Образ панночки-інститутки. Марко Вовчок — таке ім’я з’явилося в українській літературі в 1857 році, коли вийшли “Народні оповідання”. Великий Кобзар одразу ж звернув увагу на авторку цих творів і навіть назвав її своєю “донею”. Так за чотири роки до смерті Тараса Григоровича з’явилася людина, яка спромоглася прийняти з Кобзаревих рук прапор демократично-гуманістичної традиції у вітчизняній літературі.

Повість “Інститутка” вважається найкращим твором Марка Вовчка. У той час цінувалися передусім серйозна соціальна проблематика й викривальність творів. “Інститутка” повністю відповідає обом цим умовам.

Розповідь у повісті ведеться від імені Устини — дівчини-кріпачки. Навіть не треба перелічувати тих нещасть, яких довелося зазнати дівчині, адже кріпосництво передусім є ан-тилюдським ладом. Важко жилось Устині при старій пані, але то були лише квіточки: чекала пані на онуку, що мала приїхати з Києва. Невдовзі інститутка з’явилась. Це була дівчина, скалічена фальшивою “наукою”: музика, танці, французька мова — ось три предмети, які інститутка осягнула повною мірою. За це їй, здається, не можна докоряти. Проте характер панночки виявився непростим: пихатою, жорстокою, егоїстичною була інститутка.

Устину було обрано в услужіння до панночки. Кріпачка стала свідком подій і жертвою чужої сваволі. Цікаво спостерігати за тим, як Устина, від природи обдарована здоровим глуздом, дивується на саму інститутку та її оточення. “Бо, бач, чим їм у світі розважатись? Як свій молодий вік собі скрасити?.. Солодко з’їсти, п’яно спити, хороше походити, — а більше що?” — думає кріпачка. Для того щоб подобатися подібним до себе неробам, інститутка хоче бути красивою: то ж треба коси заплести красиво. “Заплітаю коси — не так!.. Вона мене і щипає, і штрикає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, водою зливає, — чого-чого не доказує над моєю головонькою бідною!” — бідкається Устина. Розлютована панночка нагадує відьму: “Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!” — так в істериці горлає вона на дівчину.

Коли панночка закохалась у полкового лікаря, здавалось, що все минеться. Але кохання мало змінило колишню інститутку. До коханого вона ставиться майже так, як і до кріпаків: принеси, піди, поїдь. Справили весілля, і повіз молодий молоду на свій хутір, і Устина з ними. Намагаючись стати справжньою хазяйкою, інститутка лишилася такою, як і була: егоїстичною, з хворобливою нервовою системою. Вона так і не навчилася любити людей, поважати їхню людську гідність.

Нелегка доля дісталася кріпачці Устині. І навряд чи просто жилось інститутці — “вченій” дівчині, схильній до веселих розваг і істеричних нападів.

Автор показала, що Устина, звичайна кріпачка, морально вища за свою панночку. І правда народна, звичайно, за нею. З великою переконливістю авторка доводить, що пани-кріпос-ники зайві на нашій землі. Панночка скалічила життя Устині, але можна припустити, що й подальша доля інститутки складеться дуже й дуже непросто.

Жіноча освіта у XIX столітті мала досить потворний вигляд: дівчат навчали багато чому, окрім людяності. Проте не можна вбачати причину формування цього жахливого характеру лише в особливостях навчального процесу. Середовище й традиції — ось що великою мірою створило кріпосницю, наділену всіма вадами, притаманними її соціальному прошаркові.

Мине ще небагато часу, і настане рік 1861-й — рік смерті Шевченка, рік скасування кріпосного права. Та ще чимало десятиліть пройде, перш ніж українці відчують подих справжньої свободи. І ще довгий час зберігатимуть свою актуальність гіркі й правдиві твори Марії Олександрівни Вілінської-Маркович — Марка Вовчка.-