вільна радість помсти виблискувала в її очах, вона розмахувала у повітрі своєю прядкою, неначе одна з міфічних сестер, з волі яких прядеться і обривається нитка людського життя.

Нестримне полум’я перемогло тепер усі перешкоди і здій­нялось до вечірнього неба одним величезним вогненним стов­пом, котрий було видно здалеку. Несамовита постать саксон­ки Ульріки ще довго вимальовувалась на вершечку обраного нею п’єдесталу. Вона з криками дикої учти розмахувала рука­ми, наче володарка пожарища, нею запаленого. Нарешті й ця вежа з оглушливим тріском упала, і Ульріка загинула в по­лум’ї, що знищило її ворога і тирана. Жах охопив усіх бійців, і впродовж кількох хвилин вони не зворухнулись, лише хрести­лися. Потім пролунав голос Локслі: Радійте, йомени: гніздо тиранів зруйноване! Тягніть здобич на місце збору, до дуба біля Оленячого пагорба: на світанку ми чесно поділимо усе поміж собою і нашими гідними союзника­ми, котрі допомогли нам виконати цю велику справу помсти.

Розділи ХХХІІ-ХХХІІІ

[ Навколо заповітного дуба поблизу Оленячого пагорба зібралися роз­бійники під керівництвом йомена Локслі, щоб розділити здобич. Незаба­ром прибув отець Тук з Ісааком, якого він випадково знайшов у підзе­меллі замку.]

Розділ ХХХІУ

Принц Джон давав у Йоркському замку гучний бенкет і запросив на нього тих дворян і церковників, з допомогою ко­трих мав надію захопити престол свого брата. Вальдемар Фіц- Урс, його хитрий і спритний помічник, таємно орудував серед тих, що зібралися, намагаючись підняти їх на відкритий ви­ступ. Але справа не зрушила з місця через відсутність кількох головних змовників. Для успішного втілення такого задуму не можна було обійтися без суворої наполегливості і відчайдуш­ної сміливості барона Фрон де Бефа, без відваги і завзятості Моріса де Брасі, без бойового досвіду Бріана де Буагільбера. Принц Джон і його улюблений радник у душі проклинали їхню нерозважливу поведінку, але не зважувались діяти без них. Єврей Ісаак теж кудись зник, а з ним зникла і надія на чималу суму грошей, яку принц хотів позичити у місцевих євреїв через його посередництво. У таку критичну хвилину відсутність грошей могла стати фатальною.

Зранку наступного дня після падіння замку Торкілстон у місті Йорку поширилась чутка, ніби де Брасі, Буагільбер і спільник їхній Фрон де Беф взяті в полон чи вбиті. Фіц-Урс особисто повідомив принца про цю чутку, додавши, що вважає її вельми правдоподібною, оскільки рицарі мали тільки невеликий загін, з яким вони збирались напасти на Седрика та його супутників.

За інших обставин подібне насильство тільки розвеселило б принца, але цього разу такий вчинок перешкоджав втіленню його власних задумів, а через те він почав картати його учас­ників. Він пишномовно просторікував про дотримання зако­нів, про порушення порядку і недоторканість приватної влас­ності, ніби його устами говорив сам король Альфред. Свавільні грабіжники! — кричав принц. — Якщо я коли- небудь стану англійським королем, я буду вішати таких негід­ників на звідних мостах їхніх власних замків! Але щоб стати англійським королем, — холоднокровно сказав присяжний радник принца, — необхідно, щоб ваша світлість не тільки терпляче зносила свавільство цих грабіж­ників, але й виявляла до них свою милість, незважаючи на те, що вони досить часто порушують закони, які ви маєте намір оберігати з такою похвальною заповзятливістю. Нічого казати, велику б мали ми вигоду, якби неотесані сакси здійснили на­міри вашої світлості і перетворили звідні мости феодальних замків на шибениці! А цей Седрик власне така людина, якій подібні думки можуть прийти в голову. Вашій світлості прекрасно відомо, що для нас було б небезпечно розпочинати виступ, не маючи у своїх рядах барона Фрон де Бефа і храмовника, а з ін­шого боку, ми зайшли надто далеко, щоб відступати.

Принц Джон роздратовано стукнув себе долонею по лобі і почав великими кроками міряти кімнату. Негідники, — сказав він, — зрадники! Покинули мене у таку скрутну хвилину! Швидше їх можна назвати гультяями, — сказав Вальдемар, — тому що вони займаються дрібничками замість серйоз­ної справи. Що ж робити? — запитав принц, зупиняючись перед Вальдемаром. Усі необхідні розпорядження я вже зробив, — відказав Фіц-Урс. — Я не прийшов би до вашої світлості говорити про таку невдачу, якби не зробив до того все, що було в моїх силах, щоб зарадити справі. Ти завжди був моїм добрим генієм, Вальдемаре, — сказав принц. — Якщо у мене завжди буде такий канцлер, моє воло­дарювання буде прославлене у літописах цієї країни. Ну, і як ти розпорядився? Я наказав Луї Вінкельбранду, старшому помічникові Моріса де Брасі, сурмити збір дружини, сісти на коней, розгор­нути прапор і мчати до замку барона Фрон де Бефа на допо­могу нашим друзям.

Принц Джон почервонів, як вередлива і розпещена дитина, котра вигадала собі, ніби її ображають. Клянусь образом Господнім, — сказав він, — чи не занад­то багато ти на себе береш, Вальдемаре Фіц-Урсе? Яке нахабст­во! Звелів і в труби трубити, і прапор розгорнути, тоді як ми самі тут присутні і жодних наказів відносно цього не давали! Вибачте, ваша величносте, — сказав Фіц-Урс, у душі про­клинаючи бундючність свого патрона, — але гаятись не мож­на було — кожна хвилина дорога, а через те я й визнав за можливе розпорядитись особисто у такій важливій для про­цвітання вашої світлості справі. Я тобі вибачаю, Фіц-Урсе, — пихато промовив принц. — Добрий намір спокутує твій необдуманий поспіх… Але кого я бачу? Клянусь хрестом, це сам де Брасі! І в якому дивному вигляді він з’являється перед нами!

І справді, це був де Брасі. Його лице пашіло від шаленої їзди, шпори були закривавлені. Усе його озброєння мало явні сліди недавньої упертої битви: воно було проламане, пом’яте, у багатьох місцях закривавлене, забризкане болотом, а пилю­ка густим шаром вкривала рицаря від голови до ніг. Відстеб­нувши шолом, він поклав його на стіл і хвилину стояв мовчки, ніби не наважуючись оголосити привезені вісті. Де Брасі, — запитав принц Джон, — що це означає? Говори, я тобі наказую. Сакси, чи що, збунтувались? Говори, де Брасі, — сказав Фіц-Урс майже водночас з принцом. — Ти завжди був мужньою людиною. Де храмовник? Де Фрон де Беф? Храмовник утік, — відповів де Брасі, — а барона Фрон де Бефа ви більше не побачите: він загинув у розжареній могилі, серед палаючих руїн свого замку. Я один врятувався і при­йшов розповісти вам про це. Морозить мене від таких новин, — сказав Вальдемар, — хоча ти й говориш про пожар і полум’я! Найгірша новина попереду, — сказав де Брасі і, підійшов­ши ближче до принца, промовив тихим і чітким голосом: — Річард тут, в Англії. Я його бачив і розмовляв з ним.

Принц Джон зблід, захитався і вхопився за спинку дубової лави, щоб не впасти, як людина, поранена в груди. Ти мариш, де Брасі, — вигукнув Фіц-Урс, — цього не може бути! Це чистісінька правда, — сказав де Брасі. — Я був його в’язнем, він розмовляв зі мною. Ти розмовляв з Річардом Плантагенетом? — продовжував допитуватися Фіц-Урс. Так, з Річардом Плантагенетом, — відповідав де Брасі, — з Річардом Левине Серце, з Річардом, королем англійським. І ти був його в’язнем? — запитав Вальдемар. — Отже, він іде на чолі сильного війська? Ні, він був лише зі жменькою вільних йоменів, і вони не знають, хто він. Я чув. як він висловлював намір розлучитися з ними. Він приєднався до них тільки для того, щоб допомогти їм захопити замок Торкілстон. Так, так, — промовив Фіц-Урс, — у цьому видно усього Річарда. Справжній мандрівний рицар, завжди готовий до різ­них пригод, наче якийсь сер Гай, що надіється на свою силу і спритність. А важливі державні справи тим часом кинуті напризволяще, і навіть життя його у небезпеці. Що ти пропонуєш, де Брасі? Я? Я пропонував Річарду послуги моєї вільної дружини, але він відмовився. Відведу своїх людей до Гулля, посаджу на кораблі і поїду з ними у Фландрію. У непевні часи для війсь­кової людини завжди знайдеться справа. А ти, Вальдемаре? Чи не пора тобі відкласти політику вбік, взятися за ратище і від­правитися разом зі мною? Я надто старий, Морісе. До того ж у мене дочка, — відповів Вальдемар. Віддай її за мене, Фіц-Урсе. З допомогою меча я зможу дістати все, що личить її високому походженню, — сказав де Брасі. Ні, — відповів Фіц-Урс, — я думаю сховатися у тутеш­ньому храмі святого Петра. Архієпископ — мій названий брат.

