І. Котляревський – найкращий серед своїх попередників. Свого часу Вергілій, беручи за основу своєї «Енеїди» твори Гомера, навіть не здогадувався, скільком літераторам його пафосне творіння стане благодатним Фунтом для пародіювання і «перелицювання». Так 1517 року мантуанець Фоленчо пародіював твір Вергілія, а на початку XVII сторіччя свою версію «Енеїди» презентував іспанець Альдані. 1633 року італієць Ляллі видає свою травестійну «Ене’іду». Серед французів найуспішнішим пародійником став Скаррон. Його твір виявився вдалим і мав певний успіх серед читачів. Далі мода на переспівування Вергілія прийшла до Німеччини, згодом до Росії. Це від Осипова запозичив задум Іван Котляревський. Однак у травестіюванні «Енеїди» Вергілія кожен ішов своїм шляхом. Найуспішнішою виявилася «Ене’іда» Котляревського. Попри жанрову схожість Котляревський вирізняється художнім методом, зображенням подій і характерів персонажів. Котляревський на свій розсуд вибирає епізоди Вергілієвої «Енеїди», майже повністю відходить від античної міфології, переносячи все на український національний ґрунт. Якщо Осипов більше віддає перевагу пародіюванню, то Котляревський — травестії, що надає його поемі більше українських рис.

Та найголовніше полягає в тому, що Котляревський має більш виражений і яскравий талант художника, майстра слова і художньої деталі. Його поема більш яскрава і образна. Він виступає не як наслідувач, а як самодостатній творець. Як майстер слова він перевершив своїх попередників і, ніде правди діти, — гідно заве ршив загальноєвропейський процес травестіювання «Енеїди» Вергілія. І стало це через те, що він реалізував свій задум з позиції гуманізму, з народних позицій. Фабула, перенесена Котляревським з Вергілієвої «Енеїди», наповнена такими ж иттєствердними мотивами і таким щирим сміхом, що твір українського автора ішрізняється неабияким смаком і художнім хистом серед творів його попередниці!. Як зазначив відомий шведський учений Ензен, це, можливо, єдиний випадок н історії світової літератури, і чудовий він ще й через те, що «Ене’іду» І. Котляревського сміливо можна назвати «істинно класичним твором».