Поезія, народжена серцем. У творчості Т. Шевченка є чимало віршів, присвячених краєвидам любої його серцю України. Шевченкова поезія, як і народні казки, як і мамині колискові, з ранніх літ живе разом з нами. Ми всі зростаємо під гудіння хрущів над вишнями. Ми з дитинства милуємося хмаронькою, що пливе за сонцем.

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

І синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Ось таку призахідну красу навколишнього світу поет називає відпочинком для серця і розмовою з Богом. Однак за тихим надвечір’ям приходить темна ніч, сповнена тривожного очікування:

І ждеш його, того світу,

Мов матері діти.

На щастя, після ночі неодмінно настає ранок. Саме так, мабуть, чекав кінця свого заслання на чужині Тарас Шевченко. Ранок для нього означав повернення н Україну. В іншому вірші він із болем підкреслює:

Т. Шевченко завжди залишався співцем України, її природи. Його «Садок вишневий коло хати» заворожує своєю простотою і геніальністю.

Талант поета полягає в тому, щоб не лише описати красу природи, а й вкласти душу в написане. Тому ми й вважаємо, що його поезія близька і зрозуміла кожному читачеві, написана серцем.