Поки вони розмовляли, принц Джон вийшов зі стану заці­пеніння, у яке кинула його несподівана новина. Він уважно прислухався до розмови своїх прибічників.

“Вони мене зрікаються, — думав він. — Розсіялись, наче сухі листки при першому подуві вітру. Сили бісівські! Невже нічого не можна буде зробити, якщо ці негідники покинуть мене?” Нам залишається один засіб, — сказав принц, і обличчя його спохмурніло, мов темна ніч. — Той, котрого ми боїмось, мандрує самотою. Потрібно де-небудь наздогнати його. Я за це не візьмусь, — поспішно відповів де Брасі. — Він взяв мене у полон і помилував. Я не погоджусь пошкодити хоча б одне перо на його шоломі. Та хто ж тобі наказує шкодити йому? — промовив принц Джон з різким сміхом. — Ти, можливо, ще будеш розповідати, що я тебе намовляю його вбити. Ні, в’язниця — найкраще рі­шення. А де його ув’язнять, в Австрії чи в Англії, чи тобі не однаково? Він опиниться у тому самому становищі, в якому був, коли ми починали свою затію. Ми ж бо заварили цю кашу, сподіваючись, що Річард залишиться в ув’язненні у Німеччині. Чи в’язниця, чи могила — це мене не стосується, — сказав де Брасі. — Я умиваю руки. Ти збожеволів, де Брасі! — сказав Фіц-Урс. — Ти ж бо найманий начальник вільної дружини, котрий взявся за гроші служити принцові Джону. Тобі відомо, де знаходиться наш ворог, і ти в нерішучості, в той час як доля твого хазяїна, доля твоїх товаришів, власне життя твоє і честь кожного з нас постав­лені на карту! Я вам кажу, — похмуро сказав де Брасі, — що він подарував мені життя. Правда, він прогнав мене геть з-перед очей, відмо­вився від моїх послуг. Отож, я не зобов’язаний йому ані підкоря­тися, ані бути відданим. Але я не можу підняти на нього руку. Та цього й не потрібно. Пошли Луї Вінкельбранда з дво­ма десятками твоїх списоносців. У вас достатньо і своїх мерзотників, — сказав де Брасі, — з моїх жоден не піде на це діло. Вальдемаре, підійди до мене ближче, — сказав принц Джон. — Який я нещасний принц! Хоча у Реджинальда Фіц- Урса і залишився син, але він не успадкував ні відданості, ні відваги свого батька. Ні, у нього є і те, і друге! — сказав Вальдемар Фіц-Урс. — Якщо більше нікому виконати цю небезпечну справу, я беру її на себе.

Сказавши це, він вийшов з кімнати. Іде брати у полон мого брата, — сказав принц Джон Морісу де Брасі, — і відчуває при цьому так мало докорів сумління, ніби йдеться про позбавлення волі якого-небудь саксонського Франкліна. Сподіваюсь, він точно виконає наші накази і з належною повагою поставиться до особи нашого люб’язного брата Річарда.

Як тільки де Брасі вийшов з його покоїв, принц Джон по­кликав слугу і сказав йому: Передай Х’ю Бардону, нашому старшому розвідникові, щоб прийшов до мне негайно після того, як поговорить з Вальдемаром Фіц-Урсом.

Через найкоротший час, протягом якого принц тривож­ним, швидким кроком міряв кімнату, старший розвідник з’я­вився до нього. Бардоне, — сказав принц, — що тобі наказує Вальдемар? Прислати йому двох сміливих людей, добре знайомих з північними лісовими хащами і навченими відшукувати сліди людини і коня. І ти можеш дати йому таких людей? Будьте спокійні, ваша величносте, — відказав ватажок шпигунів. Ну добре, — промовив принц. — А сам ЕВальдемар теж їде з ними? Негайно, ваша величносте, — сказав Бардсхж. А хто ще з ним? — запитав принц Джон недбалим голосом. З ним поїдуть кремезний Торсбі і Уєзеродгцц якого через його жорстокість прозвали Стівен Сталеве Серідце… Добре, — сказав принц Джон і, помовчавши хвилину, до­дав: — Бардоне, необхідно, щоб ти пильно стеживз а Морісомде Брасі, але так, щоб він про це не здогадався. Час від часу до­повідай нам, як він поводиться, з ким розмовляє, що замислює.

Х’ю Бардон вклонився і вийшов.

Якщо Моріс мене зрадить, — сказав принц Джон, – якщо він мене продасть, на що можна сподіватися  беручи до уваги його поведінку, я йому голову зніму, хоча  у цю хвилину сам Річард був біля воріт міста Йорка.

Розділи XXXV – XXXIX

[ Гросмейстер (еолова) ордену Храму розпочав судовий процес над Ребекою, звинуваченою у чаклунстві. Вона домоглася призначення Божою суду: її захисник (якщо такий знайдеться) повинен у двобої пдтвердити її невинність. Натомість на боці обвинувачення доручено виступити Бріанові де Буагільберу. На пошуки захисника Ребеці дали два  дні. ]

Розділ XL

Але повернімось до пригод Чорного Рицаря. Видід’їхавшивщ заповітного дуба великодушного розбійника, він вирушив у до­рогу до сусіднього монастиря, скромного і бідного, що нази­вався абатством святого Ботольфа, куди після падддіння замку Торкілстон перевезли пораненого Айвенго під наглядом не­зрадливого Гурта і великодушного Вамби. Поки що ми не бу­демо говорити про те, що трапилось поміж Вілфредом та його рятівником. Достатньо сказати, що після тривалої і важливої розмови абат розіслав гінців у різні сторони, а на наступного дня зранку Чорний Рицар зібрався покидати монастир, узяв­ши з собою як проводиря блазня Вамбу. Перед від’їздом ри­цар звернувся до Айвенго і сказав йому: Ми з тобою побачимось у Конінгсбурзі, замку покійного Ательстана, куди поїхав твій батько Седрик на поминки за твоїм шляхетним родичем. Я погляну там на твою саксонську рідню, Вілфреде, і познайомлюся з нею ближче. І ти туди при­їжджай, я берусь помирити тебе з батьком.

Мовивши це, Чорний Рицар ласкаво розпрощався з Айвен­го, котрий палко забажав провести свого рятівника. Але про це Чорний Рицар і чути не захотів. Сьогодні добряче відпочинь, — сказав він. — Напевно, і завтра ти ще не зможеш рушити в дорогу. Мені не потрібно іншого проводиря, окрім чесного Вамби: він буде грати при мені роль попа чи блазня, зважаючи на мій настрій. Рицарю Висячого Замку, якщо вже вам завгодно гак на­зивати себе, — сказав Айвенго, — побоююсь, що ви вибрали собі за проводиря надто балакучого і надокучливого блазня. Але він знає кожну стежку в лісі не гірше будь-якого мислив­ця; до того ж, як ви самі бачили, бідолаха відданий і надій­ний, наче булат.

— Нічого, — промовив рицар, — лише б він зумів показати мені дорогу. Що за біда, якщо він захоче розвеселити мене в дорозі. Ну, прощавай, Вілфреде, одужуй, друже мій. Але гля­ди, я тобі забороняю виїжджати, у крайньому разі, до завтра.

З цими словами він подав руку Вілфредові, котрий її поці­лував, розпрощався з абатом, сів на коня і поїхав у супроводі одного Вамби.

Айвенго провів їх поглядом, поки вони не зникли у гущавині навколишніх лісів, потім повернувся до монастиря. Невдовзі піс­ля ранньої обідні він послав за абатом. Прибіг переляканий ста­рий і з тривогою поцікавився, як почувається молодий рицар. Краще, — відповів Айвенго, — значно краще, аніж міг надіятись спочатку: чи моя рана була не настільки серйозною, як я гадав, беручи до уваги значну втрату крові, чи цілющий бальзам так дивовижно на мене подіяв, але я відчуваю, що, мабуть, зможу натягти панцир; це велике щастя, тому що мені такі думки приходять в голову, що я не можу тут більше зали­шатися. Що ж, — відповів поштивий абат, — я тобі дам мою іспанську кобилу: вона ходить інохіддю, шкода тільки, що все ж не настільки рівною, як конячка пріора Сент-Альбанської обителі. Можу, проте, поручитися, що у моєї Мітли — так зву я свого інохідця — дуже м’яка і рівна рись. Дякую вам, превелебний отче, як я бачу, вашу Мітлу вже підвели до брами. Гурт повезе моє озброєння, а щодо всього іншого — будьте спокійні. Прощавайте!

Айвенго швидко і легко збіг з рундука, чого не можна було сподіватися від нещодавно пораненої людини. Він стрибнув на коня, бажаючи уникнути напучувань абата, який поспішив за ним настільки прудко, наскільки дозволяли йому огряд­ність і похилий вік, на ходу вихваляючи свою Мітлу і благаю­чи рицаря обходитися з нею обережніше.

Але Вілфред був надто заклопотаний, щоб вислуховувати по­ради абата і його дотепні жарти. Через те, сівши на кобилу і наказавши своєму зброєносцю (так тепер звався Гурт) не відста­вати, він вирушив у бік в сторону лісу по слідах Чорного Рицаря.

Тим часом Чорний Рицар і його проводир не поспішаючи просувались уперед крізь лісові хащі. Молодецький рицар то наспівував собі під ніс пісні закоханих трубадурів, то ставив своєму супутникові потішні запитання. Завдяки цьому ‘їхня роз­мова була пересипана приповідками і піснями… Ну, а тепер не барись і показуй дорогу, — сказав рицар. Добре, — відповів блазень, охоче під’їжджаючи до рицаря. — Якщо не помиляюсь, ген у тому чагарнику нас очікує тепла компанія. Засідку нам влаштували. З чого це ти взяв? — запитав рицар. А з того й беру, що разів зо два чи зо три бачив, як серед зелені блиснули шишаки. Якби це були чесні люди, вони б виїхали на відкриту стежку. Але ця хаща — якраз годяще місце для таких халеп. Клянусь честю, — відповів рицар, опускаючи забороно, — цього разу ти правий!

І добре, що він встиг це зробити, оскільки цієї секунди з придорожніх кущів вилетіли три стріли, націлені йому в голо­ву і в груди; одна з них устромилась би йому в мозок, якби не відскочила від сталевого заборона. Інші дві поцілили у нагруд­ник і щит, що висів у нього на шиї. Дякувати зброяреві, міцно зробив мої обладунки! — ска­зав рицар. — Вамбо, уперед! Зітнемося з ними!

З цими словами він спрямував коня на кущі. Назустріч йому вискочили з гущавини шість чи сім озброєних вершників і щодуху помчали на нього зі списами напереваги. Три списи розлетілись на друзки, мовби ударившись до сталевої вежі. Очі Чорного Рицаря блиснули гнівом крізь вузькі очниці забо­рона. Він велично підійнявся на стременах і крикнув: Що це означає?

Замість відповіді воїни вихопили мечі і напали на нього зусібіч. Помри, тиране! — кричали вони. Ага! Ось тобі, для слави святого Едуарда! Ось тобі, для слави Георгія Побідоносця! — 3 кожним вигуком Чорний Ри­цар скидав на землю воїна. — Ось що, у нас є зрадники?

Якими відважними не були його супротивники, проте вони позадкували від могутньої руки, кожний змах якої загрожував їм смертю. Здавалось, він один переможе усіх ворогів. Але тут вихопився рицар у синьому обладунку, який досі тримався від­далік; він пришпорив свого коня і, спрямувавши ратище не на вершника, а на коня, смертельно поранив шляхетну тварину. Це зрадницький удар! — вигукнув Чорний Рицар, коли кінь упав набік, потягши його за собою.

Тієї ж хвилини Вамба затрубив у ріг: все відбулося настіль­ки швидко, що він не встиг зробити цього раніше. Несподіва­ний звук ріжка змусив убивць знову податися назад, а Вамба, незважаючи на те, що був погано озброєний, не роздумуючи кинувся уперед і допоміг Чорному Рицареві звестися. Чи не соромно вам, підлі боягузи! — вигукнув рицар у синьому обладунку, що, очевидно, був ватажком. — Чи не повтікали ви від звичайнісінького ріжка, на якому надумав пограти блазень?

Підбадьорені цими словами, вони знову напали на Чорного Рицаря, котрий притулився до стовбура товстого дуба і відби­вався лише мечем. Підступний рицар озброївся тим часом іншим ратищем і, улучивши хвилину, коли могутній супротивник зму­шений був відбиватися з усіх боків, побіг на нього з наміром прибити його ратищем до дерева. Але Вамба завадив і цього разу. Не маючи великої сили, він вирізнявся спритністю. Бла­зень скористався тим, що бійці, заклопотані боротьбою з рица­рем, не звертали на нього уваги, і встиг запобігти напад у Си­нього Рицаря, покалічивши ноги його коня ударом палаша. Кінь і вершник упали на землю. Проте становище Чорного Ри­царя залишалося вкрай небезпечним, оскільки його зі всіх сто­рін атакували воїни, озброєні з голови до ніг. Він безперервно захищався мечем від нападників і вже підупадав у силах, коли несподівано влучна стріла поклала на місці одного з найвищих його супротивників. Тієї ж хвилини на галявину висипав на­товп йоменів під проводом Локслі і веселого пустельника. Вони не гаючи часу кинулись у бій, і незабаром негідники усі як один полягли чи були смертельно пораненими.

Чорний Рицар подякував своїм рятівникам з такою велич­ною гідністю, якої вони раніше не помічали у ньому, вважаю­чи його швидше мужнім воїном, аніж знатною особою. Перш ніж висловити вдячність моїм відданим і завзятим друзям, — сказав він, — для мене надзвичайно важливо дізна­тися, хто такі ці несподівані вороги. Вамбо, підніми забороло Синього Рицаря. Він, здається, керівник ватаги.

Блазень підбіг до ватажка убивць, що лежав, притиснутий своїм конем, і настільки сильно розбився, що був не в змозі ні бігти, ні чинити опір. Ну ж бо, хоробрий воїне,— сказав Вамба, — дай я побуду твоїм зброєносцем, як побув конюшим. Я тебе з коня скинув, я з тебе і шолом зніму.

З цими словами він досить безцеремонно зняв шолом з голови Синього Рицаря, і перед очима глядачів постали сиві кучері і обличчя, яке Чорний Рицар аж ніяк не сподівався зустріти за даних обставин. Вальдемар Фіц-Урс! — вигукнув він здивовано. — Що могло змусити людину твого звання і з твоєю доброю славою взятися за таку ганебну справу? Річарде, — відповів полонений рицар, звівши на нього очі,— погано ж ти розбираєшся в людях, якщо не знаєш, до чого можуть довести шанолюбство і мстивість. Мстивість? — повторив Чорний Рицар. — Але я ніколи не скривдив тебе. За що ти мені мстиш? За мою дочку, Річарде, на котрій ти не захотів оженити­ся. Хіба це не достатня кривда для нормана такого ж шляхет­ного роду, як і ти? Твоя дочка? — запитав Чорний Рицар. — Дивна причина для ненависті, що дійшла до кривавої розправи! Відійдіть геть, панове, мені потрібно поговорити з ним наодинці. Ну, Валь­демаре Фіц-Урсе, тепер кажи ширу правду: зізнавайся, хто тебе підбив на цю зраду? Син твого батька, — відповів Вальдемар. — Як бачиш, він карає тебе лише за те, що ти був непокірним сином свого батька.

Очі Річарда зблиснули обуренням, але кращі почуття побо­роли гнів. Він провів рукою по чолі і хвилину стояв, дивля­чись в обличчя переможеному баронові, у рисах якого гор­дість боролась із соромом. Ти не благаєш помилування, Вальдемаре? — запитав король. Хто потрапив у лапи лева, той знає, що це було б нада­ремно, — відповів Фіц-Урс. Тоді бери його невиблаганим, — сказав Річард, — лев не їсть стерва. Дарую тобі житгя, але з умовою, що протягом трьох днів ти покинеш Англію, поїдеш сховати ганьбу у своє­му норманському замку і ніколи не насмілишся згадувати ім’я Джона Анжуйського у зв’язку з цим віроломним злочином. Якщо ти ще будеш на англійській землі пізніше визначеного мною строку, то помреш, а якщо найменшим натяком кинеш тінь на честь мого дому, клянусь святим Георгієм, не втечеш від мене і навіть у церкві не врятуєшся! Я тебе повішу на вежі твого власного замку на корм гайворонню… Локслі, я бачу, що ваші йомени встигли вже переловити коней. Дайте одного коня цьому рицареві і відпустіть його з миром! Якби я не думав, що чую голос, котрому повинен корити­ся беззаперечно,— відповів йомен, — я б охоче пустив услід цій падлюці добру стрілу, щоб увільнити його від довгої мандрівки. У тебе англійська душа, Локслі, — сказав Чорний Ри­цар,— і ти нюхом відгадав, що зобов’язаний мені коритися. Я Річард Англійський!

Розділи ХLІ — ХLІІ

[Незабаром над’їхали Айвенго і Гурт, після чого король Річард з Айвенго вирушили до Седрика. Прибувши у замок, король Річард Леви­не Серце назвав Седрикові своє ім ’я і попросив його пробачити Айвенго.

Зрештою, старий Седрик дарував синові прощення.

Тим часом Айвенго, який отримав звістку про смертельну небезпе­ку, що нависла над Ребекою, поспішає у дорогу. ]

Розділ ХLIII

Повернімось тепер до стін прецепторії Темплстоу саме тоді, коли кривавий жереб повинен був вирішити, жити чи померти Ребеці. Навколо стін було дуже людно. Сюди, мов на сільський ярмарок чи церковне свято, збіглись усі навколишні жителі.

Ще більше люду оточувало арену прецепторії. То була глад­ка, старанно вирівняна для військових та рицарських вправ­лянь членів ордену галявина, що прилягала до стін обителі.

На кінці арени стояв заритий в землю стовп; довкола лежали дрова, поміж якими залишався прохід для спалення. До стовпа були прикручені ланцюги, якими мали прив’язати Ребеку. Біля цієї жахливої споруди стояло четверо чорношкірих невільників, їх чорні обличчя, у ті часи малознайомі англійському населен­ню, сповнювали жахом натовп, що дивився на них, наче на чортів, які зібралися вершити свою диявольську справу.

У натовпі перешіптувались, розповідаючи один одному про те, що за останній непевний час встиг натворити сатана, і при цьому, звичайно, не забули приписати йому усілякі буваль­щини і небилиці.

Зненацька удар великого дзвона церкви святого Михаїла у Темплстоу, старовинної споруди, що вивищувалася посеред селища на деякій відстані від прецепторії, припинив їхню роз­мову. Один за одним нечасті і зловісні бамкання дзвона розля­гались віддаленою луною і наповнювали повітря звуками залі­зного надмогильного плачу. Похмурий дзвін, що сповіщав про початок церемонії, змусив здригнутися серця присутніх; усі погляди зосередились на стінах прецепторії в очікуванні вихо­ду гросмейстера і злочинниці.

Нарешті звідний міст опустився, брама відчинилась, і виї­хали спочатку рицар з прапором ордену і шістьома горністами попереду; за ними — прецептори, по двоє в ряд; потім — гросмейстер верхи на прекрасному коні, у найскромнішому убранні; слідом — Бріан де Буагільбер у розкішному бойовому обладунку, але без ратища, щита і меча, які несли за ним зброєносці. Обличчя його, частково прикрите довгим пером шапочки, відображало жорстоку внутрішню боротьбу гордості з нерішучістю. Він був блідим як смерть, ніби не спав кілька ночей поспіль. Проте він керував нетерплячим конем звич­ною рукою вправного вершника і найкращого бійця ордену храмовників. Постава його була величною і владною, але, вгля­даючись прискіпливіше у вираз його похмурого обличчя, люди читали на ньому дещо таке, що змушувало їх відвертатися.

З обох боків від нього їхали Конрад Монт-Фітчет і Альберт Мальвуазен, що виконували роль поручників бойового рицаря. Вони були у довгих білих шатах, котрі члени ордену носили в мирний час. За ними їхали інші рицарі Храму та довга вервечка зброєносців і пажів, зодітих в чорне; це були послушники, що прагнули честі посвячення в рицарі ордену. За ними йшов загін пішої сторожі, теж в чорному вбранні, а в середині виднілась бліда постать підсудної, що тихими, але впевненими кроками наближалась до місця, де мала вирішитися її доля.

З неї зняли усі прикраси, побоюючись, що поміж них мо­жуть бути амулети, котрими, за тодішніми віруваннями, сата­на забезпечує свою жертву, щоб перешкодити їй покаятись навіть на тортурах. Замість строкатих східних тканин на ній було біле убрання з найгрубшого полотна. Але на її обличчі відбився вираз мужності й покірності долі, і навіть у цьому вбранні, без жодних прикрас, окрім довгого чорного волосся, вона навіювала усім такий жаль, що ніхто не міг без сліз диви­тися на неї. Навіть найлицемірніші святенники шкодували, що це прекрасне створіння стало відданою рабинею сатани.

Бідолашну Ребеку підвели до чорного крісла, поставленого поряд з багаттям. Від першого погляду на страшне місце стра­ти, настільки ж жахливої для уяви, як і нестерпно болісної для тіла, вона здригнулась, закрила очі і, ймовірно, молилась, оскільки губи її ворушилися; але вголос вона не промовила жодного слова. Через хвилину вона відкрила очі, пильно по­дивилась на багаття, ніби бажаючи подумки змиритися з не­минучі ‘.тю, потім повільно відвела погляд.

Тим часом гросмейстер зайняв своє місце і, коли усі рицарі розташувались за його спиною у суворій відповідності зі зван­ням кожного з них, голосні тягучі звуки сурем сповістили, що суд розпочинається.

Мальвуазен як поручник за Буагільбера вийшов уперед і поклав до ніг гросмейстера рукавичку єврейки, що слугувала запорукою майбутньої битви.

— Доблесний володарю і превелебний отче, — сказав Маль­вуазен, — ось стоїть добрий рицар Бріан де Буагільбер, преце- птор ордену храмовників, який, прийнявши запоруку поєдин­ку, покладену мною до ніг вашої превелебності, тим самим зобов’язався виконати обов’язок честі у сьогоднішньому поє­динку на підтвердження того, що ся єврейська дівиця, на ймен­ня Ребека, справедливо заслуговує засудження на смертну кару за чаклунство капітулом сього найсвятішого ордену Сіонсько- го Храму. Цей рицар готовий чесно і шляхетно змагатися, якщо ваша превелебність виявить на те свою високошановану і мудру згоду. А чи заприсягся він у тому, що буде битися за чесне і праве діло? — запитав гросмейстер. — Подайте сюди розп’ят­тя та поставець. Володарю і високопревелебний отче, — охоче відповів Мальвуазен, — брат наш, який стоїть тут, поклявся вже у пра­воті свого звинувачення в присутності відважного рицаря Кон- рада Монт-Фітчета, а тут присягати йому не личить, беручи до уваги, що супротивниця його не християнка і, отже, не може присягнути.

Це пояснення видалося цілком слушним, на превелику ра­дість Мальвуазена: хитрун завчасу передбачив, наскільки важ­ко і, мабуть, навіть неможливо буде вмовити Бріана де Буагіль- бера публічно проказати таку клятву, а тому вигадав відмовку, щоб увільнити його від цього.

Вислухавши поя^ення Альберта Мальвуазена, гросмейс­тер наказав герольдові вийти наперед і виконати свій обов’я­зок. Знову залунали сурми, і герольд, вийшовши на арену, голосно вигукнув: Слухайте! Слухайте! Слухайте! Ось відважний рицар сер Бріан де Буагільбер, готовий битися з кожним вільнонародженим рицарем, який захоче виступити на захист єврейки Ребеки, згідно дарованого їй права виставити замість себе бій­ця на поєдинку. Такому її заступникові превелебний і доблес­ний володар гросмейстер, присутній тут, дозволяє битися на однакових правах, надаючи йому однакові умови стосовно міс­ця, напряму сонця та вітру і всього іншого, що стосується сього доброго поєдинку.

Знову залунали сурми, і тоді настала тиша, що тривала до­сить довго. Ніхто не бажає виступити захисником? — запитав грос­мейстер. — Герольде, іди до підсудної і запитай, чи жде вона кого-небудь, хто захоче битися за неї у даній справі.

Герольд пішов до місця, де сиділа Ребека. У ту ж хвилину Буагільбер раптом повернув свого коня і, незважаючи на спроби Мальвуазена і Монт-Фітчета стримати його, помчав на проти­лежний кінець арени й опинився перед Ребекою водночас із герольдом. Чи правильно це і чи допускають устави поєдинок? — запитав Мальвуазен, звертаючись до гросмейстера. Так, Альберте Мальвуазене, допускають, — відповів Бо- мануар, — тому що в даному випадку ми звертаємось до суду Божого і не повинні перешкоджати сторонам зноситись між собою, щоб не завадити торжеству правди.

Тим часом герольд говорив Ребеці таке: Дівице, шляхетний і превелебний владика гросмейстер наказав запитати: чи є в тебе заступник, що бажав би битися сього дня від твого імені, чи ти визнаєш себе справедливо засудженою до страти? Передайте гросмейстерові, — відповіла Ребека, — що я наполягаю на своїй невинності, не визнаю, що я заслуговую страти, і не бажаю сама бути повинною у пролитті власної крові. Скажіть йому, що я вимагаю відстрочення, наскільки це допускають його закони, і зачекаю, чи не пошле мені поруч­ника милосердний Бог, до якого звертаюсь в годину моєї най­більшої скорботи. Але коли опісля визначеного часу не буде мені захисника, то нехай звершиться свята воля Божа!

Герольд повернувся до гросмейстера і передав відповідь Ребеки. Боже, борони, — сказав Лука Бомануар, — щоб хто-не- будь міг поскаржитися на нашу несправедливість, хай це буде єврей чи язичник! Допоки вечірні тіні не простягнуться із за­ходу на схід, ми зачекаємо, чи не з’явиться заступник цієї бідолашної жінки. Коли ж сонце почне хилитися на захід, нехай вона готується до смерті.

Герольд переказав Ребеці ці слова гросмейстера. Вона покі­рно кивнула головою, склавши руки на грудях і звівши очі до неба, немовби шукала там допомоги, на котру заледве чи мог­ла розраховувати на землі. У цю страшну хвилину вона почула голос Буагільбера. Він говорив пошепки, але вона здригнула­ся, бо його слова викликали значно більшу тривогу, аніж сло­ва герольда. Ребеко, — сказав храмовник, — ти чуєш мене? Мені до тебе немає діла, жорстокосердий, — відповіла бідолашна дівчина. Так, але ти розумієш, що я кажу? — продовжував храмов­ник. — Я сам лякаюся звуків свого голосу і не зовсім розумію, де ми знаходимось і з якою метою опинились тут. Ця огоро­жа, арена, крісло, на якому ти сидиш, ці оберемки хмизу… Я знаю, для чого все це, але не можу собі уявити, що це дійсність, а не страшний сон. Він наповнює розум жахливими образами, але свідомість не допускає їх можливості. Моя свідомість і всі мої відчуття, — сказала Ребека, — переконують мене, що це багаття призначене для спалення мого тіла і відкриває мені нестерпно болючий, але короткий перехід до кращого світу. Це все привиди, Ребеко, і видива, заперечувані вченням ваших же садукейських мудреців. Послухай, Ребеко, — заго­ворив Буагільбер дедалі більшим запалом, — у тебе є можли­вість врятувати своє життя і волю, про яку й гадки не мають усі ці негідники і святенники. Сідай швидше до мене за спи­ну, на мого Замора, шляхетного коня, який ще жодного разу не зрадив свого хазяїна. Я його виграв у єдиноборстві супроти султана трапезундського. Сідай, кажу, до мене за спину, і че­рез годину ми залишимо далеко позаду будь-яких пересліду­вачів. Тобі відкриється новий світ радості, а мені — нові тере­ни до слави. Нехай проказують наді мною які завгодно прису­ди — я зневажаю їх! Нехай викреслюють ім’я Буагільбера зі списків своїх монастирських рабів — я змию кров’ю будь-яку пляму, якою вони посміють забруднити мій родовий герб! Спокуснику, — сказала Ребека, — іди геть! Навіть у цю хвилину ти не в змозі ані на волосинку похитнути моє рішен­ня. Навколо мене лише вороги, але тебе я вважаю найстраш­нішим з них. Іди, заради Бога!

Альберт Мальвуазен, стривожений і занепокоєний їхньою надто тривалою розмовою, під’їхав, щоб перервати бесіду. Зізналась вона у своєму злочині, — запитав він у Буагіль- бера, — чи досі вперто заперечує? Саме так, уперто заперечує і відрікається, — промовив Буагільбер. Тоді, шляхетний брате наш, — сказав Мальвуазен, — тобі залишається лише зайняти попереднє місце і почекати до за­кінчення терміну. Дивись, тіні вже подовшали. Ходімо, відваж­ний Буагільбере, надіє нашого священного ордену і майбутній наш владико.

Промовивши ці слова примирливим тоном, він простягнув руку до вуздечки його коня, мовби з наміром повести його назад в протилежний кінець арени. Лицемірний негіднику! Як ти смієш накладати руку на мої поводи? — гнівно вигукнув Буагільбер, відштовхнувши Маль­вуазена, і сам понісся назад, на своє місце. Ні, у нього ще багато пристрасті, — притишено сказав Мальвуазен Конраду Монт-Фітчету, — потрібно лише скеру­вати її як належить; вона, мов грецький вогонь, спалює усе, до чого доторкнеться.

Дві години просиділи судді перед ареною, даремно очікую­чи появи заступника. Та воно й зрозуміло, — говорив відлюдник Тук, — тому що вона єврейка. Клянусь моїм орденом, шкода, що така мо­лода і вродлива дівчина загине через те, що нікому за неї по­битись. Була б вона хоч десять разів чаклунка, але тільки хри­стиянської віри, мій дубець віддзвонив би полудень на стале­вому шоломі жорстокого храмовника.

Загальна думка схилялась до того, що ніхто не обстане за єврейку, та ще й звинувачувану у чаклунстві, і рицарі, під’юджені Мальвуазеном, почали перешіптуватись, що пора б оголосити заклад Ребеки програним. Але цієї хвилини на полі з’явився рицар, котрий пришпорював коня у напрямку арени. Сотні голосів закричали: “Заступник, заступник!” — і, незважаючи на забобонний страх перед чаклункою, натовп голосними вигука­ми вітав в’їзд рицаря за огорожу арени. Але, побачивши його зблизька, глядачі розчарувались. Кінь його, що проскакав бага­то миль щодуху, здавалось, падав від утоми, та й сам вершник, що так відважно примчав на арену, заледве тримався у сідлі від слабкості, чи від утоми, чи від того й іншого.

На вимогу герольда назвати своє ім’я, звання і мету свого прибуття рицар відповів сміливо й охоче: Я, добрий рицар шляхетного роду, приїхав виправдати мечем і ратищем дівицю Ребеку, дочку Ісаака з Йорку, довес­ти, що присуд, супроти неї висунутий, несправедливий і без­підставний, оголосити сера Бріана де Буагільбера зрадником, убивцею і брехуном, на підтвердження чого готовий битися з ним на сій арені і перемогти з допомогою Божою, заступництвом Богоматері та святого Георгія. Передусім, — сказав Мальвуазен, — прибулець зобов’яза­ний довести, що він справжній рицар і вельможного роду. Наш орден не дозволяє своїм захисникам виступати супроти безіменних людей. Моє ім’я, — промовив рицар, відкриваючи забороло шо­лома, — більш знаменитіше, Мальвуазене, та й рід мій старі­ший. Чи дозволяє мені гросмейстер брати участь у сім поє­динку? — спитав Айвенго. Не можу заперечувати твоїх прав, — промовив гросмейс­тер, — лише запитай дівчину, чи бажає вона визнати тебе своїм захисником. Волів би я, щоб ти був у стані, більш відпо­відному для цієї битви. Хоча ти завжди був ворогом нашого ордену, я все ж хотів повестися з тобою чесно. Ні, нехай буде так, як є, — відповів Айвенго, — це ж бо суд Божий, на його милість я й віддаю себе… Ребеко, — про­довжував він, під’їхавши до місця, де вона сиділа, — чи визна­єш ти мене своїм захисником? Визнаю, — відповіла вона з таким хвилюванням, якого не викликав у неї навіть страх смерті. — Визнаю, що ти захисник, посланий мені провидінням. Але ж ні, ні. Твої рани ще не загої­лись. Не бийся із цим пихатим чоловіком. Навіщо й тобі гинути?

Але Айвенго уже помчав на своє місце, опустив забороло і взявся за ратище. Те ж зробив і Буагільбер. Його зброєносець, застібаючи забороло шолома у храмовника, помітив, що об­личчя Буагільбера, котре від ранку залишалось блідим, наче попіл, незважаючи на найрізноманітніші пристрасті, тепер чо­мусь вкрите багряним рум’янцем.

Коли обидва воїни зайняли свої місця, герольд гучним го­лосом тричі сповістив: Виконуйте свій обов’язок, доблесні рицарі!

Після третього разу він відійшов до огорожі і ще раз сповіс­тив, щоб ніхто, під страхом негайної смерті, не насмілився ані словом, ані порухом перешкоджати чи втручатися у цей чес­ний поєдинок. Гросмейстер, що весь час тримав у руці рука­вичку Ребеки, нарешті кинув її на арену і промовив фатальне слово: Розпочинайте!

Залунали сурми, і рицарі щодуху помчали назустріч один одному. Як усі й сподівалися, втомлений кінь Айвенго і сам змучений вершник упали, не витримавши удару влучного ра­тища храмовника і натиску його могутнього коня. Усі перед­бачили такий кінець змагання. Але, незважаючи на те, що ратище Вілфреда заледве доторкнулося до щита його супро­тивника, на подив усіх присутніх, Буагільбер похитнувся у сідлі, загубив стремена і впав на арену. Айвенго вивільнив ногу з-під коня і швидко звівся, прагнучи випробувати щастя з ме­чем у руках. Але супротивник не вставав. Айвенго наступив ногою йому на груди, підніс кінець меча до його горла і звелів йому здаватися, погрожуючи в іншому разі негайною смертю. Буагільбер не відповідав. Не вбивай його, рицарю! — вигукнув гросмейстер. — Дай йому висповідатися й отримати відпущення гріхів, не губи і душу, і тіло. Ми визнаємо його переможеним.

Гросмейстер особисто зійшов на арену і наказав зняти шо­лом з переможеного рицаря. Його очі були закриті, і лице палало все тим же рум’янцем. Поки вони здивовано дивилися на нього, очі його розкрились, але погляд зупинився і потьмя­нів. Рум’янець зійшов з лиця і змінився мертвотною блідістю. Не ушкоджений ратищем свого супротивника, він помер від власних непогамовних пристрастей.

Ось воістину суд Божий, — промовив гросмейстер, звів­ши очі до неба. — Fіаt vоluntas  tuа!1

Розділ ХLIV

Коли загальний подив дещо вщух, Вілфред Айвенго запи­тав у гросмейстера, як верховного судді цього поєдинку, чи настільки мужньо і правильно виконував він свої обов’язки, як цього вимагає статут змагання. Мужньо і правильно, — була відповідь гросмейстера. — Оголошую дівчину вільною і невинного! Зброя, обладунки і тіло мертвого рицаря у цілковитому розпорядженні переможця. Я однаково не бажаю і користуватися його обладунками, і виставляти його тіло на глум, — сказав рицар Айвенго. — Він бився за віру християнську. А нині він загинув не від руки люд­ської, а з волі Божої. Але нехай його погребуть тихо і скромно, як належить тому, хто загинув за неправе діло. А щодо дівчини…

Його перебило кінське тупотіння. Вершників було так бага­то і мчали вони так швидко, що під ними двигтіла земля. На арену увігнався Чорний Рицар, а слідом — численний загін кінних воїнів і кілька рицарів у повному обладунку. Я запізнився, — сказав він, — озираючись навкруги, — Буагільбер мав був загинути від моєї руки… Айвенго, чи добре було з твого боку брати на себе таку справу, коли ти сам заледве тримаєшся у сідлі? Сам Бог, володарю, покарав цього пихатого чоловіка, — відповів Айвенго. — Йому не судилося честі померти тією смер­тю, яку ви призначили йому. Мир йому, — промовив Річард, пильно вдивляючись в обличчя покійного, — якщо це можливо: він був хоробрим рицарем і помер у крицевій броні, як личить рицарю. Але не варто гайнувати час. Бохуне, виконуй свій обов’язок!

З оточення королівського почту вийшов рицар і, поклавши руку на плече Альберта Мальвуазена, промовив: Я заарештовую тебе, як державного зрадника!

Досі гросмейстер мовчки чудувався з не­сподіваної з’яви такої кількості воїнів. Тепер він заговорив:                             Хто сміє заареш­тувати рицаря Сіонського Храму в межах йо­го прєцепторії і в при­сутності гросмейстера? І за чиїм повелінням наносять йому таку зу­хвалу кривду? Я заарештовую йо­го, — відповів рицар, — я, Генрі Бохун, граф Есекс, лорд-головнокомандуючий війська­ми Англії. І за наказом Рі­чарда Плантагенета, тут присутнього, — промо­вив король, піднімаючи шолома, — Конраде Монт- Фітчет, щастя твоє, що ти народився не моїм підданцем. Щодо тебе, Мальвуазене, ти і брат твій Філій підлягаєте смертній карі до кінця цього тижня. Я вчиню опір твоєму присудові, — сказав гросмейстер. Гордий тамплієре, ти не в змозі цього зробити, — запе­речив король. — Поглянь на вежі свого замку, і ти побачиш, що там майорить королівське знамено Англії замість вашого орденського прапора. Будь розсудливим, Бомануаре, і не чини даремного опору. Твоя рука тепер у пащі лева. Я подам на тебе скаргу в Рим, — сказав гросмейстер. — Звинувачую тебе у порушенні недоторканності та вільностей нашого ордену. Роби як знаєш, — відповів король, — але заради твоєї власної безпеки зараз краще не просторікуй про порушення прав. Розпусти членів капітулу і їдь зі своїми послідовниками в іншу прецепторію, якщо лише трапиться така, котра не ста­ла місцем запроданської змови супроти короля Англії. Втім, якщо бажаєш, залишайся. Скористайся нашою гостинністю і роздивись, як ми станемо чинити правосуддя. Як! Мені бути гостем там, де я повинен бути володарем? — вигукнув гросмейстер. — Ніколи цьому не бувати! Капелани, виголосіть псалом “Quаге fremuerunt gentes!” Рицарі, зброє­носці і служителі святого Храму, прямуйте за прапором нашо­го ордену Босеан!

Гросмейстер промовляв з такою гідністю, яка не поступа­лася самому королеві Англії і вдихнула мужність у серця його ошелешених і спантеличених прихильників. Вони зібралися навколо нього, як вівці навколо сторожового собаки, коли вчу­ють вовче завивання. Але у поставі їхній не було полохливості, притаманної овечій отарі, навпаки — обличчя у храмовників були похмурими, а погляди виражали ворожість, яку вони не насмілювалися виповісти словами. Вони зімкнулись у ряд, і ратища їхні утворили темну смугу, крізь котру білі мантії ри­царів уявлялися на фоні чорного убрання почту срібними кра­ями чорної хмари. Натовп простолюддя, що зняв було супро­ти них голосний крик, стишився і мовчки дивився на грізну лаву випробуваних воїнів. Багато хто навіть позадкував.

Граф Есекс, бачачи, що храмовники стоять у бойовій готов­ності, пришпорив коня і понісся до своїх воїнів, вирівнюючи їх ряди і закликаючи до порядку проти небезпечного ворога. Лише Річард, що відверто насолоджувався небезпекою, повільно про­їжджав мимо фронту храмовників, голосно викликаючи їх: Що ж, рицарі, невже жоден з вас не наважиться перела­мати ратище з Річардом? Ей, панове храмовники! Ваші дами, напевне, дуже смагляві, коли жодна не вартує ратища, злама­ного на її честь!  Слуги святого Храму, — заперечив гросмейстер, виїжджаю­чи уперед, — не б’ються через такі нікчемні і суєтні причини. А з тобою, Річарде Англійський, жоден храмовник не переламає ратища у моїй присутності. Нехай папа та монархи Європи роз­судять нас із тобою і вирішать, чи личить християнському прин­цу захищати ту справу, заради котрої ти сьогодні виступив. Якщо нас не зачеплять — то й ми поїдемо, нікого не зачепивши. По­лишаємо на твою честь зброю та господарське добро нашого ордену; на твою совість докладаємо відповідальність у тому спо­кушанні і образі, що ти завдав нині християнству.

З цими словами, не чекаючи відповіді, гросмейстер подав знак до від’їзду. Труби заграли дикий східний марш, що слугу­вав зазвичай сигналом до виступу храмовників у похід. Вони змінили стрій і, вишикувавшись колоною, рушили уперед на­стільки повільно, наскільки дозволяв поступ їхніх коней, наче хотіли показати, що їдуть лише з наказу свого гросмейстера, а в жодному випадку не зі страху перед вишикуваними навп­роти них переважаючими силами. Клянусь сяйвом Богоматері, — сказав король Річард, — шкода, що ці храмовники такий непевний народ, а вже ви­правкою і хоробрістю вони можуть похвалитися.

Натовп, нагадуючи боягузливого пса, що починає гавкати, Коли предмет його роздратування повертається до нього спи­ною, щось кричав услід храмовникам, котрі виступили за межі прецепторії.

Під час метушні, що супроводжувала від’їзд храмовників, Ребека нічого не бачила і не чула. Вона лежала в обіймах свого старого батька, приголомшена і майже непритомна від великої кількості пережитих вражень. .Але одне слово, промов­лене Ісааком, повернуло їй здатність відчувати. Ходімо, — наказав він — ходімо, дорога дочко моя, без­цінний мій скарбе, упадемо в ноги доброго юнака! Ні, ні, — сказапа Ребека. — О ні, не зараз! Цієї хвилини я Не зважусь заговорити до нього! На жаль! Я сказата би більше, ніж… Ні, ні… Батьку, якнайшвидше залишмо це зловісне місце! Але ж як, дочко моя, — сказав Ісаак, — як можна не Подякувати мужній людині, котра, ризикуючи власним жит­тям, виступила з ратищем і щитом, аби визволити тебе з по­лону? Це така послуга, за яку потрібно бути вдячним. О так, так! Вдячним, вдячним безмірно, — промовила Ребека, — але тільки не зараз. Заради твоєї коханої Рахілі бла­гаю тебе, виконай моє прохання — не зараз. Не можна ж отак, — наполягав Ісаак, — а то вони поду­мають, що ми невдячніші від наймерзенніших собак. Але хіба ти не бачиш, дорогий мій батьку, що тут сам король Річард, і, отже… Справді, справді, моя розумнице, моя премудра Ребеко! Ходімо звідси, ходімо чимскоріш. Йому тепер гроші знадобля­ться, оскільки він щойно повернувся з Палестини, та ще, ка­жуть, вирвався із в’язниці… А коли б йому потрібен був при­від, щоб мене обчистити, достатньо буде й того, що я мав справу з його братом Джоном… Краще мені не потрапляти на королівські очі.

Він поспіхом вивів Ребеку з арени до наготовлених нош і благополучно прибув з нею в дім рабина Натана Бен-Ізраеля. Таким чином, єврейка, доля якої найбільше усіх цікавила, зни­кла, ніким не помічена, і загальна увага зосередилась тепер на Чорному Рицареві. Юрба гучно і заповзято кричала: “Многії літа Річарду Левине Серце! Геть храмовників!” Попри ці гучноголосі вияви вірнопідданих почуттів, — промовив Айвенго, звертаючись до графа Есекса, — добре, що король завбачливо викликав тебе, благородний графе, та загін твоїх воїнів.

Граф Есекс усміхнувся і хитнув головою. Хоробрий Айвенго, — сказав він, — ти настільки добре знаєш нашого володаря, і проте повірив у його передбачли­вість! Я просто прямував до Йорка, де, згідно з чутками, принц Джон зосередив свої сили, і цілком випадково зустрівся з ко­ролем. Як справжній мандрівний рицар, наш Річард мчав сюди, прагнучи особисто розпорядитися долею поєдинку і таким чином завершити цю історію єврейки та храмовника. Я зі сво­їм загоном рушив слідом майже наперекір його волі. А які звістки з Йорка, хоробрий графе? — запитав Айвен­го.— Заколотники чекають нас там?

Не більше, ніж грудневі сніги чекають липневого сонця, — відповів граф. — Вони розбіглися! І хто, на твою думку, поспішив привезти нам ці звістки? Сам принц Джон, власною персоною. Зрадник! Невдячний, підлий зрадник! — сказав Айвен­го. — І Річард звелів запроторити його до в’язниці? О, він його зустрів, немовби одразу ж після полювання! — сказав граф. — Указав на мене і на наших воїнів: “Ось бачиш, брате, зі мною тут сердиті молодці, то йди краще до матусі, передай їй мою синівську любов і шанування та залишайся біля неї, поки не втихомиряться людські голови.’’І це все? — запитав Айвенго. — Як не сказати, що завдя­ки такому милосердю король сам напрошується на зраду! Саме так, — відповів Есекс. — Але можна сказати й те, що людина сама напрошується на смерть, кинувшись у битву, коли в неї ше не загоїлась небезпечна рана. Прощаю тобі кепкування, графе, — промовив Айвенго, — але пам’ятай, що я ризикував лише власним життям, а Річард — благом усього королівства. Той, хто легковажить своїм благом, рідко піклується про інших, — заперечив Есекс. — Проте їдьмо чимшвидше в за­мок, бо Річард збирається покарати деяких другорядних учас­ників змови, дарма що вибачив найголовнішого змовника.

Із занесеного у літопис судового розслідування, що відбуло­ся згодом, дізнаємося, що Моріс де Брасі утік за море і найнявся на роботу до Філіпа, короля Франції; Філігіа Мальвуазена та його брата Альберта, прецептора у Темплстоу, страченими; Вальдемар Фіц-Урс — душа заколоту — відбувся вигнанням з Англії, а принц Джон не отримав навіть догани від свого доб­родушного брата. Втім, ніхто не пошкодував за лихою долею обох Мальвуазенів: вони цілком заслужили таку кару, оскіль­ки виявили лукавість, жорстокість і деспотизм.

Невдовзі після поєдинку у Темплстоу Седрика Сакса запро­сили до двору Річарда; своєю резиденцією король зробив міс­то Йорк, щоби особисто сприяти утихомиренню провінції, де найбільше далися взнаки підступи його брата Джона.

Отримавши запрошення, Седрик спочатку бурчав та злився, проте згодом змирився. По суті, повернення Річарда поклало кі­нець будь-якій надії на відновлення саксонської династії на анг­лійському троні, бо, кого б саксонська партія не висунула своїм кандидатом, у випадку міжусобиці вона не мала б жодних шансів на успіх за тієї надзвичайної популярності, якою користувався Річард завдяки своїм особистим якості та бойовій славі, хоча й керував він державою з норовливою легковажністю і був або над­міру поблажливим, або украй суворим і майже деспотичним.

Окрім цього, Седрик змушений був визнати, що його про­ект шлюбу Ровени з Ательстаном для об’єднання саксів оста­точно провалився. Він не сподівався такого кінця — навіть тоді, коли жених і наречена відверто висловились проти цього союзу; Седрик ніяк не міг повірити, щоб дві особи королів­ської крові могли з особистих міркувань відмовитись від шлю­бу, такого необхідного для добра нації. Проте це був безпере­чний факт: Ровена завжди виказувала неприхильність до Атель- стана, а тепер і Ательстан не менш рішуче заявив, що у жодно­му випадку не свататиметься до Ровени. Перед такими пере­шкодами змушена була відступити навіть надзвичайна впер­тість, від народження притаманна Седрикові, бо йому довело­ся б силоміць тягти під вінець двох людей, котрі затято чинили опір. Втім, він спробував ще раз натиснути на Ательстана. Але, приїхавши до нього, Седрик застав воскреслого нащадка сак­сонських королів зайнятим війною з місцевим духовенством…

Отже, для досягнення мети, до якої прагнули закохані, за­лишались лише дві перешкоди: упертість Седрика та його упе­редження проти норманської династії. Перше із цих почуттів поступово пом’якшало від лагідного ставлення його вихован­ки і тієї гордості, яку він не міг не почувати, бачачи славу свого сина. До того ж йому приємно було породичатися з домом Альфреда, якщо вже нащадок Едуарда Сповідника ка­тегорично відмовився від цієї честі.

Відраза Седрика до королів норманської крові також послаб­шала. З одного боку, він усвідомлював, що врятувати Англію від нової династії не було жодної змоги, а це допомогло визнати правлячого короля. З іншого боку, король Річард виявляв йому особисто велику увагу, щиро насолоджуючись грубим гумором Седрика, і, за свідченням тієї ж рукописної хроніки, зміг так зачарувати шляхетного Сакса, що не минуло й тижня з дня його приїзду до двору, як він висловив згоду на шлюб своєї вихованки леді Ровени із сином своїм Вілфредом Айвенго.

Весілля нашого героя відбулося у найвеличнішому із храмів — у кафедральному соборі міста Йорка. Сам король був присутній на вінчанні, і, судячи з уваги, з якою він поставився в цьому та й багатьох інших випадках до раніше гноблених і принижуваних саксів, вони побачили, що мирними засобами змогли досягти значно більших успіхів, аніж у результаті міжусобних війн.

Шлюбна церемонія пройшла з усією тією пишнотою, яку римські прелати уміють надавати своїм урочистостям.

Гурт, святково зодітий, виступав за зброєносця при моло­дому хазяїні; був тут і самовідданий Вамба — у новому блазен­ському ковпаці з чудовим набором срібних дзвіночків. Гурт і Вамба разом з Вілфредом ділили нещастя та небезпеки, а тому мали повне право поділити з ним його благополуччя і щастя.

Окрім домашнього почту, на цьому блискучому весіллі були присутні багато вельможних норманів і саксонських дворян, на радість нижчих класів, що бачили у союзі цієї пари запору­ку майбутнього миру та згоди двох племен; відтоді ворогуючі племена злились і розгубили свої відмінності. Седрик дожив до початку цього злиття, бо, в міру того як обидві національ­ності зустрічались у товаристві й укладали поміж собою шлюбні угоди, нормани ставали менш пихатими, а сакси згладжували свою неотесаність. Втім, та змішана мова, котру сьогодні ми називаємо англійською, остаточно увійшла в ужиток при лон­донському дворі тільки за царювання Едуарда III; отоді, ма­буть, і зникли останні сліди чвар поміж норманами і саксами.

Минуло два дні після щасливого шлюбу, і леді Ровена сиді­ла у своїй кімнаті, коли Ельгіта доповіла їй, що якась дівиця просить дозволу поговорити з нею без свідків. Ровена здивува­лася й завагалася, але цікавість переважила, і вона наказала просити її до себе.

Увійшла дівчина висока на зріст і шляхетної зовнішності. Дов­ге біле покривало швидше відтінювало, ніж приховувало витон­ченість її фігури і величну поставу. Манери її були шанобливі, але без жодного домішку страху чи бажання здобути прихиль­ність. Ровена була завжди готова прийти на допомогу і виявити увагу до почуттів інших. Вона звелась і хотіла взяти гостю за руку та підвести її до крісла, але та озирнулась на Ельгіту і ще раз попрохала поговорити з леді Ровеною наодинці. Лишень Ельгіта вийшла (шо зробила дуже неохоче), прекрасна відвідувачка, на велике здивування леді Айвенго, преклонила коліно, притисла обидві руки до свого лоба і, нахилившись до підлоги, поцілувала край вишитого убрання Ровени, незважаючи на її опір. Що це означає? — запитала вражена Ровена. — Чому ви до мене виявляєте такий незвичний знак поваги? Тому що вам, леді Айвенго, я можу законно і належно повернути борг вдячності, який заборгувала Вілфредові Айвен­го, — промовила Ребека, зводячись і знову прибравши звичної постави, сповненої гідності і спокою. — Даруйте, що я насмі­лилась виявити до вас знаки пошани, як заведено в мого наро­ду. Я та нещасна єврейка, для порятунку якої ваш чоловік ри­зикував життям на арені у Темплстоу, коли все було проти нього. Люб’язна дівице, — сказала Ровена, — того дня Вілфред Айвенго лише незначною мірою віддячив вам за невсипущий догляд і зцілення його ран, коли з ним трапилось нещастя. Ска­жіть, чи не може він або я ще чим-небудь бути вам корисний? Ні, — спокійно відповіла Ребека, — я тільки прохала б вас передати йому на прощання мою вдячність та мої най­кращі побажання. Хіба ви покидаєте Англію? — запитала Ровена, досі не опам’ятавшись від подиву. Покидаю, міледі, ще до кінця цього місяця. У мого бать­ка є брат, що користується особливою прихильністю Мухаме- да Боабділа, короля гранадського. Туди ми й подамося і зажи­вемо там спокійно та без кривди, заплативши данину, яку мусульмани стягують з людей нашого племені. Хіба в Англії ви не користуєтесь такою безпекою? — сказала Ровена. — Мій чоловік у його королівській милості, та й сам король — людина справедлива і великодушна. У цьому я не сумніваюся, леді, — промовила Ребека, — але англійці — жорстоке плем’я. Вони вічно воюють із сусіда­ми чи між собою, немилосердні і ладні пронизати один одно­го мечем. Небезпечно жити поміж них дітям нашого племені. У цій країні бойовиськ і кровопролить, оточеній ворожими сусідами та шматованій внутрішніми чварами, мандрівний Ізра­їль не може надіятися на відпочинок і спокій. Але ви, — сказала Ровена, — ви особисто, без сумніву, нічого не повинні боятися. Вам, хто не спав біля одра поране­ного Вілфреда Айвенго, — продовжувала вона із запалом, — вам нічого боятися в Англії, де і сакси, і нормани наввиперед­ки складатимуть вам шану. Ваша мова, леді, гарна, — сказала Ребека, — а ваші наміри ще кращі. Але цього не може бути: глибока прірва лежить по­між нами. Наше виховання, наша віра ані вам, ані нам не до­зволяють переступити через цю прірву. Прощавайте, але, перш ніж я піду, зробіть мені одну ласку. Фата нареченої приховує ваше обличчя; дайте мені побачити прославлені поголосом риси. Вони заледве є такими, щоб вартувало на них дивитися, — промовила Ровена, — але з надією, що й ви вчините так само, я відкину фату.

Вона підняла фату і, чи то від усвідомлення своєї краси, чи то від сором’язливості, зашарілася настільки сильно, що її щоки, лоб, шия і груди мовби покрилися рум’янцем. Ребека теж спалах­нула, але тільки на мить. Через хвилину вона опанувала своїм почуттям, і рум’янець утік з її обличчя, як змінює колір чер­вона хмара, коли сонце заходить за горизонт. Леді, — сказала вона, — ваше обличчя, яке ви зволили мені показати, залишиться назавжди у моїй пам’яті. У ньому переважають лагідність і доброта, а коли поміж цих прекрас­них якостей можна знайти відтінок світських гордощів чи мар­нославства, то чи можна винуватити плоть земну у тому, що їй притаманне земне? Довго я буду згадувати ваше обличчя і возносити хвалу Богу за те, що полишаю мого шляхетного рятівника у союзі з тією…

Очі її наповнились слізьми, і вона затихла, згодом поспіхом втерла їх і на тривожні розпитування Ровени відповіла: Ні, я здорова, леді, цілком здорова. Але серце моє перепов­нюється смутком від згадки про Торкілстон і арену у Темпл- стоу. Прощавайте! Я не виконала ще однієї, найдріб’язковішої частини своєї повинності. Прийміть цю шкатулку і не дивуй­теся з того, що знайдете у ній.

Ровена відчинила скриньку у срібній оправі й побачила на­мисто і сережки з діамантів, яким не було ціни. Це неможливо, — промовила вона, повертаючи Ребеці шкатулку. — Я не смію прийняти такий безцінний дар. Залиште його у себе, леді, — сказала Ребека. — У ваших руках влада, шляхетність, вплив, а в нас — лише багатство, джерело нашої сили, а також нашої слабкості. За ці брязкаль­ця не купити й половини того, чого ви досягнете, промовив­ши одне слово. Отож, для вас це дарунок не настільки вже й дорогий, а для мене, якщо я розлучаюся з ними, й поготів. Дозвольте мені думати, що ви не такої жахливої думки про мій народ, як ваше простолюддя. Невже вам видається, що я ціную оці блискучі камінчики більше, аніж власну волю? Чи що мій батько вважає їх дорожчими за честь своєї єдиної дочки? Візьміть їх, леді. Я ніколи більше не буду носити кош­товностей. Значить, ви нещасливі? — сказала Ровена, вражена то­ном, яким Ребека промовила останні слова. — О, залишайтесь у нас! Благочестиві наставники зуміють переконати вас відмо­витись від вашої хибної віри, а я стану вашою сестрою. Ні, леді, — відповіла Ребека зі спокійним сумом, — це неможливо. Не можу я міняти віру батьків моїх, як міняють одяг залежно від клімату тієї країни, де збираються поселити­ся, а нещасливою я не буду. Той, кому я присвячу решту свого життя, буде мені розрадником, якщо я виконаю його волю. Виходить, і у вас є монастирі, і ви хочете заховатися в одному із них? — запитала Ровена. Ні, леді, — відповіла єврейка, — але в нашого народу від часів Аврама і до наших днів завжди були жінки, що присвя­чували свої думки Богові, а справи — подвигам любові і лю­дям. Вони доглядають за хворими, годують голодних, допома­гають бідноті. І Ребека робитиме те ж саме. Скажіть про це вашому володареві, коли трапиться, що він запитає про долю тієї, котру порятував від смерті.

Голос Ребеки мимоволі затремтів, і в ньому почулася ніж­ність, яка виразила щось більше, ніж вона збиралася сказати. Дівчина поспішила попрощатися з Ровеною.

— Прощавайте, — сказала Ребека, — нехай той, хто створив і євреїв, і християн, осипле вас усіма щедротами життя… Ко­рабель, яким ми відпливаємо звідси, підійме якір, лише ми доберемось до пристані.

Вона тихо вислизнула з кімнати, залишивши Ровену у такому здивуванні, мовби перед нею з’явився якийсь привид. Прекрасна саксонка одразу ж розповіла про цю незвичайну відвідувачку своє­му чоловікові, на якого її розповідь справила глибоке враження.

Айвенго довго і щасливо жив з Ровеною, бо з ранньої юності їх зв’язували узи взаємного кохання. І любили вони одне одного ще сильніше тому, що пережили стільки перешкод до свого єднання. Але було б ризиковано випитувати, чи не спадав йому на думку спогад про красу і великодушність Ребеки значно частіше, аніж це могло сподобатись прекрасній спадкоємиці Альфреда.

Айвенго з успіхом служив при Річарді і, як і раніше, корис­тувався ласкою короля. Ймовірно, він досяг би найвищих по­честей, коли б цьому не завадила передчасна смерть Левиного Серця, що поліг біля замку Шалю, поблизу Ліможа. З кончи­ною цього великодушного, але нерозважливого і романтично­го монарха загинули усі честолюбні мрії та устремління Вілф- реда Айвенго. А про самого Річарда можна сказати віршами, які написав доктор Джонсон про шведського короля Карла: Від рук нікчемних він поліг в бою Край замку дальнього, в чужім краю…